Найсміливішим, найволелюбнішим з творів Р. Бернса я вважаю його баладу "Джон-Ячмінь".
Головний принцип її побудови — алегорія. У розповіді про вирощування ячменя та виготовлення ячмінного пива поет втілив спробу пригнобити шотландський народ, примусити його втратити національну самосвідомість:
Взяли, вергли його в ріллю,
Втовкли аж у глибінь
І поклялись, заприсягайсь,
Що там йому амінь. <...>
Ураз йому кривим ножем
Коліна підтяли,
На віз взяли, рублем стягли,
На кару повезли. <...>
Але нічим не можна занепастити, скрутити волелюбну душу народу — і Джон оживає. Щоб вірніше, яскравіше втілити цю ідею, автор вдається ще до одного прийому — уособлення:
Пустив уси, немов списи, —
Ніхто не зачіпай!
Пекли, сердегу, на вогні,
Аж мозок з кості сплив,
А там мірошник у млині
Ще й жорнами чавив.
А потім з серця кров взяли.
Джон-Ячмінь бунтує в діжці, кров його серця перетворюється на чудовий напій, що підіймає настрій людей.
Він незламний, він безсмертний, як дух народу, втіленням якого стала поезія Роберта Бернса