поезії
***
У смерті — натренована коса.
Усе колись кінчається труною.
То на шляху з життя у небеса
Не плутайте масштабність з глибиною.
Бо навіть тим, хто землю обійде,
І навіть тим, хто всі слова прорече, —
Звичайне щастя: сіре чи бліде,
Звичайне щастя: вовче чи овече.
Але життя ні-ні та й воскреса —
Щоб знов іти дорогою брудною.
То на шляху з небес у плебеса
Не плутайте нічого з глибиною.
***
Дай мені сил. Поборотись іще би...
Кинь хоча б кістку моїй журбі...
Все, що я маю, віддам за тебе...
...Нічого буде дати тобі...
Буду, певно, як стомлена птиця,
що загубилась у вирій-краю...
Що ж від усього тобі лишиться,
коли все за тебе повіддаю?
Армагедонне
*
Упевнений, спокійний, мов удав,
Дивився прямо небові у вічі.
Під зорепад обличчя загадав.
Під зорепад здійсняються обличчя.
Та гряне Марс. І Землю довбоне,
Не встигнувши нічого покохати —
Ані полів... ні снігу... ні мене...
Іздалеку похожого на хату.
*
Запустити туди тебе би,
де би води ставали диба,
де б обурилось синє небо,
і на власні побачив ти би,
як зійдуться усі народи
на останнє пришестя Марса,
як обуряться сині води
і почнеться Страшний Катарсис.
***
До твого волосся, що спадає рудо,
від душі моєї, що сміється сиво,
ще не раз зустріну і не раз забуду
дівчинку звичайну, схожу на красиву.
Час в долонях долі — забавка дитяча.
Я чиясь удача і живу в підкові.
Всіх, кого стрічаю, я уже десь бачив.
Хто на тебе схожі, ті усі казкові.
***
Це щира сіль покинутих копалень.
І стріли струн нестриманих музик.
Ми тут до вітру вухами припали,
А він такий, що виїсть і язик.
Шукали сіль, а винайдемо воду —
Ми її чули в поті і труді.
Але вода просочиться в породу —
Щоб вислизла сльоза услід воді.
***
Він був на війні; він стріляв, хто куди.
Він рив окопи, він рив траншеї.
Він повернувся туди-сюди
з відстреленими пальцями і душею.
Крізь нього проїхала вся земля.
Його трусило над її крихтами
на цілих сорок вище нуля
за шкалою Ріхтера.
Його імперія неозора.
Вона від Китаю аж до Китаю.
Він переможець: він палить угору —
по загиблих, що там витають.
Йому не спиться спокійний сон.
Його життя таке бідове.
Він дихає в унісон
зі значною частиною світобудови.
***
Круті відповідають бабками.
Ув'язнені відповідають дальністю.
Відповідають білими тапками
товариства з обмеженою відповідальністю.
В які безодні моє серце падало!
В яких халепах бувала моя обітниця!
Я зовсім схожий став на опудало,
котре вже завтра опудалятами розвагітниться.
Бо навіть вона... Я її пам'ятатиму
такою принциповою, нарочитою...
Я люблю її. Я її оченятами
постійно вірші свої перечитую.
***
За вікнами невизначена путь.
Спустилась ніч крилатою совою.
Дороги позгортались у сувої
і безтурботно, солодко сопуть.
А ти для себе втому приберіг.
Вона — то порятунок твій неначе.
Ти згорнешся тихенько у калачик
і спатимеш до вранішніх доріг.
***
І я в занедбану завію
ходив чиїмись там слідами.
Я вже не вмію, я не вмію,
я Вас не вмію, пані дамо.
А далі все було те саме.
Я хворий був, тремтів у пледі,
а Ви мінялися красами
із кимось іншим, пані леді.
І все іде у тому ж дусі.
І я живу, як у капкані.
Забудь усе, я ще діждуся,
я ще вернуся, пані пані.
***
Не бийте дітей.
Цей Всесвіт один.
Ні скрипу дверей,
Ні тіні людин.
Де верх, а де низ
В годину лиху?
Ми падали в слиз.
Ми їли труху.
Спалив сам себе
Старий Прометей.
Це нас не довбе.
Не бийте дітей!
***
Господи, як же ми страждали!
Якби ми мали необмежену владу, ми
подарували б цим людям
те, чого в них ніколи не було, те,
про можливість чого вони й гадки ніколи не мали, те,
за що б вони ніколи й ніколи нам не подякували, те,
за що б вони прокляли нас на віки вічні, —
ми подарували б їм долі.
Ми вчинили б страшну війну або
якусь нечувану несправедливість.
Ми відібрали б у них їхніх коханих, ми
змусили б їх любити те, чого любити не можна, ми
кинули б їх у таке пекло, якого на землі
ще ніколи не було. І,
роблячи усе це,
ми вили б від їхнього горя разом із ними, ми
рвали б на собі волосся від їхнього горя,
ми ревіли б до кашлю, вражені їхнім горем,
ми падали б на коліна, скаженіючи від плачу,
ми змішували б свої сльози з їхніми —
аби на смак уже не розрізняти, де чиї.
***
У душі ні-ні та й защемить.
Древні тіні, виринувши, правлять.
Ти була маленька, ніби мить.
Я був величезний, ніби пам'ять.
У душі ні-ні та й защемить.
Древні тіні, виринувши, правлять.
Ти була маленька, ніби мить.
Я був величезний, ніби пам'ять.
У душі ні-ні та й защемить.
Древні тіні, виринувши, правлять.
Ти була маленька, ніби мить.
Я був величезний, ніби пам'ять.
Чиєсь обличчя мокро посміхнеться
(адаптований варіант)
Чиєсь обличчя мокро посміхнеться,
а під обличчям буде переляк.
Тупцюються усі на дискотеці
у парах під хітовий повільняк.
А ти йди спи. Тобі вже надто п'янко.
Твоє хитання більше не круте.
Кремезна і вусата лесбіянка
в під'їзді за тобою замете.
Твоє життя, підвішене на нитці,
не хоче під гранітову плиту.
Нехай тобі, хорошому, насниться
замріяння у дівку саме ту.
Навколо тебе майже поле мінне.
Роби у нього екскурси душі.
Вдихай її, високу і нетлінну,
безмежно п'яну, в різні фетиші.
***
Ми всі в своїй любові наркомани
Наталка Левчун
Бери слова, та тільки не зломи.
Не витрать їх на ігри та обмани.
Ми всі в своїй любові тільки ми.
Ми всі в своїй любові графомани.
За неї все на світі поборовши,
словам потрібно дати відкоша.
Адже любов на цілу вічність довша
від терміну придатності вірша.
***
Вітер віє-повіває,
всіх по черзі забуває.
Водоточиться криниця,
та нікому не напиться.
А холодна ї водиця
буде литься, литься, литься.
Сонце гріє-пригріває,
ні на кого не зважає.
Злочин Ікара
Сонце, пробач. Бо ж я завжди був чемний з тобою.
Я літав так низько, що торкався трави.
Я не хотів літати навіть над юрбою.
Від літання я не втрачав ніякої голови.
Я був сам. Не було ні людей, ні люду.
Може, я навіть осів би у тій стороні,
якби не з'явився отой малий паскуда
і не почав кидати каменями по мені.
Щоби камені не долітали, я злетів трохи вище.
Паскуда зник, але скоро я знов побачив його —
він вів за собою величезне юрбище —
різного ґатунку — і разом з тим одного.
Це були не то одержимі, не то психопати.
Каміння жбурляли натхненно, стрибали, як козли.
Мені довелося іще вище злітати.
Тоді вони катапульту привезли.
Це були справжні придурки, їх було валом.
Затоптали велике дерево, обернувши його на деркач.
Бігали за мною, приземлитися не давали.
Сонце, виходу не було. Сонце, пробач.
***
наснившись мені наступного разу не забудь покласти
голову свою мені на плече і очі закрити
невміло намагаючись стримати сльози
а потім ми підемо гуляти з тобою нічним містом
і вийдемо на набережну льодовитого океану щоби там стати
двоєдиним свідком північного сяйва
я готовий на все аби хоча б лічені хвилини поспостерігати
як мамонти плескаються у крижаній воді немов діти
вдихаючи північне сяйво у себе
просто на півночі забуваєш що усе це всього-на-всього сниться
я мріяв про тебе майже так само як і про північ
тож будь обережна не снись мені
***
Життя — межа. Межа вона коротка.
Межа — то найдотепніша з покар.
Хтось дивиться на мене як на фотку,
а там не все потрапило у кадр.
І все ж я найрельєфніша світлина.
Прийми мене, — здається, я доспів, —
дорого дальня, що наполовину
складаєшся з погордливих мостів.
***
У нас були напруженими жили.
Коптівся ґніт маленької свічі.
Ми цілу ніч на каві ворожили,
яка хлібина вродить у печі,
в яке цей світ утопиться болото,
яким цей світ поріжеться ножем,
яке у нім надбаємо ми злото,
якого біса не убережем.
***
Невже я просто цитата?
Або якась овечка...
Треба Нострадамуса почитати —
чи є там про мене хоча б словечко?
Моя гітара не вміє грати.
Облом.
Я ніби та кобіта цибата,
що все життя працює на фотоальбом.
Я навіть не мішень —
я комаха лишень.
Я навіть не оповідка,
я анекдот.
Я метушня метушень,
марнота марнот.
Життя триває кілька годин.
Усі люди рівні.
Набираю 911 —
телефон рятівні...
***
Це куля куль. Це сфера усім сферам.
Планета нас. Де пекла і раї.
Я стрів на ній учора Агасфера,
того, хто всю вже витоптав її.
Того, хто ще отак її протопче,
що все прости — і яму собі рий...
"Не пам'ятаю вже нічого, хлопче.
Ти ж розумієш, я такий старий.
Ти знаєш бога Доброго і Злого,
а він один в ТАКОЇ самоти!
Я б не зробив учинку отакого!
Та й чим ти доведеш, що то не ти?!"
***
Чи ти справді моя половинка?
Не метнешся до ворожого стану,
коли кожна травинка
проти мене повстане?
Чи зостанешся до погосту?
Чи ти будеш зі мною на світі,
коли мене просто
навіть і не помітять?
Чи не покажеш мені спину,
моя половино?
Чи лишишся зі мною
до останнього
міщанина?
***
На небі тьма палаючих зірок.
Котра впаде — обов'язково мимо.
Бо що таке однісінький мій крок
у порівнянні з сімома твоїми?
Я вирішив, що все даремина.
Хоча й вона народжена навмисно.
То чого ж варта наша глибина,
якщо на ній не темно і не тисне?
Живи життя, дописуй це есе
про світові і Всесвітові пранці... —
А прийде Прометей і принесе
три літри світла сонячного в банці.
Чекай кінцю, натхненно, без кінця.
Для тебе він не буде ніби спалах.
Бо ти баран, а може, і вівця,
яка його давно уже проспала.
Хоч десь є ліс, де дме, як із метро,
де щось велике вічно помирає...
Сміється з нас врятований Петро
за стінами обіцяного раю.
***
Це золоте твоє диво-кільце
краще подалі заникати від.
Це не биття мого серця, бо це
просто по дереву стука сусід.
Час іще є. Не завадить ніхто.
Всі погубилися на манівцях.
Двісті по першій, а друга — за сто.
Золото сходить із твого кільця...
***
М. С.
Застигне все, знечуються тіла.
І телефон відімкнеться, бо чемний.
Напівзотлілі обриси стола
зотліють назавжди і надаремне.
І прийдуть школярі-товариші
і перші сльози, вилиті нізвідки, —
у другого народження душі
старі причини, наслідки і свідки.
І світ розтане.