Конфлікт між ідеалом та дійсністю — центральна проблема роману Мігеля Сервантеса "Хитромудрий гідальго Дон Кіхот Ламанчський"

Найкращий із романів іспанського письменника Мігеля Сервантеса де Сааведра, що звіковічив його ім'я в літературі, "Хитромудрий гідальго Дон Кіхот Ламанчський" був задуманий як пародія на середньовічні лицарські романи, але дуже швидко переріс вихідне завдання автора, який піднісся до рівня спроби вирішення вічних філософських питань і складних морально-етичних проблем. Але й первісне завдання вже містило в собі зародки майбутнього перетворення: бажання написати пародію було викликане величезним розривом між тематикою й зображенням життя в популярній тоді літературі та власне дійсністю. Від такої постановки питання лише півкроку до ідеї, що стала головною в романі: конфлікту між ідеалом і дійсністю.

Комічні ефекти роману викликані зіткненням ситуацій, узятих з романтичного середовища лицарських романів і повсякденністю тодішньої Іспанії. Замість лицаря-красеня, сильного та непереможного, головним героєм стає другорядний ламанчський гідальго, напівбожевільний Алонсо Кехано. Він — карикатура на книжкового лицаря.

"Його уява переповнилася різними химерами, вичитаними із тих книжок: чарами та чварами, битвами та боями, викликами та ранами, зітханнями та коханням, розлуками та муками і всякими такими штуками", — іронізує щодо його поглядів Сервантес. Проте не лише посмішку викликає у читачів його образ: поряд із сміхотворними "подвигами" на кшталт боротьби з вітряками, важко не помітити шляхетність його намірів. Навіть така чудернацька боротьба проти зла варта краплі поваги, сміх зумовлений невдалими методами. "...Заради свободи так само, як і заради честі, можна й потрібно ризикувати життям, і, навпаки, неволя є найбільшим з усіх нещасть, які лише можуть статися з людиною", — з цими словами Дон Кіхота важко не погодитися. Герой Сервантеса кидає виклик усій несправедливості світу. У романі є епізоди, сповнені справжньої трагічності, де горе-герой майже впритул наближається до героїзму справжнього. Інша річ, що знову-таки невдало, але такої помилки, як зі спробою захистити хлопчика-пастушка, міг припуститися будь-хто. В цьому епізоді Дон Кіхот бореться не з уявним злом, тут йдеться про невміння передбачати наслідки своїх дій на кілька ходів уперед, тобто про явище досить розповсюджене. Дещо схоже відбувається і в іншому епізоді, коли він визволяє засуджених неправим судом каторжників. Описане судочинство викликає настільки сильне обурення, що вже не розрізнити, які розповіді каторжників були вигадкою, а які — правдою. Але схильність Дон Кіхота плутати одне з іншим призвела до того, ї до він не дістав вдячності від врятованих: знову при кращих намірах зовнішня поведінка його була недоречною, подібною до божевілля. Наявність в романі таких ситуацій мимоволі викликає думку про те, що, можливо, вони і є головними, тоді як відверто комічні — лише антураж.

Зовсім інший ракурс — конфлікт між ідеальним і реальним розкривається в ситуації, коли задля розваги герцога зброєносця Дон Кіхота Санчо Пансу роблять на короткий термін ніби справжнім губернатором. Звичайний селянин, людина із народу, Санчо Панса в цій ролі виявляється значно мудрішим суддею і кращою посадовою особою, ніж справжні губернатори: безкорисливим, милосердним і справедливим. Саме це й поклало край жарту: подібні ідеальні посадовці були непотрібні реальному устрою.

До речі, Санчо Панса вірить деяким обіцянкам свого господаря не через вичитану ідеалістичність, а швидше через звичайну неосвіченість. У повсякденних справах він постає розважливою та тверезою людиною. Отже, до розриву з реалізмом призводить не лише надмірна романтичність, але й брак освіти.

Власне, обидва герої Сервантеса викликають щиру симпатію. Образ Дон Кіхота став прозивним для всіх проявів кращих намірів і прагнень за відсутності відчуття дійсності. Утворилося навіть нове слово: "донкіхотство", що має конкретний зміст, і прояви названого ним явища можна зустріти й у приватному, і і! суспільному житті. Усім варто час від часу замислюватися над тим, чи не розходяться бажання з методами, а реальне — з ідеальним. Тому роман Сервантеса цілком заслужено пережив століття.