Проблема була лише у тому, що летіла вона в бік України і вже над Україною. Місцевість була вже іншою, поля, посадки, дорога вдалині.
- "Ми дуже далеко. Так далеко ти ще не пробував."
- "А що з нею робити? Про те щоб електроніку пошкодити на такій відстані годі і мріяти."
- "Роби хоч щось!"
- "Давай пір'я їй підправим."
Стабілізатор на хвості ракети сіпнувся і ракета закрутилася гвинтом, але продовжувала летіти у заданому напрямку. Не пройшло і миті, як вона вирівняла політ.
- "Автопілот."
- "Та за кого вона себе має?! Та ти, тварюка залізна знаєш хто я?!"
- "За хвоста не вийде. Дави на носа і розхитуй, змінюючи курс."
- "А ми зараз морську хворобу тобі вла!-шту!-єм! ку!-рва!"
Ракету почало водити вгору-вниз, вона пішла по синусоїді з зростаючою амплітудою. Врешті решт, коли ніс ракети надто сильно клюнув до землі, автопілот не встиг вирівняти політ і ракета врізалася в землю на якомусь полі. Бумкнуло. У повітря піднялась хмара пилу.
- "Ура! Бада-бум!"
- "Тобі пора. Хтось торкається твого тіла"
Я розкрив очі. Примружився. Зіниці підлаштовувалися до світла. В роті пересохло.
- "Рота закривати треба."
- "Дякуй, що в роті сухо а не в штанах мокро. Контролю майже нуль. Вчитися треба було краще."
Продовжувала завивати сирена. Стало трохи лячно за штани. Зосередився на низині живота. Ні, все сухо. Повеселішав.
Переді мною стояли троє патрульних. Тереошники, мужики різного віку. І де вони взялися? Пару хвилин назад пуста вулиця була. І сирена ще, вуха ріже. Ну, зрозуміло. Знайшли мужика, перевіряють чи сплю, чи мо копита відкинув. Один з них злегка тряс мене за плече. У повітрі висів залишок фрази:
- … сьо нармальна?
Не зважаючи на те, що люди нині почали поважати українську мову, було ще до біса російськомовних. Солдати, хто раніше не володів, дуже активно починали вивчати мову, бо вночі на чатах говорити російською "Стой, кто ідьот?!", це не просто моветон, це смертельна рулетка. Там розпізнання "свій-чужий" проходить з швидкістю автоматної кулі. Але тероборона, це не передок. Тут можна не поспішати з вивченням мови. Ну, що ж, нічого не зробиш, такі ми — українці.
Трохи прочистивши горло відповів:
- Дай Боже здоров'я, хлопці!
Повеселішали. Але підозра з очей ще не пропала. Ініціативу взяв трохи старший за званням. Цей вже володів мовою:
- Чого це вас так під сирену розморило? Можна документи ваші подивитися?
- "Біда … , це вони думають, що алкаша знайшли. Опохмелився, значить, з ранку, і повело на сонечку."
- Я не п'яний, хлопці, просто розморило. Голову ще не зовсім лікарі на місце поставили.
Я потягнувся за пакетом з хлібом з таким розрахунком, щоб воїнам видно
стало мою наліпку на голові. Дістав пакет і розкривши протягнув перед собою, показуючи хлопцям хліб.
- Не взяв я з собою документа. Я лишень за хлібом вийшов. Думав не знадобиться. А тут голова закрутилася, сів на лавку, заснув.
- Де поранення отримали?
- Я з Березина. Сюди у лікарню привезли без свідомості. Останнє, що пам'ятаю, порався у дворі. Казали що в хату прилетіло. Але не пам'ятаю. Валерієм мене кличуть. Хлопці, я свій, паляниця, укрзалізниця, най москалева крев ллється, як водиця!
Хлопці пожвавішали. Можна розслабитися, але з документами треба буде щось вирішувати. Тепло попрощавшись з хлопцями, та пообіцявши в наступний раз брати папери з собою, я зазбирався додому. Коли патруль вже далеченько відійшов, я наблизився до кущів і відкрив пакет, тримаючи його за одну ручку. З кущів до пакету залетів ноутбук із зарядкою. Зітхнувши, я потихеньку попрямував до дому.
- "От життя мерзенне настало. Хліб крадений, комп'ютер крадений, дім, і той тимчасово крадений".
- "Ну, комп'ютер міг би і не красти. Він не входить до переліку речей, які тобі конче необхідні. Виходить ти порушуєш правила виживання."
- "М-м-м, не починай. Правила мої, значить можу і порушити. Якщо вигорить, по дорозі з села, занесу комп'ютер назад в комісіонку, а якщо не вигорить – не занесу. Але і у цьому випадку, совість, себто ти, мене не буде мучити ані грама."
- "Ти – крадій. Такий як ти, повинен сидіти у тюрмі."
- "Не починай, кажу. Так я – крадій, мені совісно, і чорна душа моя не буде знати ні спокою, ні переходу. Тим більш, таке старе лахміття, яке я собі взяв у цій комісіонці, ніхто ніколи не придбає. Зараз любий задрипаний телефон по характеристикам вищий ніж мій крадений ноут."
- "Відмовки. Виправдовуєш свій негідний вчинок."
- "Так, виправдовую. Але писати треба, щоб зовсім криша не потекла. Я ж вже навіть не думав, ще коли небудь на Землю повернутися. Та ще й з такою економією у часі. І до речі, я ж там нічого не рахував, я навіть не знаю скільки я там пробув?"
- "Це не суттєво. Суттєво те, що "ТАМ" ти пробув набагато більше, ніж "ТУТ" часу пройшло. То як писати будемо? У формі щоденника?"
- "У формі щоденника не вийде. З моєю дірявою пам'яттю та з тим фактом, що дійсно за весь час "там" я не давав собі завдання хоч якось запам'ятати ні кількість днів, ні порядок подій. Плив за течією, можна сказати. Саме тому, зараз хоч частину спогадів треба записати, поки з голови не вилетіли."
Проходячи до свого під'їзду, з розчуленням спостерігав за тим, як три пари очей через оптичні приціли окулярів пильнували те, як я плентаюся додому. Серпентарій розрісся ще на одну бабку, отже загальна пильність зросла втричі. Андріївна вже витягала свій блокнот. Серйозно у неї справа поставлена. Показово, трохи занадто голосно, подякував їй, за підказку. Мов, магазин працює, продуктів купив. Наше вам з хвостиком. Під кінець сказав, що вона була права, і горілку дійсно не продають. Як розумієте, головне з того всього було, що саме вона права. А те що горілки немає, то це навіть заспокоїло старушенцій. Бо всі мужики такі. Тільки дай привід. А людей без недоліків не існує. А відомий недолік, це краще ніж невідомий. Себто хто його знає, що в голові у цього на голову вдареного? А так знаємо що, — алкаш. А горілки немає, то страждає сердешний. Головне, щоб не запойний, бо без дози почне ходити клянчити п'ятдесят грамів. А у нас хоч горілка і є, але один раз налляєш, то потім не відв'яжеться. Та і хто він нам такий, щоб ми йому наливали? Себто, на півгодинки миття моїх кісточок, я бабкам завдання поставив.
Підійшовши до квартири, я почав зосереджено витирати шльопки об килимок для черевиків з пафосним написом "Welcome". Тим часом, замок клацнув, ручка натислася, двері відчинилися. Я кивнув головою і чинно пройшов усередину. Розувшись, у квартирі я ходив босоніж, подивився на два рюрзаки, які смиренно чекали мене коло вішалки, хмикнув, і пройшов до спальні. Рюкзаки слухняно поповзли за мною.
- "Та-акс, зараз подивимось, що мені добрі люди принесли."
Усівшись на ліжку, я учепив ближній рюкзак і підтягнув його до себе, мимоволі здивувавшись, який він легкий. Обидва рюкзаки виявилися порожніми. Форму тубуса підтримували поролонові килимки, у вигляді труби вставлені всередину.
- "Ти диви які продумані. Отже подарунків сьогодні не буде. Прямо скажем, не крадії, а повне розчарування. А я ще й забув кармани у них вичистити. Ніякого прибутку."
- "Дійсно, лозунг "Грабуй награбоване" не діє. Себто відбілювати свою репутацію нічим."
- "Дивись глибше. Треба увечері фіранки та жалюзі добре закрити, аби ті, хто на квартиру цих жмурів навів, не прийшли перевірити, чому такий невдалий результат отримали."
- "Ну, жалюзі, звісно закривати увечері завше потрібно, але, здається, ти занадто переймаєшся. Під час воєнного часу когорта ножа та сокири працює втричі обережніше. Не знаєш у який момент можна відхватити. А стояти з голими сідницями коло стовпа нікому не хочеться. І тим більше, коли трупи знайдуть…"
Рюкзаки були мені більше не цікаві, зробивши їм "па-па" ручкою, дистанційно скомкав їх, та відправив під ліжко. Знайдуть не зразу. Буде господарям хоч маленький подарунок за клопоти.
Господарі у цій квартирі жили домовиті. За вішалкою у пристінку знаходилася повна панель керування житлом. Крани холодної та гарячої води з лічильниками, загальні вимикачі електроенергії, і вай-фай роутер. За мого приходу було вимкнене все. І хоч господарі поїхали вже давненько, але вдячно забурмотівший холодильник зберіг таки півдесятка яєць, а під раковиною був ящик з картоплею минулого врожаю. Ті продукти, які не витримали довгої розлуки з хазяйською рукою, звісно відправилися на смітник, але лишилося чимало харчів тривалого зберігання. Тиждень, або навіть два, можна жити кум – королю.
Тепер черга дійшла до інтернету. Місце для ноутбука я знайшов за учнівським столом. Спостерігаючи повний безлад, але із збереженням деякої злагодженості, подумалося: "пацан". Видно свій комп'ютер забрали з собою, тому інтернет-кабель сиротливо лежав на столі. Провозився хвилин тридцять і в результаті отримав комп'ютеризовану друкарську машинку з доступом до інтернету.
- "Ну тепер саме цікаве. Зараз автор початківець з гівна і палок бестселлер ваяти буде."
- "Не все одразу. Треба душ прийняти, щось у рота вкинути…, бо натщесерце талант працювати не хоче. Та що там, "не хоче", просто не може!"
Все минає. Навіть час існування пірамід древнього Єгипту колись мине. Тож і сорок приємних хвилин купання та харчування, в решті решт минули.
- "Ну ось помились, поїли, тепер можна і поспати."
- "Ні, треба бути послідовним у своїх бажаннях. Як мінімум початок треба написати."
- "А коли був той початок? Коли все почалось?"
- "Давно… Напевно починати треба з інституту.