Сатирична політична повість
Сповідь президентського песика
(Розділи з повісті)
Ніщо так не розбещує владу як необмежена влада.
Високопоштиве товариство! Я у жодному разі не збираюся пред'являти документів на підтвердження моєї приналежності до собак високої породи, чим полюбляють хизуватися деякі бобики з підворіття, не маючи на те найменшого права, але все ж змушений буду засвідчити свою особу у зв'язку з нашим знайомством, аби в майбутньому не викликати у вас зайвих сумнівів і запитань.
Отже, подаю довільну копію своєї службової характеристики:
Ім'я: Ангел.
Рік народження: 199... (останню цифру будемо вважати державною таємницею).
Місце народження: столиця України — місто Київ.
Батьки: чистокровні спанієлі.
Стать: за всіма ознаками — чоловік.
Зріст: 40 см.
Вага: 7 кг.
Окрас: білий.
Освіта: вища школа міністерства внутрішніх справ.
Звання: майор запасу.
Участь у військових акціях: не брав.
Вид діяльності: особистий пес президента.
Загальний медичний висновок: здоровий, як бугай.
Характеристика видана міністром охорони здоров'я.
Печатка і підпис: міністр Кендюх.
Існують люди двох типів: ті, що багато говорять, або ж ті, що довго мовчать. Це залежить від мети, яку вони переслідують, або від тих, хто їх переслідує.
У нас, собак, на відміну від людей трохи інший погляд на життя. До прикладу, я дійшов до тієї межі, коли вже не можу мовчати й мушу висповідатися як грішник перед Творцем. А гріх мій полягає у тому, що я президентський песик. Я вже чую, як на мене ладна зірватись із ланцюгів зграя придворних псів із криком: "Ату його! Якого дідька він комизиться перед нами своєю відвертістю?! Краще б лежав біля ніг свого вельможного хазяїна і міцно тримав язика за двома рядами зубів, поки їх ще не повибивали!"
Я добре розумію роздратування своїх співродичів, особливо тих, хто з них про-кидається не від пестощів сонячного проміння і ніжних рук, а від ударів під бік че-ревиком.
Так, я довго мовчав, допоки не відчув, що світ перекинувся і став догори дригом. За тією межею — світ божевілля, і якщо його не зупинити, то зграя людиноподібних істот зажене людство у ті самі печери, із яких воно й вийшло.
Мої герої з країни Дволикого Януса. Тут усе не так, як у реальному світі. Вони одне думають, інше кажуть, ще інше роблять. Усе, що я почув і побачив, довелося перекласти з іноземної мови на власну, а вже опісля на українську, оскільки влада тут така ж сама чужа, як і їхня лакейська мова.
КОРІННЯ
Коли моєму хазяїнові ставало зле, або кішки роздирали душу, і йому ні з ким було поспілкуватися, тоді він брав мене на руки, ніжно погладжував пухнасту шерсть і напівтихим голосом вкотре оповідав історію свого життя. Його влаштовувала моя терплячість і уважність як слухача а, найголовніше, те, що я гарантував таємницю почутого. Я потихеньку дрімав на руці президента, знаючи до найменших подробиць усі перипетії його розповіді.
Своє дитинство Акакій закарбував не гірше сучасної відеокамери. Хоча між його минулим і сучасним лежала Велика Китайська стіна, він усе ж відчував невидиму пуповину, яка не давала йому втратити зв'язок із реальністю. Дитинство він мав набагато краще, аніж його однолітки, які по війні виростали напівсиротами в оточенні амазонок — матерів або сестер, оскільки їхні батьки або старші брати загинули на фронті.
Акакій один із не багатьох дітей, хто мав батька. До війни той був бригадиром, тож встиг збудувати чималеньку оселю. На фронт не взяли — від народження накульгував на праву ногу. А коли село захопили німці, то зустрів їх хлібом-сіллю "від імені і за дорученням народу". Німці цього не забули, і не забарилися призначити Меркурія Дурила старостою. Особливих старань намагався не виявляти, адже жінками, підлітками й старими не дуже покеруєш. Ну, хіба що інколи пошепки рекомендував німцям кількох односельців відправити на відбудову фатерлянда. Та ще емоцій не міг стримати у їх присутності, коли над селом зрідка пролітали радянські літаки: "Краснопузики летять!"
Але вітер війни повернувся у протилежний бік — радянська армія невпинно наб-лижалася до села, і від того Меркурій Дурило ставав дедалі сумніший. Треба було або тікати з німцями, або шукати іншого порятунку. І він його знайшов. Коли у село повернулися "наші", Меркурій з величезним кошиком вже стовбичив біля порогу сільради. Його не цікавив ні командир військової частини, що з боєм захопила село, ні рядові червоноармійці. Він розпитував: де тут чекісти?
Старший лейтенант Кузькін радо прийняв "представника народу". І вони вкупі з кількома військовими до світанку дудлили оковиту, закушуючи хрумкими огірками та ще дивом уцілілим півнем.
Уранці старший лейтенант Кузькін похмелився й повідомив, що йому треба терміново відбути на інший фронт. Отоді Меркурій Дурило й попросив веселого чекіста видати йому довідку про його сприяння радянському війську. Той широким розчерком пера вивів на офіційному бланку: гр. Дурило М.С. вніс вагомий особистий внесок у розгром німецько-фашистських загарбників. А внизу підпис і печатка.
Після того, як хтось з односельців намагався дорікнути Меркурію за його минуле, він витягав з бокової кишені акуратно загорнуту довідку і махав нею перед його носом: "Я як підпільник і партизан виконував доручення самого таваріща Сталіна!"
А невдовзі його призначили об'їздчиком. Це щось схоже на дозорця, який об'їжджає конем володіння колгоспу, аби ніхто ніде не поцупив державної власності.
1947 рік був голодний. Тоді за вкрадений колосок давали 5 років із відправкою на будівництво Біломор-Балтійського каналу.
Ну, не батькова вина, що державі потрібні були зайві руки — комунізм будували, а не якусь там школу чи бібліотеку.
Районному начальству зверху доводили рознарядку: кожне село мало "виділити" 15-20 чоловік у добровільні зеки. А де ти їх у біса візьмеш, якщо більш ніж півсела не повернулися із фронту, а ті, що повернулися з ранку до ночі їшачать на колгоспних полях. Але така воля партії і його відданого помічника в особі НКВД на чолі з товаришем Берією!
Якось батько упіймав на колгоспному полі сусідського хлопчика Миколку. Кілька колосків зірвало голодне трирічне дитя. Відпустити? А раптом хтось донесе — приховав ворога народу!
Привіз хлопчика до сільради. Викликали всю родину. Вибирайте, мовляв, поміж себе — хто з вас піде етапом. Батько-фронтовик кашляв кров'ю — для нього нинішнє життя було не краще за тюрму. Лишалося двоє — вісімнадцятирічний і дванадцятирічний сини. Старший сказав: "Доведеться іти мені..."
Запам'яталося, як усім селом проводжали "призовників" партії — їх було 15 душ. Хлопці стояли з клунками у руках і зі смутком поглядали у напрямку сусіднього села. Нарешті, на обрії виникла хмара пилу, а під нею — колона майбутніх зеків. Їх супроводжувало двоє міліціонерів, які не виявляли найменшої агресивності до тих, кого вони вели — досить мирно лузали соняшник, випльовуючи у різні боки.
До колони приєдналися хлопці-односельці і над селом, наче чорна хмара, повис траурний плач...
Як пригадує Акакій, батько майже ніколи не повертався додому, щоб не прихопити із собою якоїсь дошки, овочу, фрукта, шматочок м'яса чи сальця. Одне слово, де того дня бував, те і для дому добував.
На заздрість одноліток мав хлопець улітку велосипед, узимку ковзани й лижі, навесні шкіряний м'яч, а до школи — справжній портфель, а не торбу, як інші. І поїсти було що в домі — від пиріжків із печінкою до духмяного борщу.
Батько завжди наставляв сина: люби радянську владу, як самого себе; вона, мовляв, дурна, — якщо вже карає, то карає, а як милує, то милує...
Здавалося б, на цьому можна було поставити крапку, якою закінчувалася майже кожна казка з щасливим кінцем, якби... Якби на заваді хлопцеві не стояли дві речі. Перше лихо таїлося в імені — Акакій. Мати розповідала, що первістка спершу назвали Адольфом. Того дня, коли він народився, у село зайшли гітлерівці. І син став подарунком для новоявленого Месії. Може б, він і помер із цим іменем, якби не повернулася радянська влада. Завідувач районним відділом внутрішніх справ, Акакій Данилович, порадив Меркурію терміново змінити синові ім'я на щось пристойніше. Хоча б на таке, як у нього, — Акакій, і навіть обіцяв посприяти з оформленням відповідних документів.
Скільки могли збиткувалися діти над хлопчиком. Яких тільки прізвиськ не по-навигадували на його адресу! Звичайно, усі вони походили від головного — "кака". Його нове ім'я спонукало до творчості найвідсталішого першокласника, тож селом про Акакія невпинно поширювалися дражнилки, приказки або скоромовки на кшталт: "Яка кака, такий і Акакій", "Акакій какав на макаку", "Я какаю на Акакія". А ще, песиголовці, єхидно допитувалися у своїх батьків, як на єврейську перекласти ім'я Акакій? Нізащо не здогадаєтесь, — Сруль. Та ім'я, то ще півбіди. Гірше було з прізвищем. Воно як естафета прокляття переходило з покоління до покоління: Дурило.