Чесно кажучи, я вже не пам'ятаю, як вона з'явилася у мене в житті. Але з тих пір, як вона з'явилася, я вже не можу уявити себе і своє життя без неї, жодної хвилини. Вона просто з'явилася, влилася у мою долю.
Не пам'ятаю першу нашу зустріч. Не пам'ятаю, що було після того...закарбувалося в пам'яті тільки те, як вона сказала мені своє ім'я, здається саме з того часу все і почалося. Так, вона сказала: — Ярослава,., і все. Мені цього вистачило надовго. Не знаю чому, але після того випадку я ходив як п'яний з місяць, мабуть. І чому це ім'я викликало у мене таке схвилювання, збудження, що аж у голові потьмарилося, аж заточився був? Дивно. Може, це тому, що ім'я це було давно вже вимріяної коханки, долі моєї, адже Ярослава —одне з найулюбленіших моїх імен. Тоді, коли вона назвалася, відразу ж згадалося дитинство, юнацькі роки, мрії, сподівання. Так, я тоді був романтиком. Давно це було. Знаєте, ніяк не можу зрозуміти, чому я нічого не пам'ятаю. Можливо, це тому, що я зустрічався з однією дівчиною і в мене голова була забита зовсім іншим, а не Славою. До того ж, при мені вона поводилася якось нецікаво, в основному говорив я, а вона слухала. Ох і натерпілася вона тоді від мене: адже я виливав всі проблеми, весь бруд свого життя на неї.
Ну так ось, Ярослава... надзвичайна дівчина із надзвичайно складним характером.
Якось був трохи смішний випадок. Я запросив її до себе, ми повечеряли( все було просто чудово, тим паче, що я готував усе сам) при свічках, я навіть їй натякнув, що страви всі приготував сам, але вона сказала: — Смачно, —і все. Після вечері я увімкнув музику і запросив її потанцювати. Вона погодилася. Ну, я не буду розповідати, що було під час танцю, ви ж знаєте: поцілунки, пестощі, тиха мирна розмова. Тоді я їй кажу:
-Слухай, Славочко, вже пізно...зостанешся, може, в мене?
І знаєте, дивлюся так невинно їй у вічі. Вона відразу ж відійшла, посерйознішала і каже:
-Слухай, я розумію, що ти хочеш затягти мене у ліжко я намагався заперечити, але вона жестом зупинила мене. — Так ось я теж не проти. Але я не люблю коли мене просто використовують. Я не хочу для тебе бути ще однією "дівчинкою на виклик". Я навіть не знаю, як ти до мене ставишся.
Я тоді помовчав і сказав: — Ти у мене єдина.
— Добре сказав їй тільки, що нас познайомили, а потім кажу:
— Слухай, Ярославо, дорогенька, мила моя, ти у мене єдина, ти... я... ти мені подобаєшся... але я не пам'ятаю, як ми познайомилися, у мене тоді голова другим забита була, але...
— Я так і знала, всі ви такі. А я не іграшка, я — людина. Це все. Прощавай.
І пішла. Знаєте, ніхто ще так зі мною не чинив, то ж я обурився і вирішив, що це навіть краще — менше проблем. А виявилося все навпаки. Я довго мучився, бо мене злило те, що вона так просто пішла, а потім я хотів її побачити, попросити вибачення, почати все знову. Але вона як у воду канула: де тільки я її не шукав, обдзвонив всіх знайомих — ніхто не знає, де вона живе, ніхто не знає її номеру телефону, деякі навіть її не знали. Отже, її номеру телефону у мене немає і я не можу її знайти. Мучився зо два місяці, а тоді плюнув і намагався забути її.
Промайнуло майже 10 років( якщо бути точним, 7), за цей час у мене вже було багацько дівчат, а на жодній з них не хотілося одружитися, правда, була одна, я з нею ходив майже рік, і все. Не зійшлися характерами. А у важкі хвилини завжди згадував Ярославу, бо не міг зрозуміти, чому вона тоді пішла. Намагався переконати себе, що я їй був небайдужий, бо навіщо їй треба було знати, чи пам'ятаю я, як ми зустрілися, чи ні, а потім думав, що якби я її цікавив, вона б так просто не зникла з мого життя. Отже, я не робив жодних висновків, хоча хотілося думати, що я її цікавив.
1
Отже, пройшло 7 років, за цей час я два-три рази міняв квартиру, бо грошей було катма. Потім я все ж таки знайшов більш чи менш пристойну роботу, з'явилися гроші. Тоді я повикидав дещо з квартири, придбав нове, став краще вдягатися і таке інше. Ось останні два роки збирав собі на транспорт, відмовляючи собі у всьому. Навіть без дівчат обходитися став, бо, знаєте, на них також гроші треба: кав'ярні, вечірки, подарунки, квіти, ну, ви і самі знаєте. За ці рік-два я зовсім розучився спілкуватися з жінками: почав розгублюватися у розмові з ними, червоніти, слова ковтав і жахливо нервувався. Одним словом — розучився.
Нещодавно якось на вранці, коли я пив свій чай, і поглянув у вікно, раптом помітив, що вже давно весна: люди(особливо дівчата) ходять із посвітлілими обличчями, з якоюсь надією в очах, скрізь зелено, все цвіте і пахне. Я подумав:
— Боже! Я 'ecіняти.
Того ж таки ранку, подивившись у дзеркало, я виявив, що запустив себе у повному розумінні цього слова. Зачіски — ніякої. Синці під очима, сам якось осунувся і став виглядати як сорокарічний мужик, коли мені ще тридцяти немає. І одяг...Про нього краще промовчу, але скажу, що відразу вирішив. Що мені просто необхідно пройтися сьогодні по крамницях з метою оновлення свого гардеробу. З таким собі дуже непростим рішенням вийшов я з будинку. Але коли я прийшов на роботу, то виявилося, що мені доведеться усі свої добрі наміри відкласти на кілька днів. Це була середа, до кінця тижня було ще 2 дні, то ж я мусів чекати.
І от довгождана п'ятниця. Після роботи просто-таки лечу додому. Не буду вас втомлювати оповіддю, що я накупив, але це була справжнісінька революція. По-перше, влада мого старого мужицького одягу була скинута і на престол слави піднявся стильний молодіжний одяг. По-друге, ( це мені менше сподобалося) я виявив, що ця революція влетіла мені у гарненьку копій очку. Але все-таки я був дуже задоволений, що ця революція мала місце в історії мого паскудного життя.
Отже. Іду я вулицею з усім цим у руках, бег за спиною і все таке інше(до речі, новий одяг я, звісно, не знімав, так і пішов додому, і ще я зробив стильну зачіску, купив модні окуляри, придбав собі супердорогий парфум фо мен. Отож іду, наспівую якусь пісеньку, тут раптом виїжджає звідкись байк( рідкість такий побачити), зупиняється біля мого будинку, і зіскакує з нього... богиня. Справжнісінька богиня — не брешу. До речі, я цього не зрозумів, доки вона не зняла шолому. Гнучка, як тигриця, висока, струнка, з розкішним довгим волоссям, не голова — золото, волосся світле-світле і у ньому промінчики сонця. Лице, як у циганки, чи мулатки(як я люблю засмаглих блондинок!), брівки тоненькі, вії чорні-чорні і довгі-довгі, а очі-з вогниками, з усміхом, неначе сміються з тебе, і видно в них душу — чисту і прозору, як вода джерельна, і блакитну, як небо, і зірки на ній сяють, як дорогоцінне каміння.
Мабуть, побачивши її, я остовпів бо вона якось дивно так глянула на мене, а потім мило, лагідно і доброзичливо посміхнулася, що я мусів якось зреагувати. Я підійшов до неї і говорю:
-Добрий день, дівчино з мрії. Ви, певно до когось приїхали, чи не до мене часом?
-Привіт, а чому це вас так цікавить?
-Ну не знаю, просто цікавить.
-Добре, а ви випадково не тут живете?
- Дівчино, ви, певне, провидиця: як же інакше, звичайно тут.
- Чи не підкажете на якому поверсі квартира №?
-Чому б і ні.
— "То на якому?"
- На моєму.
-"О! То будемо з вами сусідами."
-Ні, не будемо.
-"Чому?"
— будемо гостями. № — номер моїх апартаментів.
Вона тоді якось відразу посерйознішала, випросталася і трішки подалася вперед. І так пильно глянула мені у вічі, аж у саму душу; той погляд пронизав мене, і було таке відчуття, що вона побачила мене ВСЬОГО і зазирнула у всі найтемніші куточки моєї душі і серця мого. Якусь хвильку під тим пильним поглядом я наче заснув, але вона раптом якось відсахнулася від мене, відійшовши на кілька кроків. Моє тіло стріпонулося, мов від гіпнозу чи довгого сну-забуття, а коли я підвів голову, то побачив її усміхнену із тими лукавими вогниками в очах, з тим усміхом в них, що я помітив у ті хвилини, коли вона тільки з'явилася у моєму нудному житті.
- Не думала тебе так зустріти, Мартинчику.
Я остовпів. Так...так називала мене лише... А ти змінився... і не на краще.
...лише ВОНА.
Ну то ходімо...гість.
І ми пішли. Як у мене серце розривалося, ніхто не знає! По-перше, я не міг визначитися із тими почуттями, що виникали щохвилини і змінювали одне одних у мене в грудях. Це був справжнісінький вир почуттів, що просто-таки кипіли у мене в серці. І кров розносила весь той окріп по всьому моєму виснаженому тілу. Спочатку я думав, що страшенно радий, що Вона приїхала. Я був настільки захоплений, що навіть боявся подумки вимовити її ім'я. Потім прийшов Страх, адже їй щось було потрібно від мене, і певно, що не хліб. Я боявся не стільки за те, що вона проситиме щось матеріальне — ні, гроші у мене поки що були — я боявся, що не зможу затримати її, що вона швидко піде, що я її не зацікавлю як людина, співбесідник, особистість. Я дуже боявся, що не зможу дати їй того, чого вона хотітиме, бо завжди вважав її людиною високоморальною і надзвичайно розумною. Потім я почав панікувати, адже я вже більш як рік не спілкувався із представницями жіночої статі, тим паче із розумними та інтелектуально розвинутими представницями. Отже, я не знав, що робити, як себе поводити і все таке інше.
Від виру почуттів серце моє страшенно гупало і кров стукотіла у скронях, і я боявся, що той стукіт почує і вона і буде сміятися. Долоні мої спітніли, і я щоразу витирав їх об сорочку та штані. І все б може нічого, але коли я почав відкривати двері( це у мене ніяк не виходило, бо руки тремтіли, і ключі постійно падали з рук), то згадав, який у безлад по ту сторону дверей. Заходимо. Вона кладе бег у куток і рукою поправляє волосся, своє прекрасне золоте волосся. Я повертаюся:
- Ти...ти тут...почекай.. .я.. .я там...— тицяю пальцем у напрямку кухні.
- Прибереш? — я киваю головою — здогадлива!
Біжу на кухню: посуд немитий, каструлі, тарілки, ложки — все у такому безладі, що я б і за годину не прибрав, а тут — 5 хвилин." Ой лишенько!"-думаю. Раптом чую —гупнули дверцята холодильника. Повертаюся — стоїть вона: хазяйновито "руки в боки" поставила і, оглянувши все навкруги, говорить:
- Добре ж ти, Мартинчику, гостей приймаєш.