Боротьба добра і зла в трагедії Й. В. Гете "Фауст"

Боріння добра і зла в трагедії Й. Ґете "Фауст"

Образ великого шукача істини хвилював Гете все життя. У трагедії "Фауст" він показав боріння добра і зла к рушійну силу розвитку, змін, динаміки буття. У пролозі автор ставить питання: що є Людина в цьому величному, гармонійному і досконалому всесвіті? Людина мислить, але від цього страждає ще більше, бо розуміє безглуздість багатьох соціальних інститутів, законів, звичаїв, забобонів, розуміє, що в соціальних бідах винна не природа, не всесвіт, а вона сама.

У філософії Ґете ідея діалектичної єдності протилежностей є однією з провідних. У боротьбі суперечностей створюється гармонія світу, у зіткненні ідей — істина. Поет постійно нам нагадує про це. Два герої трагедії — Фауст і Мефістофель — наочно нам демонструють це діалектичне споріднення позитивного і негативного.

Образ Мефістофеля уособлює в собі дух заперечення і руйнування. Але він не може знищити основне — життя. Він теж творить через заперечення. Фауст і Мефістофель постійно сперечаються, але цим вони лише взаємно доповнюють єдину ідею.

У Фауста і Мефістофеля автор вклав певні людські риси. Натура палка і енергійна, Фауст надто чутливий, його серце легко поранити, іноді він егоїстичний, але завжди безкорисливий, чуйний, людяний. Фауст шукає. Розум його в постійних сумнівах і тривогах. Суть страждання Фауста — прагнення до істини. Це жага до осягнення, вулканічна енергія пізнання. Фауст і Мефістофель — два антиподи: перший жадає другий насичений, перший рветься "за межі", другий знає, що там нема нічого, там порожнеча. Мефістофель грається з Фаустом, як з нерозумним хлопчиком, дивлячись на всі його поривання, як на пустощі, примхи, і весело їм потурає — адже у нього, Мефістофеля, договір із самим Богом. Мефістофель — це тип людини, стомленої довгим спостереженням за злом і зневіреної у гарному початку світу. Він не вірить ні в добро, ні в зло, ні в щастя. Він бачить недосконалість світу і знає, що вона — вічна, що ніяк її не переробити. Він сміється з людини, яка при всій своїй нікчемності намагається щось виправити в світі. Сміх цей поблажливий. Мефістофель навіть жаліє людину, вважаючи, що джерело всіх її страждань — та сама іскра Божа, яка веде людину до ідеалу, до досконалості, до недосяжного.

Прочитавши трагедію "Фауст", можна зробити висновок, що світ тримається на протистоянні творчого духу (Фауст) і духу заперечення і руйнації, сумніву і зневіри (Мефістофель).