Тільки-но закінчилась шалена погоня. Коні, мов птиці, знесли їх із кручі до рятівних човнів. Сильними ривками врізалися у хвилі весла. Піт заливав обличчя, впікався у вічі. Важко дихали груди.
Здавалось би, які там розмови!
Але голови самі оберталися туди, де вогняним стовпом і білим димом скінчилось його життя, туди, звідки ще кілька хвилин тому лунали слова його останньої команди...
— Звичайно повернемось, батьку! Погуляємо й помстимося за тебе!
...Човни винесло на стрижень. Кулі з берега вже не дістануть. Хтось витягнув із кишені люльку, але так і не доніс до рота.
— Боже мій! Яка людина була! Мій батько з ним у трьох походах... Кажуть, під Дубно він сина молодшого власноруч вбив, не витерпів сорому від зрадника...
— Зате за старшого його, Остапа, всі уманці, як один, все б віддали. Ті, хто залишився в живих під Дубно, розповідають про нього, як про казкового богатиря...
— Ніякий він не казковий, а козацький. Козацький син і козацький отаман. Син Тараса Бульби і товариш його. Розумієш?
— Навіть якщо б він тільки сина такого виростив, то й вже недарма жив...
— Слухай, а правду кажуть, що батько до Варшави їздив, врятувати його хотів, але не зміг?
— Значить, ніхто б не зміг. Батько на страту ходив. Уявляєте, за його голову нагороду обіцяно, усе військо ляхи до Варшави стягли, а він з'явився на площі й дивиться, як там наші... Як його син... Хто б ще так зміг!
— Да, важко дивитись, як твого рідного, останнього, кров твою катують...
- "Тарас Бульба" (повний текст)
- "Тарас Бульба" (скорочено)
- Чому ми вважаємо Тараса Бульбу, його сина Остапа, їхніх побратимів героями? А яке ставлення автора до них? Як це відображено в тексті повісті? (та інші запитання)
— Так це не все! Коли Остап... Коли зовсім нестерпно стало, крикнув: "Батьку! Де ти? Чи чуєш ти?" — він озвався йому. Вірите? Озвався!
— Він же й нам сьогодні озвався, крикнув про човни. Врятував...
— Тому що своїми синами вважав. Пам'ятаєте, казав: "Синки..."? Може ж таке бути, щоб не кров'ю, а душею зріднились?
— А я на Січ пізніше прийшов. Я вперше про нього від кобзаря Перебенді почув... Гадав, прикрасив — такого не буває. А побачив на очі — відразу ж з ним у похід пішов. Тепер знаю, він справді жива легенда...
— На жаль, не жива... — і обернувся на згасаюче полум'я.
— Ні, жива! Ми пам'ятатимемо. Ми дітям, онукам розповімо — значить буде жити у пам'яті. Він як... як Господь на хресті за усіх нас смерть прийняв... Як же можна таке забути!
І довго ще лунали на Дністрі їхні голоси.