На рибу
Надворі ще тільки-но світало, а ми з дідом Миколою, побравши вудки та інше рибальське начиння, чимчикували до ставка біля бригади. Я — в бабиній кохті, у теплих гамашах та ганчір'яних тапочках —"балєтках", дід — у кухвайці та чоботях.
Невеликий, порослий очеретом ставок був багатий на карасі та коропці, яких дід ловив чи не щодня. Ішов рано-вранці, повертався ближче до обіду, коли баба Галька вже й борщу наварить, і орішків напече. Приносив повне відро ще живої риби, яка стрибала у воді, крутилася, хапала ротом повітря, ніби передчуваючи, що скоро потрапить на сковорідку. Ми з бабою швиденько патрали рибу й смажили її в пахучій олії. Баба викладала готових карасів на велику тарілку і ставила посеред столу.
Дід, наобідавшись перед тим борщу з орішками, лягав на старий диван, що стояв у кухні, а ми з сестрою, бабою та прабабою сідали кругом столу й смакували рибу, час від часу позираючи на зморшкувате, наче печене яблуко, задоволене дідове обличчя. Він мружився, його вузькі очі ставали ще вужчими, мовчки посміхався. Це означало, що дід був задоволений виконаною місією.
Того дня я ходила за дідом Миколою чи не півдня й просила, аби взяв "на рибу". Він відмахувався від мене рукою, як від набридлої мухи: "Оччепися!"
Баба Галька, як завжди, сварилася: "Чого тобі пертися в таку рань на той ставок?! Ти там нужна? Тільки рибу порозгониш!"
Після бабиних слів я уявляла себе з великою палюгою в руках, якою розганяю рибу, як телят… Наша баба вміла перебільшувати.
Дід, звісно, був добріший за бабу й не міг відмовити мені, тому наступного ранку в бабиній кохті та тапочках я йшла до ставка.
Дід ішов попереду, я дрібушила ззаду, щоб встигнути за ним. Незважаючи на невисокий зріст, він ступав широко, так що я могла запроста відстати. Зайвий раз здіймати галас, щоб зачекав, я не хотіла та й сил після сну не було говорити, тому спішила слід у слід, аби не завдавати дідові клопоту. Знаю, дід би не сварився, але вдома розказав бабі, а та б знайшла привід вихрестити мене.
Це в неї виходило чи не найкраще, тому вона любила посваритися й полаяти. Причому будь-кого: діда Миколу, свою матір, мою прабабу Пріську, мене, свою двоюрідну сестру Гальку Погорілу чи троюрідну Соньку Кузьмину.
Було як зачепиться десь з бабами на вулиці, то знайде привід прочихвостити когось. Але от що цікаво — їй ніхто не суперечив, наче це було так, як і треба. Єдина людина, яка могла дати бабі Гальці відпір, — моя мама. Через що і мучилася. Бабин син, а мій батько, страшенний мамій, а ще більший бабій (не гуляка, а бабин внучечок), не міг пробачити мамі такі виходки, тому виказував їй про те, що не шанувала його матір. Мамі ж дітися було нікуди: сирота, брати й сестра на Донбасі. Ні вірного, ні рідного, як часто казала вона. Тому терпіла…
Нарешті край сонця став з'являтися із-за дерев, від ставка потягло прохолодою, аж дрижаки побігли по тілу — і кохта не врятувала.
На воді розходилися кола, розганяючи легенькі хвильки.
"Риба ходит", — тихо озвався дід.
Так він і казав: "Ходит", останній звук вимовляючи твердо.
Не знаю, як на його батьківщині, в Оренбурзькому краї, говорять, але всі дієслова він вимовляв саме так: сидят, стоят, кажут, лежат. Чудний був наш дід Микола. Найбільшою лайкою в нього було "Галка гамна" на адресу баби. Після цього бабине мистецтво "красномовства" розкривалося на повну силу, а дід замовкав на три дні.
Ми підійшли до ставка. Трава блищала від роси, а я тупцяла в ганчір'яному взутті. Дід пішов попереду, збиваючи росу та притоптуючи траву, аби я могла пройти за ним. Ось ще кілька кроків — і дерев'яний місточок.
Дід сам його збив зі старих дощок, які знайшов на бригаді, обтесав, забив у землю кілька стовпчиків та прилаштував на них дощечки. Хоч і невеликий, але нас двох витримає. Скільки там мене, десятилітньої?
Дід Микола витяг з кишені пакуночок з тютюном, маленьку книжечку, яку зробив із цигаркового паперу, відірвав шматочок та став крутити "козлика".
— Діду, не кури, вонятиме! — озвалася я.
— Мовчат, Валька! — і затягнувся поглибше.
Це ж треба аж від самого дому не смалити! Це ж так і вмерти можна! Так він і курив, сидячи навпочіпки, невеликий старий чоловічок, згорблений, посивілий, з вузькими азійськими очима, зі зморщеним чолом. Затягувався так, наче курив востаннє, випускав цілі згустки білувато-жовтого смердючого диму, дивився затуманеним поглядом на воду й думав щось своє.
Що крутилося в голові старого татарина? Що він згадував?
Ніхто цього не знав. Негомінкий та мовчазний, дід ніколи не ділився своїми думками. Він для нас був суцільною таємницею.
Чому він не схожий за зовнішністю на інших чоловіків у селі?
Чому в його мові трапляються чудні, не наші слова?
Чому прабаба так погано ставиться до свого зятя й відверто зневажає його?
Хоча рибу їсть!
Що прикметно: я ніколи не бачила, щоб рибу їв сам дід.
Уже думала коли підслідкувати. Може, він їсть наодинці?
Спитала в баби.
Вона огризнулася: "Воно тобі треба? Не їсть, то й не їсть!"
Але рибалити він любив дуже. Зробив собі у дворі казаматку (невеличкий сарайчик), де зберігав усе рибальське начиння. Я ходила туди, як у музей. Більшості назв тих предметів я не знала, для чого воно — уяви не мала, але було так цікаво й дивно розглядати дідові струменти, як казала баба.
Свою любов до рибальства дід Микола проніс через усе життя. Тепер я розумію, чому він проводив скільки часу біля води. Це була можливість побути на самоті, без надокучливих бабів, позгадувати минуле, свою першу родину, дітей, які лишилися в далекому краї, і поспівати татарських пісень рідною для нього мовою. Але так, аби ніхто не чув. Бо в них — туга за рідним краєм, яку він проніс через усе своє життя. І жодна сварлива жінка не має права навіть чути печальну мелодію далеких степів.
Накурився дід Микола, як павук, бичок сховав під дошку.
Запаси робить, подумала я.
— Валька, готов "резинку" й донку, — тихенько, аби не сполохати рибу, озвався дід.
Я аж здивувалася: диви яка довіра в такому важливому ділі. Дід нікого не підпускав до своїх струментів, тим паче таку "мєлочь", як я. Відступила кілька кроків з місточка, аби місця було більше. Повільно та невміло почала розкручувати "резинку", навіть боязко, аби не впустити в заколошкану траву. Тоді, пиши, пропало, бо попробуй виплутати оті трав'яні кубла. А з голови не йшла думка: диви, дід доручив мені таку важливу справу. Думала й скоса позирала, чим займається він?
А дід сидів навпочіпки, ледь схиливши голову донизу. Чи мені здалося, чи так і було, але в кутику його ока бриніла сльоза…
— Діду, ти чого? Я вже розплутала "резинку", закидай донку. Диви, он риба ходить, — заглянула я у вічі дідові.
— Чаво? — стрепенувся дід. — Давай, Валька, січас закину. Ех, риба, моя риба!
"Риба-риба, моя риба!" Це ж улюблений вислів мого батька, також Миколи. Бувало хильне зайвого, але настрій не такий, щоб лаятися і чіплятися до мами, тоді й "рибкає".
Дід піднімається, наче старий корч, крекче та пристогнує: "Біда, біда, моя жизня!" Бере в руки "резинку", розкручує та по-молодецьки закидає донку.
"Ото й дід, — спадає мені думка, — тільки прикидається, що старий, а сам оно як кинув".
— Мовчат, Валька, — дід наче прочитав мої думки. — Цит!
І тепер починалося головне: не пропустити дзвіночка від риби. Справа в тім, що на "резинку" начіпляно багато крючечків із "черваками" (також дідове слово), на які має впійматися необачний карасик чи коропчук. А про те, що він уже на гачку, повинен нам сповістити дзвіночком, який дід закріпив біля основи "резинки".
Отож, і я мовчу, і дід мовчить. Йому те звично, а з мене в роті починають народжуватися слова. Видно, проснулася чи ранковий холод розворушив моє тіло й душу. Так хочеться балакати, що аж сверблячка напала.
— Цит! — повернувся дід, хоча я рота не вспіла роззявити.
Напевно, він таки вміє читати думки!
Мучилася я, не знаю як, крутилася на місточку й вирішила, що ну його ту рибу, піду додому. Не рибалка, а кара господня. Мені ж їсти було не давай, лише дай побалакати. А тут — мовчи! Ну чисто тобі, як риба у воді.
Навшпиньки, пригнувши плечі, озираючись на діда, я хаміль-хаміль від місточка, по протоптаній нами стежечці вискочила на дорогу. І як припустила по асфальтівці, тільки п'яти заблищали. Знала, що дідові в той момент було байдужісінько: йому хоч каміння з неба падай, аби ніхто й ніщо не порушив священний ритуал риболовлі.
Як же незвично йти вулицею, коли все село ще спить.
Та хіба може спати село в таку рань?
Он на фермі доярки вигонять із загонів корів.
Баби збираються в ланку.
Поспішають механізатори на бригаду.
Думаю, що це точно люди дивуються, звідки це баби Гальки Валя біжить? Автобус із райцентру в село так рано не приїздить. Гуляти вона ще замала.
От загадку я їм задала! Хай поклопочуться та поподумають!
Від бігу та швидкої ходьби аж упріла під теплою кохтою. Залітаю в двір, а тут назустріч баба.
— О, де ти взялася? — її круглі очі стають ще круглішими.
— Та я цей… Скучно мені на ставку, — щось белькочу неслухняним язиком.
— А ти думала, що туди гуляти ходять? Це тобі не вулиця, а риба! — бабина розмова набирає обертів. — Тобі ото аби лазити де, як бейовій сучці. Виспалася б та помогла на вгороді, а тепер ходитимеш, як сонна курка, носом клюватимеш! Собирайте вже манатки та мотайте на Чутову, хай вас там мати чукикає! А то ходиш і все об вас перечіпаєшся, як об собачат!
Скільки разів я клянчила в мами, що не хочу їхати до баби Гальки, що вона нас не любить, кричить на нас. Їй чужі люди рідніші, аніж ми, рідні внуки. Мама в свою чергу просить нас із сестрою, аби поїхали до баби, бо батько сердиться, що ми такі байдужі до неї. Он у баби ноги болять, коліна об'язані хусткою — стара й немічна.
Ага, а приїдеш — нема баби.
Пішла до баби Яструбихи чи Харчихи, до Маньки чи Соньки гуляти.
Скільки, бабо, тобі годів, що ти ходиш гуляти?
А коліна не болять гуляти?
Бувало ще: приїдеш, знов немає баби вдома.
На похороні за попа. Тоді ж по селах церков не було, то наша баба Галя і за попа, і за півчу. Під руку товстий зошит із божественними піснями — і пашов. І поплаче, і відспіває.
— Наша баба зірки з неба знімає, — не раз казала мама.
Авторитетна була вона в селі.