Каша була глевкою. Мартуся сиділа на табуреті біля столу, затисши у напівсонній долоньці м'якого, рожевого бегемотика. Як тільки на кухню вкочувався рух, хапала ложку, запихала до рота, а там уже нікуди і ковтнути не моглося.
— Їж, їж, — мати кидала механічно, зазирала в чайник, брязкала чимось, мабуть, чашками, ложками — все воно здзвякувало неохоче, сонно.
А вікно за напівпрозорою фіранкою було чорно-сизе.
— Ма, фкіки часов? — Каша заважає вимовити, але бегемотик гріє долоньку.
— Сім, сім, — кинула мати.
"Вчора було сім і сьогодні сім, — проплямкала подумки дівчинка."
— Ти вже казала сім, а зара фкіки?
— Сім, сім — Кивнула мати більше заклопотана складанням баночок, згортків до трьох торбин — собі, дочці та Васьці на цілий день.
Навіть лампа, чиє око можна було б побачити, піднявши голову, лила повільно застигаюче світло, ледь чутно бриніла, ніби говорила — зараз зроблю чіткі та звивисті лінії аж тобі не захочеться їх порушити, хіба ти зробиш гарніші?
— А баба Маша вже встала? — Мартуся ложкою колупається в тарілці, наче лопаткою в калюжці.
— Встала, встала. — Мати раптом завмирає над торбою, глибоко зітхає — Баба Маша вже місяць не жаліється, що дитина не так вихована.
Тінь від розкритої долоні чітко відкреслює половину поколупаної каші в тарілці.
— Ма, я більше не можу, — теж зітхає Мартуся, цокає ложкою до столу.
Материна рука здригається, наче сліпа, опускається на торбу. — "Нема часу поїхати до мами."
— Йди, вдягайся.
Сухий холод тягнеться тоненькими цівочками від вікна, осідає на ледь відігріті вогнем газової плити стіни, тьмяніюче і жовкнуче начиння кухні, — отак як і вчора, — хоч потерти долоні, пальці, — бр — судомно пересмикуються плечі.
Вже не хочеться спати, а каша перетворюється всередині на теплий дрімотний клубок. Треба швиденько натягати одежу, щоб у неї не заповзла лінь, як каже баба Маша. Тепер розбудити Барбі.
— Вставай, отак вмивайся, одягайся і веди себе як дитина, поки я не прийду ввечері. Сьогодні я знову йду з бабою Машою в маркет. Яка ти соня, зовсім не хочеш сідати на стільчик. Ну, досить перекидатися. Якщо будеш слухняна, то я принесу тобі вечері щось гарненьке — який-небудь золотий пояс або щось таке. Ось тобі м'ячик-стрибунець. Можеш вдень поїхати до Санта-Барабари, але не вір Джонові, бо він підступний брехун. Або вибери собі щось з цього журналу. Тільки спочатку з'їж кашу. Ні, ні, в Макдональд ми не підемо, бо нема грошей на дурнички.
— Марто, де ти? — Мати заходить, тримаючи куртку і торбинку з їжею.
— Дивись мені, слухайся, а Боня піде зі мною, — дівчинка швидко шепоче, хапає рожевого бегемотика, встає з колін, залишаючи у кутку ляльку на стільці.
Холодно-сизі сходи прокидаються під кроками, але їм не хочеться скидати з себе безмежно довгу паволоку. Тільки слухаючи відлуння дзвінка біля дверей баби Маші, топчешся, виказуючи спротив живого тіла, передчуваєш як затишно там — за дверима. Тепле повітря, розгойдане бабиною плоттю, вискакує з відчинених дверей, звично злизує бетонну підлогу біля порогу, залишає свою силу на темно-вичовганому півострівцеві та розчиняється у застиглому холоді.
А в баби Маші кипить чайник, витягнувши сурму носа, з якого летить густа пара, торочить сам до себе телевізор і зблискують розляпані по столі кружечки води. Худенька, пряма та сутула, баба швидко вимикає вогонь під чайником, який, невдоволено підкинувши кришку, починає глибоко видихати і втомлено зітхати — так втомився, таку роботу зробив. У матері чомусь червоніють повіки, а баба Маша наче стає ще вищою, погладжує жмутик волосся на лобі — в голову повкручувано бігуді, брови наче похапцем хтось клеїв та домальовував — одну ближче до перенісся, а ліву розтягнувши до скроні. Цю брову тягне донизу зморшка біля рота, тому баба Маша схожа на добру ляльку зі страшнуватим виразом обличчя — вона не бреше.
— Зараз поп'ємо чаю і поїдемо. Якраз хлопці будуть знімати сигналізацію.
В баби Маші майже немає губів, є просто рот, який дуже швидко відчиняється і зачиняється, лише слів виходить мало.
— Тільки ви вже не купуйте нічого. — Мати тулить бабі в руки торбинку. — Я тут склала, вам двом вистачить.
— А ми нічого, — швидко смикається підборіддя, попускаючи та натягаючи поздовжню складку на шиї. — То нам перепало на Новий рік, як і всім.
Марта розглядається по кімнаті, чекаючи поки матір закінчить та піде, щоб залізти на тверду бабину канапу, заплющити очі і, здається канапа починає легенько їздити.
— Я вже получу да оддам вам.
Марта відчуває як матері незручно вимовляти.
"Хіба вона не бачить, що баба Маша ніколи не буде нагадувати про ті гроші? У баби Маші їх є повно."
— Нехай, потім. Вона мені як онука, — баба коротко змахує рукою і продовжує скрипучо-веселим голосом. — А подарунок нам зробили самий скромний, там так прийнято.
— Ой, я вже не знаю, щоб нічого не казали! — Матір наче дочекалася вихлюпнути з себе.
— Дуся, не переживай, ми ж не просили, — баба Маша складає руки на животі, втоплює підборіддя у всі складки на шиї, викочує з коричневих кругів очі.
Марта дивиться на матір, потім на бабу. — "Мабуть, у баби Маші дуже довга шия — стільки складок, вона витягає її як ніхто не бачить, от би потягнути за голову і побачити."
Матір намагається посміхнутися, потепліло дивиться на Марту, відступає до дверей.
— Слухайся, будь як дитина, бо я йду.
Марта киває, їй робиться весело, ось і канапа прислухається коли це скінчиться.
Баба наливає велику чашку чаю, як собі, дає велику білу скибку з маслом, як собі, і сідає поряд на канапі.
— Диви яку красоту почепили, — стара тицяє хлібом в телевізор.
— Ага, — Марта теж відкушує багато, — а бачила яка платформа, — відгинає мізинця.
— Повдягалися гарно на свято, — голосно сьорбає баба.
— А я бачила як на такій платформі прибито бляшку.
— То дуже модне? —Та поважно нахиляє голову.
Марта мовчки киває.
— Он підеш до школи, да кончиш. І тобі мама купить.
Дівчинка непевно поводить бровою
— Що ж ти думаєш усе життя зі мною в маркет ходити?
Марта опускає погляд, обхопивши долонями чашку, ставить її на коліна — хліб пхається в горлі, наче хоче задушити, — ковтнути його можна тільки заплющивши очі.
— Я можу залишитися вдома, — вичавлює з себе.
— Зараз! — Баба Маша тричі розкриває рота, випускаючи слово, — що будеш робити в чотирьох стінах?
Марта знизає плечима, не піднімаючи голови. Вони мовчки сидять, слухаючи примирливе бурмотіння телевізора.
Нарешті баба Маша встає, наче нічого не сталося, бере з рук Мартусі чашку, йде на кухню. Та сидить все ще схиливши голову та стримуючи посмішку і сльози, — чекає чого-небудь але саме для неї, ні для кого більше, хоч тут більше нікого немає.
Що це за звук?! З вішалки рука зняла одяг?! Ледь чутно бренькнув гачок, але з якою силою зіштовхнув дівчинку з канапи. Точно! З вішалки! Це не плюскіт струменів, які полоскали чашки, не шурхіт рушника, навіть не гупання дверцят шафки з посудом. Це — знак, якого навіть не можна подумати пропустити. Треба так само швидко і незворушно, як баба, одягнути куртку, шапку, пов'язати шарф. Помічаючи, що та хоче бути першою в цьому змаганні, стриматись, щоб справді виграти і стати перед нею, розтягаючи між великим і мізинцем вовняні рукавички. Стара не витримує такого пильного погляду — її обличчя змінюється гримасою — можна і собі посміхнутися.
— От бачиш які ми спритні, — баба Маша теж одягає рукавиці, пошрамовані частим зашиванням, бере торбинку з харчами і починає перевіряти крани, розетки, кватирку. Дорогою вона говоритиме — я ж вимкнула, або я ж закрутила, наче знову і знову переконуватиме сама себе. Повторити за нею неможливо — мороз щіткою маже чужі вікна, розмітає і змітає на купки сніг, прикриваючи чорне скло калюж, не довго думаючи мазнув по губах — слова позамерзали.
Але бабу холод наче робить живішою, вона без перестану шморгає, навіть ворушить носом, його червонуватим кінчиком, вирячує в напівтемряву очі, розганяючи частим кліпанням сльози від холоду. Позираючи на швидких перехожих, наче впевнений провідник у покинутому лабіринті, ступає без страху на підмерзлі ганки, простягає позад себе вільну руку, коли відчуває, що Марта може відстати.
Вихукнувши зимове повітря за шлюзом з теплого вітру в дверях метро, баба голосно сякається аж луна повертає голови двох працівниць біля турникетів. Мабуть, вони побачили і глибоко-жахаючу зморшку біля рота і те, як Мартуся вчепилася в бабину рукавицю. Що ж, завжди так проходили. Коли дівчинка одного разу хотіла сказати бабі, що це схоже на церкву, та майже непомітно стиснула руку — мовчи перед ними. І вона змовчала, але знову здається, коли ступлять з ескалатора, заб'ють дзвони, або загупає наче звіддаля музика. Повно яскравого світла і відлунює чимось до рейок поїзд.
— Ба, а ти була коли-небудь в церкві?
— Була, — відповідає, ледь нахиливши приплющену беретом голову.
— І як? — Марта зазирає в очі, чи говорить правду.
Та ворушить бровами, зморшками.
— Ну як... Служба ... Свічку ставила.
— Куди?
Стара повертається, дивиться в дитяче обличчя, ніби хоче пізнати. Вагон зітхає, намагаючись одночасно зачинити двері, до яких ніхто не притуляється — ще рано.
Ніч не думала відступати. Вона ледь прочинила найдальші двері навіть не придивляючись хто там ходить і почовгала назад. Темні постаті совалися тротуаром, не помічаючи залитого синім чорнилом неба.
В магазині тьмяно горіло світло, перетворюючи широкі яскраві вітрини на близький і недоступний вхід до раю.
Баба Маша смикнула за ручку і відійшла, придивляючись до другого поверху.
Нагорі з'явилась постать, припала до скляної стіни, приклавши долоні дашком, завмерла, посунула вглиб магазину.
— О, зараз погріємося! — Баба хазяйновито ступила до дверей, затупала на місці — збивала сніг з чобіт. Марта й собі тупотіла, збиваючись на танок.
Аромат сонних солодощів розлігся на полицях. Йому зовсім байдуже — подобатися чи ні, — він без цнотливості змішувався з нудотним запахом величезних відсирілих картонних коробок від цукерок у кутку, гострими кислими хвилями від штучної шкіри, боровся з обволікаючим запахом тканин.
Марта смикнула за бурульку блискавки на куртці, відчуваючи, як світло і запахи з удаваною млявістю вигинаються, недбало зачіпають, наражаючись на морозну свіжість шапки, пучків волосся з-під неї, складок на куртці, штанів, чобіт.
Плямисто одягнута кремезна постать пішла за ними до сходів.