Моє улюблене оповідання І. Буніна (2 варіант)

І стародавнє мрійливе життя встає перед тобою...

І. Бунін

Вибрати з оповідань Буніна одне, улюблене, дуже складно. Я просто люблю Буніна, його книга, світ його героїв, люблю "оплакане" ним дев'ятнадцяте століття "на заході". Напевно, тому, що бачу його очима письменника: величне і суворе, яке назавжди йде в минуле і тому особливо поетичне.

Оповідання письменника виткані з кращих днів чужого життя, зі спогадів і передчуттів. Вони приваблюють читача якоюсь магією слова, наповненого почуттям, думкою, кольором і запахом.

Запахом антонівських яблук просочена вся проза Буніна.

Оповідання "Антонівські яблука" відкриває майже всі збірники письменника. Написане у 1900 році, воно стало символічним для усієї його творчості. Це і прощання з Росією дев'ятнадцятого століття, і тривога за її майбутнє, і краще з того, що зберегла пам'ять.

Слово "пам'ятаю" — ключове в оповіданні. Воно зв'язує воєдино картини осені в поміщицькій садибі. Воно звучить як заклинання, як спроба втримати тепло, яке іде геть, продовжити його перед приходом неминучої зими.

"Помню раннєє, свежее, тихое утро... Помню большой, весь золотой, подсохший и поредевший тихий сад, помню кленовые аллеи, тонкий аромат опавшей листвы и — запах антоновских яблок, запах меда и осенней свежести". Минуло сто років від моменту написання оповідання. І кожен, хто читає ці рядки, теж обов'язково згадає хоча б одну осінь у своєму житті, і сад, і алеї, і запах антонівських яблук.

На мою думку, в цьому оповіданні письменник зібрав усе, що не може не закарбуватися в пам'яті людини як чудові хвилини життя. Чудові своєю звичайністю, природністю, відчуттям спокою та упокореності, усвідомленням якоїсь правильності, тому що так було в житті різних поколінь і так повинно бути: в кожного своє — й у всіх одне й те саме. "На ранней заре, когда еще кричат петухи и по-черному дымятся избы, распахнешь, бывало, окно в прохладный сад, наполненный липовым туманом..."

Бунін згадує: "С первым морозом выезжали на охоту. А как приятно после целого дня на холоде в поле оказаться в светлом и людном доме, где все пьют и едят, шумно передавая свои впечатления над убитым волком"; "Во всем тишина. Слышно, как осторожно ходит садовник, растапливая печи, и как дрова трещат и стреляют". Можна не поспішаючи узятися за книги. "І дивне, мрійливе життя встане перед тобою", і замигтять улюблені стародавні слова... Хто не пам'ятає таких хвилин у своєму житті, хто не любить їх принадності!

Але "запах антонівських яблук зникає з поміщицьких садиб". Менше краси і поезії на останній сторінці оповідання. Усе більше грубої праці й вигуків, гуркоту молотарок. Незабаром зима. "Зазимок, перший сніг!.. І от знову, як за старих часів, з'їжджаються дрібнопомісні одне до одного, п'ють на останні гроші, налаштовується гітара". Хтось починає співати, і усі підхоплюють з сумним, безнадійним молодецтвом:

Широки мои ворота растворял,

Белым снегом путь-дорогу заметал...

Далі стоїть тільки дата: 1900. Це тоді, на рубежі століть, Бунін написав: "Ці дні були так недавно, а між тим здасться, що минуло мало не ціле сторіччя".

І от воно дійсно пройшло — ціле сторіччя, і бунінські рядки стали ще більш привабливими: "Пам'ятаю ранній, свіжий, тихий ранок..."