Порівняльна характеристика Остапа та Андрія (за повістю М. В. Гоголя "Тарас Бульба")

Темою повісті М. В. Гоголя "Тарас Бульба" є не просто зображення життя українського козацтва у давні часи, не просто погляд у давню історію боротьби кращих синів Батьківщини за її незалежність — письменник показав нам душу свого народу, формування його національної свідомості. Тому й приводить нас автор до Запорозької Січі — серця українського козацтва. Тому й милується разом з нами її вільними, сміливими лицарями, захоплюється непохитністю й справедливістю законів Січі._"Ось це гніздо, звідки вилітають усі оті горді й міцні, як леви. Ось звідки розливається воля й козацтво на всю Україну!"

Гоголь показує нам саме молодих козаків, синів славного полковника Тараса Бульби, щоб у їхній особі ми побачили молоду Україну, її силу й прагнення.

Запорозька Січ була для них дороговказною зіркою. Навіть Остап, що, нудився у бурсі та чотири роки закопував свій буквар у землю, став добре вчитися, як тільки батько пригрозив віддати неука служити ченцям, як сказав, що не бачити йому Запорожжя як власних т!у1. Остап став одним із кращих учнів, Андрій жив сьогоденням, гуляв, закохувався. Сьогодні він був бурсаком, а завтра було ще в тумані, ще не настало.

Вже у бурсі було видно риси їхньої вдачі. Відвертий та прямий, Остап терпів покарання, але ніколи не видавав товаришів. Андрій же умів виходити сухим Із води, ніколи не підставляв спину під різки, хоча й часто був керівником небезпечного заходу. Його можна вважати розвиненішим, чутливішим, романтичнішим за Остапа, бо, крім війни та товариської гулянки, для нього ще існували в світі чарівні дівчата й цвітіння садів. Можливо, він здається спочатку кращим за Остапа, більш душевним та людяним, більш здатним на почуття.

Але під час приїзду братів додому ми дізнаємось, що старший нікому не спускає будь-якого посміху над собою, навіть з рідним батьком готовий битися, а молодший мов нічого не чує. Різкуватий і навіть грубий Остап, їдучи на Січ, жаліє рідну матір думає про швидко промайнуле дитинство, а "романтичний" Андрій відразу мовби відрізав, забув про все. Він здається людиною без "кореня", без стрижня.

Їхню поведінку на Січі, військові справи, заняття з верхової їзди та стрільби оцінює найвимогливіший суддя — сам батько Тарас. Він пишається синами, їхньою мужністю, спритністю, лідерством у юрбі молодших, але ж він помічає й різницю в поведінці синів. Андрій "увесь занурився у чарівну музику куль та мечей. Він не знав, що значить розмірковувати та розраховувати", тобто полюбляв бій заради бою, щоб розважити себе.

Остап, перш за все, "в одну мить міг виміряти всю небезпеку і весь стан справи, тут же міг знайти засіб, як уклонитися". Тарас зрозумів, що "це буде добрий полковник". Саме тому, щоб випробувати синів у битві, щоб виховати їх у кращих традиціях козацтва, він вимагає походу.

Похід, критичний час облоги Дубно, дійсно стане важливою віхою життєвого та воїнського шляхів братів. Коли загине отаман Бородатий, уманці одноголосно оберуть курінним отаманом Остапа, хоч він був наймолодший серед них, і козак не буде показно відмовлятися, бо зрозуміє: його час прийшов. Остап відразу ж проявить себе. Багато епізодів останнього бою пов'язано саме з ним. Остапа навіть перемогти можуть тільки "майже не восьмеро разом".

Андрій же, тільки побачивши кохану полячку, не просто зробить звичайний її: манний крок — допоможе хлібом заради вмираючої матері чарівній дівчині, він зраджує найближче, найрідніше: "Що мені батько товариші, вітчизна! Вітчизна моя — ти! Все, що є, продам, віддам, загублю за таку Вітчизну!"

Людина, що не має почуття Батьківщини, товаришів, перед смертю самотня. Ніхто не дасть їй сили вистояти перед карою, ніхто не стане поруч, щоб розділити останню муку, підтримати. Ми бачимо зляканого, збліднілого Андрія, що стоїть востаннє перед батьком — і не бачимо батька й сина. Навіть мертвому відмовить йому Тарас в останній шані — похорону руками товаришів. Бульба вирвав зрадника із свого серця, вбив власною рукою.

Зате до Остапа, оточеного ворогами, Тарас пробиватиметься до останнього, поки сам не впаде, втративши свідомість. Незважаючи на високу нагороду за його голову, він поїде у саме серце ворога — Варшаву, пропонуватиме за звільнення сина будь-які гроші, а коли нічого не зможе зробити, не кине його в останню хвилину, прийде на майдан, де катуватимуть запорожців. Тарасу навіть у страшенному горі є за що пишатися сином. Остап і у ворожому стані почуває себе часткою українського козацтва, командиром, що ладен бути прикладом для товаришів. Тарас розуміє, що виховав чудового сина, справжнього товариша, рідного не тільки кров'ю, а й душею. Вони гідні одне одного. Останні слова Остапа на майдані показують зовсім не слабкість героя, а сильну людину, яка на мить, перед смертю, зажадала дружньої підтримки. Батьківське "Чую!" пролунає саме тим привітом Січі, з України, словом найвищої дружби й любові.

Автор цілком розділяє цю шану й любов героя, навіть "поминки по Остапу" тому не виглядають занадто жорстокими, що ми розуміємо батька і поділяємо його горе. А про Андрія автор, як і Тарас, більше не згадують, бо він не вартий цього.

Мені ж, читачеві, часом більше подобався Остап не тільки ж воїн, отаман уманців, а також як людина сильної вдачі, що уміє любити матір, батька, товаришів, рідну "землю — все те, з чого складається Батьківщина. Те, що захищає ця людина не тільки за обов'язком, а за покликом серця.