Мої родичі по маминій лінії, дід Яків та баба Ганна, мали чотирьох синів.
Троє старших, як справжні селянські хлопці, помірковані та розважливі, допомагали батькам у господарстві. До десяти років від роду кожен з них пройшов практику й на сінокосі, і на пастівнику, і на заготівлі дров.
Найменший з них, Борис, як в отій народній приказці: як не одно, так останнє,— був вітрогоном та шибайголовою. Удома не всидить зроду, мати лозиною заганяла сина в хату аж пізно увечері...
Іван, Альоша і Марія…
Саме так називала моя мама своїх старших братів і сестру.
Івана й Марію — завжди повним ім'ям, а Олексія — тільки Альошою, наче молодшого за себе, а не старшого на 13 років брата. І в цьому відчувалася особлива любов до нього, адже й схожі між собою були мама й Альоша, а Іван і Марія — як дві краплі води різницею у 13 років.
— Валю, ви ж як будете в тітки Марії, то з'їздіть обов'язково в Зімагор'є (так мама казала на Зимогір'я) до Івана й Альоші...
На рибу
Надворі ще тільки-но світало, а ми з дідом Миколою, побравши вудки та інше рибальське начиння, чимчикували до ставка біля бригади. Я — в бабиній кохті, у теплих гамашах та ганчір'яних тапочках —"балєтках", дід — у кухвайці та чоботях.
Невеликий, порослий очеретом ставок був багатий на карасі та коропці, яких дід ловив чи не щодня. Ішов рано-вранці, повертався ближче до обіду, коли баба Галька вже й борщу наварить, і орішків напече...