Цей твір міститиь матеріали, призначені для аудиторії 18+
Усі події та персонажі є вигаданими,
будь-яка подібність із реальними людьми
та подіями є випадковою.
Анотація:
***
Як створити собі персональний рай?
Як знову попасти у свій персональний рай, якщо тебе, якимось чином, викинули звідти?
Чи може чудо вважатися чудом, якщо немає свідків?
Чи варто вбити ворога, якщо невідомо, ворог перед тобою, чи ні?
Такі, та інші безглузді питання хвилюють автора. І оте хвилювання він переносить на віртуальний папір.
Нажаль у творі немає великого кохання. Хоча вимушений визнати, що і малого кохання тут також немає. Зате є декілька способів доправити кацапа до пекла. Тож якщо у вас є співчуття до кацапської породи, то вам не сюди.
Критики автор не любить, тож краще похвалити. Якщо вас влаштовують такі кабальні умови, то нумо читати.
***
Від автора: Щиро тішуся, що ви вирішили штурмувати першу частину "подібного". Можливо тут буде забагато нудних пояснень, але прошу зробити знижку на те, що це все таки початок, і без розуміння основ світогляду рухатися далі неможливо. Ця книга безкоштовна, тож моєю нагородою за ваше задоволення я буду вважати ваші коментарі. Вірю у ваші сили і чекаю вас у продовженні саги.
Епіграф
***
"Предмети, що нас оточують не можуть обманювати, бо вони самі є суцільною брехнею. Все, що ми бачимо, чуємо, все, що відчуваємо – це ілюзія, наближена до реальності не більше ніж сон. Можна знати лише те, у що ми віримо. Все те, в що ми віримо і є тим, що у нас є. Більше ми не маємо нічого".
1 *** Зараз.
Картопля була смачною. Це була картопля повторного приготування. Я називаю її картоплею другого шансу. Вчора я зварив собі пюрешку. По рецепту дуже жадібних до калорій колишніх друзів, зливши щейку зі звареної шматками картоплі, додав доволі багато олії та вбив сире яйце. Потім добряче розім'яв. Зелені не було, але був шмат масла, і по розім'ятій та пригладженій картоплі розповзлася жовта пляма. За ніч рештки страви застигли і сьогодні, шматуючи та подрібнюючи ложкою застиглу пюрешку, я вивалив вміст каструлі на пательню. Трохи розрівнявши картоплю по пательні, я зробив ближче до центру два заглиблення, та вбив туди по яйцю. Накривши страву скляною кришкою, спостерігав, як повільно біліє білок під дією температури. У певний момент я зняв кришку, та переніс пательню на обідній стіл, своєчасно згадавши кинути під свій сніданок термоізоляційну підставку. Хліба також не було, тому я уявив собі, що на дієті, та хмикнувши на виделку, взяв ложку, і почав неспішно смакувати свій кулінарний шедевр. Повільно жуючи, я згадував смак дитинства. У дитинстві у мене було два види картоплі другого шансу. Одну, таку, як я зараз їв, мені нашвидкуруч готувала мама, коли зранку бігла на роботу, а у мене ще було небагато часу до школи. Другу, я готував собі сам, коли приходив зі школи, та витягав із холодильника зварену минулого дня картоплю у мундирах, чистив її, різав ножем на нерівні шматки, та підігрівав на пательні, линувши туди трохи олії. Тоді рафінованої олії ще не було, і по хаті розносився запах соняшникового насіння. Але за цим запахом я не сумував. Він мені не подобався, тому теперішня страва мені смакувала більше. Шлунок помалу наповнювався, думки від страви перейшли на якісь дрібниці. Спочатку намагався проаналізувати походження назви "картопля у мундирах". Можливо москальська. Мундири це наче звідти. А можливо й ні. Згадав село. Коли було багато їсти, картоплю у мундирах моя баба запікала у великому казані лише для корови і свиней. І іноді перед тим, як запечену бульбу кидали у ночви, щоб розвести залишками борщу, лушпайками та кормовим буряком, я встигав вихопити собі одну картоплину, та біг на вулицю, щоб десь під кущем смородини обпікаючи пальці почистити та з'їсти свою здобич. Згадалися також розповіді старших про голодомор. Для мене, тоді ще малого, ці розповіді якимось чином набули образності і записалися до пам'яті, неначе власні спогади.
Загальна кімната з піччю, земляна підлога. Стіл, лавки коло печі, нехитрий скарб. На редюжці, прямо на підлозі у кутку троє дітей різного віку грають у крем'яхи. Ривком відчиняються двері. На порозі постає енкаведист. Хазяйським поглядом окинув хату, пройшов до середини, щось шукаючи. Він щось говорить. За ним до хати заходить похмура хазяйка. Мовчки споглядає за діями непрошеного гостя. Діти злякано дивляться на великого дядька. Погляд того зупиняється на редюжці. Швидко підійшовши, він, вхопивши за край, вириває тканину з під дітей. Хлопчики встигли пирснути в боки, дівчинка була повільнішою, не втримавшись упала, задравши ноги. Втім, швидко підхопилася, та відбігши під стіну, приєдналася до братів. П'ять камінців, що діти використовували для гри, розкотилися в різні боки. Енкаведист помічає коло печі відерце з картопляними лушпайками, та недовго думаючи бере його в другу руку. Жінка, щось докоряє москалю, показуючи на дітей, та злодію байдуже. Не звертаючи увагу на докори жінки, кацап, відіпхнувши її з дороги, йде з дому. Картопляних лушпайок стало б на один раз попоїсти сім'ї, бо всі інші продукти енкаведисти забрали минулим разом…
Жовтки не засмажилися. Піддів ложкою одного і разом з картоплею відправив до рота. Ще гарячий жовток розтікся у роті, перемішуючись з картоплею. Смакота. Треба буде знайти десь хліба, майнула думка.
2 *** Зараз.
Початок літа. Ранок. Листя платанів у дворі вже втратили весняну свіжість стали темно-зеленими. Десь поділися горобці. Певно, полетіли на жнива озимих. Селище міського типу прокидається повільно. Двір, до якого прикутий погляд спостерігача, огороджений дев'ятиповерховими будинками. І хоч побудовані вони відносно недавно, платани, висаджені на газонах, встигли вирости вже величенькими, та затінити своїм листям майже весь двір. Все село переважно забудовано приватними будинками, а в центрі селища, на контрасті, височіють дев'ятиповерхівки. Вони слугують для життя більш забезпеченій верстві населення, бізнесменам. І молодятам, яким більш забезпечені предки придбали житло і випхали з батьківської хати, щоб ті ставали самостійними, та очі вдома не мозолили. Все село здається пустим. Дуже рідко можна побачити припарковану коло хати машину. Лише де-не-де помітна постать людини, що кудись поспішає. Війна. Неподалік лінія фронту. З початку війни минуло майже чотири місяці. Фронт швидко докотився майже до села, і зупинився в декількох кілометрах. З того часу війна на даному відрізку фронту перейшла в ранг позиційної. Звуки віддалених вибухів стали звичними, якщо таке може стати звичним. Більшість населення виїхала. З багатоповерхівок виїхали майже всі. У приватному секторі більша половина людей лишилася. Кожного дня і кожної ночі по декілька разів виє сирена. Але в підвали спускається мало людей. З початку війни навдивовиж, було лише два прильоти. Одна ракета влучила в старий закинутий корівник, що пусткою стояв на околиці села. А друга розбила вщент хату неподалік від центральної адміністративної будівлі. Здавалося б, що ворог просто не влучив у адміністрацію, але серед населення була розповсюджена авторитетна думка, що це зять колаборант-падлюка Пархоменко поставив маячка на даху у своєї тещі, а ворогу сказав, що то адміністрація, і ракета прилетіла саме туди, куди треба було.
Але обговорюваний всіма колаборант Пархоменко, після попадання ракети в тещину хату, забрав тещу, що пересиділа вибух у льоху, жінку, дітей, та вивіз у Польщу. Затим повернувшись, пішов у тероборону і здається, ще й зараз був живий здоровий. Але думку авторитетної частини населення таким простим маскуванням змінити було неможливо. Версія трохи змінилася, та була обґрунтована новими фактами. Тепер теща Пархоменка, будучи у Польщі, ризикувала бути викраденою і потрапити у сексуальне рабство. Невідомо було, чи таким чином Пархоменко хотів заробити трохи грошиків, на "ще нічого собі" тещі, чи навпаки доплатив чималенько, щоб здихатися тієї "гадюки", але до повного виправдання від колаборантських звинувачень Пархоменку було далеко.
Звісно, справи у селі загалом були не такі веселі. На цвинтарі кількість свіжих могил значно зросла. І ще п'ять ям для могилок були нещодавно викопані і стояли порожніми, чекаючи на свою частку данини, яку громада сумлінно віддавала війні. Але смерть набула для людей буденності. Панічний страх минув. З кожною втратою зростала лише лють і ненависть до ворога.
На вулицях було порожньо. Фермери вже поїхали на поля, інші, люди, з тих, що залишилися, ще не прокинулися настільки, щоб покинути свої домівки.
Двір між багатоповерхівками теж неохоче прокидався. Сонце піднялося невисоко і променями проклало собі дорогу між будинками, розрізавши широкою яскравою смугою двір навпіл. У дворі на лавочці коло одного з під'їздів сиділа лише одна людина. Марія Андріївна Васьківська, пенсіонерка, яка в цей будинок переїхала з дітьми і онуками. Діти, забравши своїх дітей, виїхали від ракет за кордон, а вона принципово, мало не полаявшись з сином, відмовилася їхати. Жила сім'я Васьківських на сьомому поверсі. Спускатися до підвального приміщення, що за воєнного часу почали гордо називати бомбосховищем, було довго, та і не дівка вже, стрибати по сходам. На ліфті Андріївна, а саме так називали її сусіди, під час війни не їздила. Їй ввижалося що під час сирени, там страшніше ніж у квартирі. Тому зранку взявши з собою торбинку з необхідними речами Андріївна займала свій пост на лавці під під'їздом. Якщо не дай бог тривога, то до підвалу рукою подати. А загалом, на посту, маючи під рукою телефон і блокнотик для ведення поточної документації, Марія Андріївна виконувала роль спостерігача і контролера, тримаючи під захистом життя цілого двору, та привітно бажаючи слави Україні, хлопцям з територіальної оборони, коли ті зрідка проходили патрулем.
Ще у радянські часи Марія Андріївна була вчителькою російської мови та літератури.