Оповідання
містика / жарт
Усі події та персонажі є вигаданими,
будь-яка подібність із реальними людьми
та подіями є випадковою.
Анотація:
***
Це містично-жартівливе оповідання було написане для участі в літературному конкурсі під назвою "Знайомство з відьмою". Бажаючи написати розповідь про відьму, автор вирішує насправді познайомитися з відьмою. Тільки де її знайти?
***
— Зрозумій ти, тобі це потрібно. Якщо навчишся писати малі оповідання, то з великими взагалі проблем не виникне. Тим більше, це конкурс, отже твої каракулі зобов'язані будуть прочитати модератори
— То ти хочеш, щоб через мене, нещасні люди займалися примусовою содомією?
Я розумію, що мій друг бажає мені добра.
Назбиравши трохи грошенят, я вирішив згідно східним практикам провести цілий рік без роботи і зайнятися самодослідженням. Спитаєте, чому я не захотів подорожувати, або стати благодійником? Все тому, що грошей, які я назбирав на рахунку, вистачить лише на те, щоб один рік пробити байдики вдома. А чому саме зараз? Тому, що ми побили горшки з керівництвом і мене турнули з моєї роботи. Роботу шукати ліньки, то й подумав, що хочу відпустку довжиною в рік.
Десь через місяць художнього плювання у стелю, я спробував втілити в життя мрію дитинства і написати бестселер. Так, щоб тиражи мільйонами і фанатки табунами. Робота йшла туго, і на допомогу мені визвався мій шкільний товариш, який вже мав досвід у цяцькуванні віртуального паперу різними ієрогліфами.
Робота над високохудожнім твором всього мого життя йшла повільно, і мій однокласник запропонував відволіктися не на довго, та змінити вектор уваги.
Конкурс, у якому він порадив мені взяти участь, називався "Знайомство з відьмою". Потрібно було невелике оповідання. Я поопирався трохи, через надмірні лінощі, але лише для проформи. Вимоги були невеликі і я подумав, що на чотири машинописні листки тексту, мого таланту повинно вистачити.
Проблема виникла з сюжетом. Займатися плагіатом я не звик, а висмоктати з пальця щось нове потребувало зусиль і вимагало боротьби з лінощами.
Звісно, прототип для образу відьми, можна знайти майже коло кожного під'їзду. Головна характеристика відьми, це відати, тобто знати. З цим у жодної бабці, що провадить свою діяльність коло під'їзду проблем немає. Вони знають все і про всіх. Вони знають навіть те, чого не знають ті, про кого вони все знають.
А якщо читачу забажається магії, то достатньо буде під вечір вийди у двір і стати свідком двобою між адептками різних магічних шкіл. Взяти, скажімо дві протилежні школи магії. Школу білої магії, від першого під'їзду, та школу сірої магії від четвертого. Коли головні вчительки цих магічних закладів зчепляться між собою, з'ясовуючи сфери впливу у дворі, навколо можна спостерігати спалахи психічної, телепатичної та магічної енергій. Хоча до фізичних контактів майже не доходить, зате прокльони, закляття і кардинальні відвороти летять в різні сторони автоматними чергами.
Для пильного глядача можуть відкритися і інші таємниці містичного життя. Наприклад, шабаш відьом. Так! І таке чудо природи можна побачити на власні очі. Графік наступних шабашів розписаний помісячно і висить на дверях ЖК. Засідання житлового кооперативу, неначе таємничий артефакт, приваблює відьом з усіх околиць. Іноді на таких збіговиськах присутні і відьмаки. Але це місце не є їхнім природним ареалом існування. На шабашах відьмаків частіше використовують самі відьми, як повербанк. Коли ж магічна енергія конкретно взятого відьмака закінчується, він здебільшого вибачається, і посилаючись на погане самопочуття, йде додому, щоб під'єднатися до джерела енергії, що схоже на телевізійний екран, по якому транслюють футбольний матч.
Можна написати розповідь про такі магічні феномени дворового значення, але на цю тему вже захищено стільки дисертацій і написано стільки кандидатських, що принести на цю ниву якусь нову інформацію годі й думати
Не знайшовши у голові нічого старого, вирішив додати туди нове. Навіщо вигадувати знайомство з відьмою, коли можна насправді з нею познайомитися. Зазирнувши до мережі у пошуку містики і чаклунства, побачив, що довго шукати не потрібно. Тут куди не плюнь, одні відьми. Але досвідчену акулу пера… . Ні, не так. Але досвідченого генія клавіатури на м'якуші не проведеш. Це ж і дитині зрозуміло, що всі вони позакидали вудки у ставок інтернету, щоб спіймати наївних дурнів і отримати від них (добровільно) трохи грошенят. Знайти відьму можна лише за допомогою сарафанного радіо. А інтернет я використав, як милицю для цього стародавнього засобу отримання інформації. Через мило я зв'язався з старою знайомою, що колись давно по секрету розповіла мені, начебто їй, у її вдалому шлюбі допомогла саме відьма.
Запит виявився вдалим. Людка, саме так звали мою знайому, дуже любила популярність і завжди була готова поділитися інформацією. Однак вона мені написала, що відьма є, жива ще, але навряд чи я зможу отримати її аудієнцію, бо вона опікується лише жителями свого під'їзду і послуг на сторону не надає. Це трохи зачепило за живе моє его, і я почав бомбардувати Людмилу компліментами, щоб добитися від неї допомоги. Врешті вона погодилася, попросила зачекати, і на наступний день надала мені умови можливої (лише можливої) зустрічі зі Стеллою. Від цього імені повіяло чимось штучним, і мені здалося, що воно не справжнє.
Тож мені належало назавтра, в обідню пору, прийти в парк і обходячи його по периметру зробити три кола. Якщо Стелла захоче зі мною поспілкуватися, то наша зустріч відбудеться.
Від цього листа так віяло конспірологією, що я довго вголос сміявся. Натішившись, я відповів, що звісно згоден і виконаю всі умови, бо якщо я вже назвався печерицею, то треба лізти до кошика і не вередувати. В умовах літературного конкурсу ніхто не вказував з якою відьмою потрібно познайомитися, з справжньою, чи з липовою. Неначе відчувши мої сумніви і бажаючи остаточно переконати мене у містичності подій, Людка написала мені крайнього листа де була одна фраза: "Завтра парасольку лиши вдома. Буде гарна, сонячна погода." Мій погляд відразу ковзнув до вікна. На вулиці була мряка. Вітер наніс на вікно вологи, і поодинокі крапельки вперто долали свій шлях по склу до підвіконня.
— Добре, гарна то й гарна. Я ж не проти, — сказав я собі, закрив пошту і поліз на піратський сайт, щоб подивитися нову серію улюбленого детективного серіалу.
***
Наступного дня зранку було хмарно, і виходячи з дому у мене було бажання взяти парасолю, але я вирішив довести відьмі свою непохитну віру в диво, і пішов до парку навіть без плаща. О пів на першу я стояв біля входу в парк і скорчивши скептичну міну на обличчі, спостерігав, як з-за хмар вигулькнуло сонце і освітило землю. Проміння поділилося у парковій зелені на поодинокі промені, і сонячні зайчики розфарбували паркові клумби острівками сяйва. Хмикнувши, я рушив по запланованому маршруту. Описуючи друге коло по парку, я відчув дисонанс. Так, здається, називається ситуація, коли з одного боку ти відчуваєш, що тебе пошили у дурні, а з іншого, отримуєш шалене задоволення від звичайної прогулянки?
Відвідувачів у парку було небагато. Хтось вигулював собаку, хтось — дитину, хтось — другу половинку. Дехто вигулював самого себе. Я, вирішивши до кінця виконати покладені на себе зобов'язання, і немов шпигун, вдаючи повну безтурботність, крокував парковою доріжкою і пильно слідкував за всім, намагаючись зберегти в пам'яті всіх людей навкруги. В парку було багато лавочок. На деяких сиділи люди. Проходячи повз, я сканував незнайомців пильним поглядом і намагався вгадати, кого ж я шукаю. Момент "ікс" настав, коли я проходив повз відкрите кафе з пластиковими столиками і стільчиками, яке працювало у літню пору. Низенька кована огорожа закладу межувала з пішохідною доріжкою, даючи можливість клієнтам спостерігати за пішоходами і навпаки. Коли я почув звернення: "Валерій?", я якраз скінчив огляд площадки кафе і повернув голову в бік дороги. Шість столиків. По три стільчики коло кожного. Чотири звичайних відвідувача. Як вона провернула такий фокус?! Я ладен був на що завгодно побитися об заклад, що за цим столиком її не було! Я ж пильнував! Ні, я не міг сказати, що тут зовсім нікого не було. Тут точно сидів якийсь …, чи то старенький дідусь …, чи то … якась … тітка? Але саме її тут точно не було! Не помітити такого колоритного персонажа було просто неможливо! Уявити таку особу можна лише на зборищі якихось фріків. Старезна, висушена до стану мумії карга. Зморщена пергаментна шкіра, поцяцькована пігментними плямами і татуюваннями. Срібні перстні на сухих пальцях з довгими, неначе пазурі, нігтями, пофарбованими у чорний колір. Чорна ж, шкіряна безрукавка поверх футболки із зображенням якоїсь рок групи. Срібні ланцюги, клепки, шипи, шкіряні браслети, багато пірсингу у зморщених і розтягнутих від старості вухах. Голені скроні і короткий їжачок сивого волосся, зачесаного назад. Татуйовані вузькі брови, впалі у зморшках щоки, замість рота гротескна щілина без жодного залишку губ. У тому, що саме ця особа могла позиціонувати себе як відьма, у мене не виникло жодного сумніву. Поки я намагався прокрутити стрічку спогадів назад і зібрати в голові думки, ми розглядали одне одного з відвертою цікавістю. Але головною відзнакою цієї особи були очі. Оточені незліченими зморшками, з майже відсутніми віями, на мене дивилися яскраві, блискучі, молоді карі очі. І як личить молодим карим дівочим очам, там стрибали веселі бісики.
— Валерій? – повторила вона, – Ви до мене? Я – Стелла. Не стійте у людей на дорозі. Долучайтеся.
Поки я обходив огорожу і сідав напроти відьми, я неначе переслуховував цю її фразу і насолоджувався голосом. По перше мова. Я ніяк не очікував почути від цієї байкерки українську. Хоч ми і у Києві, але тут більше личила б російська. Стереотипи. Я добре можу уявити собі справжню київську відьму, що спілкувалася б зі мною солов'їною, але тільки не у вигляді байкерки. Напевне, такий у мене життєвий досвід, що все, що не дуже добре виглядає, має російське забарвлення.