А по мере развития служебной карьеры можно было надеяться на причисление к сонму "святых" к кругам получающим пожизненные блага, не доступные даже мафии, при работе, заключающейся в надувании щек по воробьяниновски.
И вот грянула опасность, что придется очищать тепленькие места для других, которые помоложе и которые хотят чтобы страна, великая страна, достигла обещанного изобилия, путем всемерного удовлетворения материальных и духовных потребностей народа (знакомые слова, не правда ли?). Стоит ли напоминать, что эта угроза касалась прежде всего господ генералов и маршалов, коих у нас на душу населения больше чем даже в Латинской Америке? Но что греха таить касалась она и всего персонала партийных органов...
Но, Олег Дмитриевич, какой из Вас партийный деятель? Ведь и секретарем ЦК вы стали непонятно как, по-моему в виде исключения, ведь стажа партийной, освобожденной партийной, работы у Вас ведь никакого? Впрочем, может быть, у меня устаревшие представления о правилах партийной карьеры. Да и в старые времена эти правила, бывало нарушались по принципу "цить, тож мій кум!". Зная вашу биографию я не могу поверить в то, что Вы являетесь идейным советским коммунистом, то есть единомышленником палачей Ленина, Сталина, зажравшихся держиморд вроде Брежнева.
В бывшем СССР сейчас идут непростые процессы — старые работники могли бы работать, но у них уже нет сил работать по-новому, поэтому они тщатся вернуть старое, пользуясь неумением молодых правительств гребут себе колоссальные оклады, мечтают о возрождении империи с ее централизованными поставками и колоссальным уровнем военных заказов, потихоньку злорадствуют ага, пусть видят как без НАС жить.
Молодежь мечется, не будучи научена как работать без фюрерских указаний и в муках ищет пути, как жить. В этих метаниях одни лица скатываются в мафиозные структуры, другие стремятся воссоздать старые порядки для себя (но не для Алксниса, Бабурина, Макашова и им подобных!), третьи бегут за кордон и только горстка способной но неумелой молодежи пытается сделать наше общество таким, как того заслуживают наши многострадальные народы.
И как всегда на поворотных пунктах истории бездарные руководители рухнувшей империи ищут пути ее возрождения здесь и псевдодемократ Ельцин смыкается с упомянутыми выше одиозными личностями. Не могут понять того, что время империй проходит и на смену ему идет время свободных суверенных государств, что ход истории не изменить и из создавшейся ситуации каждый должен выбираться сам, находя себе наиболее выгодных союзников и помогая своим этническим, историческим и географическим соседям на основе взаимных договоренностей, без чьего-либо диктата.
Мне очень больно читать в газетах, что Вы, Олег Дмитриевич, были участником очередного мероприятия по воссозданию партии, которая не выполнила ни одного из данных ею народу обещаний. Пусть даже Вы никак не можете согласиться с моим взглядом на вещи, но ведь уже возраст делает Ваше участие в подобных акциях бессмысленным — борьба за возрождение осточертевшей всем партии быстрых результатов не даст и стоит ли Вам остаток жизни тратить на попытки вернуть все назад?
По-моему, лучше было бы на суде просто покаяться виноват, не понял куда и почему меня тянули господа генералы и любители легкой жизни за счет народа, и по неопытности политической (не стесняйтесь в этом признаться!) я не мог представить, что из нашего заговора и подлога выйдет. В этом случае, думаю, для О.Д.Бакланова, руководителя промышленности, прошедшего славный путь от рабочего до генерального директора научно-производственного объединения найдется возможность проявить себя в построении новых производственных отношений.
С уважением (Г.Барановский)
23.02.1993
P.S. Содержание этого письма никому не известно.
Майже одночасно з наведеним листом, я написав і листа до газети "Літературна Україна", що опублікувала статтю такого собі Аверкова про катастрофу 24 жовтня 1960 року на ракетному полігоні в якій загинуло більше ста чоловік. Згадану статтю Аверкова, що подавала подію та її причини у викривленому вигляді "Літературна Україна" передрукувала з харківської газети "Время", з якою я не бажав спілкуватися, бо ж знаючи з власного досвіду вдачу цієї газети, не був певен того, що у тих викривленнях винен автор, а не газета. Але коли такий викривлений матеріал потрапив до "ЛУ", газети, яку я щиро шаную, я не витримав цього і надіслав до неї листа з викладом того, що я знав про цю катастрофу напевне, як один з учасників тих фатальних подій.
Несподівано у номері "ЛУ" за 18 березня 1993 року я побачив свій матеріал, акуратно відредагований, без перекручень, що мене дуже порадувало.
Як згадувалось вище директор нашого НДІ прийняв рішення створити музей Інституту, що мав би відобразити його історію створення, місце у вітчизняній науці та промисловості, виробничі традиції колективу, досягнення та плани на майбутнє, сталося це у 1991 році. Мені було доручено розробити концепцію музею та заходи з створення музею, головному інженеру розглянути та затвердити ці документи. Досить швидко я упорався з своєю часткою роботи, головний інженер майже без зауважень затвердив усе та видав необхідні для проведення робіт розпорядження і справа рушила. Проте дуже скоро виявилося, крім мене та двох наших художників ніхто не сприймав цю роботу всерйоз, навіть ті люди, заради яких директор і хотів створити музей. Це проявилось у тому, що коли з'явилась потреба активізувати ті підрозділи, що знехтували заходи, що підлягали їх виконанню, то ніхто з керівництва ані директор, ані жоден з його замісників не змінили ставлення до музею тих саботажників. Директор особисто просто був не в змозі подолати той опір, з огляду на величезне навантаження на нього у зв'язку з тим, що сталось у навколишньому світі. А може і в нього опустилися руки, бо стали нереальними такі передбачені заходи як створення телефільму про інститут та створення комп'ютерного анімаційного фільму для показу створених нами систем та їх принципів дії — забракло коштів.
Все ж за два роки все що могли зробити двоє художників і я за мінімальної допомоги тих служб Інституту, які ще по інерції виконували мої прохання, було зроблено і подальша робота по влаштуванню музею припинилась.
Поки ремонтники та художники пристосовували для музею відповідне приміщення, я заходився писати скорочену історію розвитку нашого напрямку у радіотехніці та історію наших розробок — низки радіовимірювальних систем. Закінчив я писання цього твору десь у березні 1993 року, віддав його на перегляд нашому головному теоретику Коту П.О. та за кілька місяців одержав його з ретельно виправленими помилками у пунктуації та з розбивкою кількох надто довгих речень на два. Я ж сподівався на доповнення мого матеріалу чимось більш суттєвим, що не було мною відображене. Ну що ж, раз так, значить я відобразив все суттєве. Віддав я матеріал і професійному редактору нашій співробітниці Куніциній Светлані Германівні, одержав його з її зауваженнями і разом з нею зняв їх. Після кількох місяців незрозумілої мені бюрократичної тяганини надрукували сигнальний екземпляр на лазерному принтері. Коли постало питання про тиражування брошурки силами нашої ж організації, той же Кот направив всю мою роботу ще одному рецензенту — Рофваргу Л.П.. Ось тепер з'явились і суттєві зауваження, одне з них дуже ускладнило подальшу роботу. У перебігу обговорення всіма трьома Котом, Рофваргом і мною, що робити далі, виявилось, що моїм співбесідникам неясно, чи потрібна задумана брошура...
Восени 1991 року наші сини запропонували побудувати їх силами на нашій дачній дільниці будинок, якщо я забезпечу необхідні матеріали тоді ще не можна було їх просто купити. У грудні 1991 року я придбав у наших будівельників 8000 силікатних цеглин, влітку 1992 року придбав на заводі ім. Шевченка 16 кубометрів бетону, хлопці тоді ж викопали траншею під фундамент і вклали той бетон, я ж утоптував той бетон, поливаючи його водою. Опалубкою слугували викладені мною з цегли "на суху" стіни, підперті де слід підсипкою землі, вийнятої з траншеї та укриті поліетиленовою плівкою з боку траншеї. Вийшло непогано і коли розібрали ту "опалубку", то на бетонній стінці фундаменту залишився малюнок швів між цеглинами, що може деколи бути оздобою бетонної стіни. А восени 1992 року наш Андрій уклав перші рядки цегли на фундамент та й поїхав на заробітки до Німеччини до німця, що тривалий час жив у СРСР, а після розвалу Союзу та "народних демократій" повернувся додому, ще й одержав спадок від багатих родичів у вигляді будинку так квадратних метрів на 300, що тепер його треба було відновлювати після тривалого перебування у "народній власності". Отож йому і знадобилася дешева робоча сила, яку через своїх харківських знайомих він знайшов у вигляді Андрія. Поробивши деякий час у того німця Андрій заробив грошей достатньо аби утримувати сім'ю протягом кількох місяців та будувати собі дачу у Криму на ділянці знайомого, що і ділянку був ладен йому віддати, зрозуміло не задарма. Наступну зиму Андрій підробляв у Харкові, а у квітні разом з братом, з своєю дружиною та мною став класти стіни нашого будинку. Хлопці клали стіни, ми з Вітою уточнювали деталі будівництва, виходячи з наявних матеріалів та прийнятної для Андрія — головного виконроба, технології. Я крім того ще готував металоконструкції вікон та дверей. І куховарив я ж, тож під час одного післяобіднього перепочинку мої сини після одної з оповідей про найвизначніші події в моєму житті попрохали мене викласти все що я їм розказував на папері. Так і з'явились оці мемуари, які я почав писати під час вимушеної паузи у своїх писаннях з історії розробок. А згодом, коли виявилось, що ці писання нікого не цікавлять, я їх відклав у довгий ящик і продовжив писання своїх мемуарів на прохання своїх синів.
Влітку я взяв тривалу відпустку і ми з дружиною відпочивали на дачі. Я під час цього відпочинку продовжував разом з Альошею дачне будівництво.