Присвячую
своїй родині та соратникам —
товаришам по роботі протягом
1956-2000 років.
Хіба самому написать
Таки посланіє до себе
Та все дочиста розказать,
Усе, що треба й що не треба.
(Т.Г.Шевченко)
...спогади в'ються роями,
падають в душу мою...
(О.Олесь)
... читайте, згадуйте мене.
(Л.Глібов)
ПЕРЕДМОВА
Відразу, як я повернувся до роботи після того, як майбутній ГеКаЧеПіст Бакланов усунув мене від керівництва виплеканим мною колективом, скориставшись його перетворенням у науково-дослідний інститут, я замислив писати мемуари, користуючись тим, що мої службові обов'язки не були занадто обтяжливі, щоб не сказати більше. Проте щось не писалося… Я сам собі нагадував одного діккенсовського персонажа, що завів собі чималого зошита, надписав на його титульному листі слово "Меморіал" і тільки щоденно милувався тим зошитом та мріяв про те, що буде у ньому написано, не написавши жодного рядку до своєї смерті. За той зошит мені правила електрична друкарська машинка, що на мої прохання була мені надана в користування. Проте, написавши на ній листа до газети "Радянська Україна" з приводу ставлення цього часопису до уніатів, та затративши тридцять годин на написання та редагування 4-х сторінок тексту, я зрозумів, що з такою технікою та з моїми фізичними і розумовими здібностями, я не впораюсь ні з чим більш серйозним. Так і милувався своїми майбутніми мемуарами платонічно, допоки не одержав від дирекції завдання розробити концепцію музею інституту та необхідний для цього текстовий матеріал. Оскільки за схваленою керівництвом концепцією був потрібен нарис історії науково-технічних праць інституту, я попрохав надати мені комп'ютера, що мав істотно підвищити продуктивність писання "музейних" текстів. З надбанням цієї потужної техніки, опісля досить тривалого періоду її опанування, я швидко понаписував все що треба і впевнився у повній байдужості до майбутнього музею моїх колишніх соратників, що ніяк не підтримали директорське бажання створити музей.
Але, набивши на цій роботі руку, я наважився все ж писати свої мемуари, коли мої сини сказали, що вони бажають мати систематизований виклад моїх оповідей про своє життя. Ось я і написав цей виклад, намагаючись подати факти своєї біографії та відомості про події, що на тлі їх ця біографія розгорталась, без коментарів, аби мої нащадки могли самі оцінити добу 20-х — 90-х років.
Вважаю потрібним зробити деякі зауваження, щодо викладеної у мемуарах моєї біографії.
По-перше, прошу читача вибачити мені досить скупі відомості, про колективи у яких довелось мені працювати та про окремих їх членів адже це розповідь про себе, автобіографія а не історія колективу. Проте, мушу зазначити, що саме те, що я завжди поважав людей, довіряв їм та по дружньому до них ставився і сприяло моїй кар'єрі. Все, що створено за моєю участю, створено колективами, свої ж заслуги я бачу лише в тому, що вмів створювати дійові колективи та підтримувати їх працездатність.
По-друге, згадуючи окремі історичні події, я міг припуститися деяких помилок в деталях, але не став копирсатися в історії, бо своє ставлення до цих подій і моя оцінка їх впливу на суспільне життя та мою долю, викладена у мемуарах, з часу тих подій не змінились.
І, нарешті, мушу зауважити, що за межами написаного залишились майже всі мої риси та вчинки, які мене не прикрашають, їх було забагато...
ДЕЩО ПРО ПРЕДКІВ
Більш-менш певні відомості про нашу сім'ю по лінії мого батька починаються з мого прадіда Станіслава Барановського, що мешкав на правому березі річечки з назвою Кізя, притоки Збруча, у місці де лівий берег досить круто підіймається над річкою, за кількасот метрів униз за течією від села Кізя. Станіслав, а може і не він, а його батько, був з першосельців нашого села, чи, як його іменували у церковних книгах, присілка Адамівки. Тому з свого боку вулиці хата прадіда стоїть першою, а приписана до неї присадибна ділянка починається від берега річки. Ділянка узбережжя, що поросла вербами та чагарником різних порід ("Верби"), метрів 300 завдовжки належала у 30-ті роки трьом нащадкам Станіслава, а може й чотирьом, бо мабуть і моєму батькові щось належало, поки він не став міським мешканцем. Станіслав був чи то поляком, чи то уніатом, що записався у поляки, коли хтось з царів вирішив позбутись уніатства. У всякому разі напевне відомо, що поховано його на католицькому цвинтарі села Чорнокозинці що над Збручем. Було у мого прадіда два сини, хрещені у православній церкві, бо згідно з тодішнім законом у батьків різних конфесій діти записувались православними. Один з синів, Леонтій, 1865 року народження, зайняв батьківську хату, може тому, що був старший, оженився на православній дівчині Олександрі Пилипівні Вериньовській з села Ріпинці, що неподалік. Це подружжя мало трьох синів — Івана, Михайла та Олексу. Їх мати моя бабуся, померла у 1902 році коли меншому з братів, Олексі, моєму майбутньому батькові, було три роки. Діду Левону допомогла виростити синів сестра бабусі Надія Пилипівна Вериньовська. Діда, тим не менш, взяли до війська на російсько-японську війну, з якої він прийшов трохи припадаючи на одну ногу, казав, що лежав у шпиталі у Іркутську. Був дідусь на війні унтер-офіцером, та якось потрапив у козачу військову частину, тож і мав козачого кашкета, у якому він мені і запам'ятався. Після повернення з війни дідусь по дальшу долю своїх синів вирішив так: старшого, Івана, вивести у пани, а менших залишити при собі у господарстві. На виконання цього задуму, Іван за рік чи два до першої світової війни вступив у якийсь, здається, землемірний чи землевпорядний, навчальний заклад у губернському центрі Кам'янці-Подільському. На початку війни він з патріотичних почуттів пішов добровольцем до війська і, як студент, отримав статус "вольно-определяющегося". Служив, здається, у розвідці, заробив три чи чотири георгіївські хрести, за це його мали зробити офіцером та не встигли, бо дядько потрапив у полон до австрійців. У полоні він через кавказьськоподібну зовнішність, чи випадково, потрапив до табору з кавказцями, що був розташований у якійсь австрійській провінції з італійським населенням. Спочатку всіх полонених поставили до роботи у господарствах місцевих селян. Дядько мій розказував, що жилось йому у свого хазяїна італійця непогано, мабуть ще й тому, що знаючи молдавську мову, дядько швидко опанував місцеву італійську говірку і почувався через те, як свій. А що у хазяїна всієї сім'ї була одна донька, то він зразу почав агітувати Джованні залишитись по війні у нього в приймах. Проте, як казав дядько, ні він до цієї доньки, ні вона до нього не мали потягу. Хто знає, як би сталось далі, але якогось часу, очевидно після жовтневої революції, веселе життя полонених скінчилось, їх забрали до табору, за колючий дріт. Дядько, як усі полонені, був цим дуже невдоволений, а що він взагалі був невитриманий, то одного разу, коли конвойний його нечемно чимось підштовхнув, він дав тому стусана, відібрав гвинтівку та кудись її жбурнув. Зразу ж насів на нього цілий гурт конвойних, скрутили і теж жбурнули, до карцеру. Одумавшись, дядько згадав, що за те, що він скоїв, у австрійських таборах прийнято карати на смерть у всякому разі він був певен того. Хотів сам собі заподіяти смерть, так і пасок відібрали і зачепити його нема за що. Через не дуже великий час дядька відвели до коменданта табору і залишили з ним наодинці. Комендант проглянув якісь папери і звернувся до дядька українською мовою, розпитав його біографію докладно, та пояснив, що він також подоляк, з Тернопільщини, викладач університету за мирного часу, а тепер обер-лейтенант австро-угорської армії, комендант табору для неслов'янських росіян, бо його через соціал-демократичні переконання вважають небезпечним для використання на фронті та в таборах з слов'янами. На запитання дядька, що коїться зараз в Росії комендант відповів, що важко розібратись, адже німці правду не скажуть. І добавив, що було б у всякому разі добре, аби якомога більше освічених людей, що сидять по німецьких та австрійських таборах, повернулись до Росії. Це він сказав і стосовно дядька, якого вважав теж за освічену людину, та сказав, що про це вони ще побалакають за наступної зустрічі. Не пам'ятаю, що казав дядько про місце його перебування протягом очікування тої зустрічі, але вона відбулась і завершилась одержанням дядьком австрійських офіцерських документів на ім'я якогось італійця за національністю, відповідний одяг, відрядження у якесь військо на Україну та пістолета. Одержав він і інструкції щодо того, аби документ про відрядження, ні в якому разі не повинен потрапити до чужих рук, бо це створить смертельну небезпеку для тих, хто його зробив, чи сфальшував. До цього комендант додав ще й перламутровий (так казав дядько) портсигар від себе особисто як подарунок землякові. Отож рушив мій дядько додому, без проблем добрався до Тернопільщини і десь там сів у потяг, що йшов у напрямку російсько-австрійського кордону. У вагонах їхали переважно австрійські солдати-українці. Прислухаючись до їх розмов, дядечко теж час від часу вставляв у них свої "три гроші" ламаною російською. На запитання звідки пан офіцер знає цю мову, він спокійно відповів, що мав справу з полоненими, отож і навчився трохи. Для всіх співбесідників, крім одного, цього пояснення було досить, але цей один став уважно прислухуватись до дядькових реплік і, невдовзі, запросив дядька вийти з ним до тамбуру. Відчуваючи щось недобре, дядько хотів якось відвернути це запрошення, користуючись офіцерським виглядом, але не додумався, як це зробити, і вирішив вийти. У тамбурі землячок сповістив дядька, що він його розкусив — ніякий бо він не австрійський офіцер, а російський шпіон, що повертається додому.