Завтра їй виповнюється аж п'ятдесят вісім років… Хоча більше сорока п'яти ніхто ніколи й не давав. Білява, тендітна, рухлива, із кирпатим носиком, вона гордо, як титул, несла отримане ще у третьому класі ім'я — "Білосніжка". У тому самому третьому класі почала танцювати — на святкових вечорницях, на конкурсах, потім в інституті, навіть на третьому місяці вагітності… Їй не треба було щось вдруге пояснювати. Гумові ніжки, здається, самі чекали на команду до руху!
А потім почалося доросле життя. Народження сина. Розлучення. Точніше, розлучення, а вже через буквально пару місяців народження. Ще один, як кажуть, громадянський шлюб. Ще один — уже і не шлюб, а так, пародія… І все. Як казав один відомий політик, і крапка. А паралельно — маленька, після розміну, квартирка на останньому поверсі. Коляска з дитиною, яку треба пхати нагору під час хронічного ремонту ліфта. Маленька посада. Маленька зарплата. Маленькі надії…
Вже п'ятдесят вісім!
Завтра під вечір мали прийти гості. Однокласниця. А ще сусідка. Міг би бути й син, але він уже третій рік працює за кордоном.
Та ось вона у великому світлому танцювальному залі.
— Так, ставимо на підлогу сумки і роздягаємося! — далеко, ніби уві сні, лунає дзвінкий голос головної танцювальної майстрині, потужної й водночас легкої, нібито повітряна кулька.
— Що обираємо — класику, вальс там, чи брейк?..
— Брейк, — швидко вимовляють її губи.
— Бачу, ви займалися танцями…
Вона киває головою, щоби не заплакати.