Це не оповідання, а осяяння.
К. Паустовський
Я читаю оповідання і думаю: звідкіля виникло це легке дихання, з яких світів долетіло воно, як воно торкнулося землі нашої? Що було в ньому? Уся ніжність, уся краса дівоча, уся свіжість первозданна. Воно легке, невловиме, недосяжне, як вітер, невагоме, як хмари. Зірвалося воно з небес, розчинилося в століттях... десь між минулим і майбутнім — у вічності.
Дивною ясністю, одкровенням увірвалося в наше життя, в наш світ це легке дихання...
А ще залишилися у вічності Олині радісні, незвичайні очі, що дивляться на нас зі страшної, недосяжної висоти. Ці ж очі дивляться на нас з сірої надгробної плити, де час зупинився, де живуть лише примари минулого, а барви перетворилися на тіні.
У божевільному вихорі пронеслося життя Олі Мещерської — обірвалося пострілом. Маленький холодний шматочок металу, пущений рукою безумця, перервав "легке дихання" Олі. Я думаю, що це трапилося навіть раніше, коли Оля записала у своєму щоденнику: "Нині я стала жінкою, почуваю до нього таку відразу, що не можу пережити цього".
І — не пережила. Її душу розтерзали, тіло розірвали. За що?
Останній подих злетів з губ, що змертвіли, і понісся... "Тепер цей легкий подих знову розсіявся у світі, у цьому хмарному небі, у цьому холодному весняному вітрі".