Шевченка, до якої він дійшов від молодого спеціаліста на тому ж заводі і зарекомендував себе як талановитий організатор. Бакланова прикро вразило, що він вперше почув це прізвище, хоч кар'єра Верещака розвивалась у пору саме баклановського директорства, проте, зателефонувавши тодішньому директору Загоровському він одержав підтвердження щонайкращої атестації рекомендованої мною кандидатури. На кінець розмови міністр доручив управлінню кадрів подбати про якнайбільшу персональну пенсію для мене та сказав, що, якщо я залишусь працювати в Інституті, то можу зайняти будь-яку посаду, крім номенклатурних. Я подякував і поїхав до Харкова, догулювати відпустку. Після відпустки я посів посаду провідного наукового співробітника у групі, що забезпечувала радіомаскування підприємства на 60% ставки, працюючи по три дні на тиждень. Мені надали в користування невеликий — 6 кв.м., кабінет з необхідними меблями та умивальником, а роботу ніяку не загадали, отож і довелось мені розмірковувати, чим маю відпрацьовувати чималу зарплатню —240 рублів на місяць. Перше, що спало на думку — написання історії нашого колективу, нашого НДІ. Знайшов я десь нікому непотрібну друкарську машинку та заходився писати, попросивши ще й декого з старих кадрів написати від руки дещо з історії їх праці у цьому колективі. Але мало хто написав, а хто написав нісенітницю. Та й моя писанина погано писалась, тим більш, що з моєю фізичною вадою треба було для писання мати щось краще за ручну друкарську машинку, тож я на деякий час облишив цю справу і підключився до турбот про облаштування приміщення групи радіомаскування. Це приміщення площею 36 кв. м. на 12-му поверсі було зайняте вентиляторами та трубами, що з'єднували їх з шахтою вентиляційної системи, що проходила поруч. Поставивши собі завдання оптимізувати цей клубок труб, аби організувати більш-менш пристойне місце для робочих місць чотирьох чоловік та для складування апаратури, я виявив, що усе це вентиляційне начиння кімнати не використовується у зв'язку з переплануванням приміщень, що мали вентилюватися. Це дало змогу викинути весь той непотріб і зробити пристойне приміщення, щоправда дещо завелике для нашої групи. Поки приміщення впорядковували, я захопився ідеєю створення такого собі сторожа-аналізатора для контролю радіовипромінювання нашого підприємства. За кілька тижнів макет такого приладу було виготовлено і випробувано силами нашої групи за допомогою одної з тематичних лабораторій Харківського Університету. Прилад діяв і на його основі можна було виготовити апаратуру для автоматичного нагляду за випромінюванням. Але оскільки такий контроль для нашого підприємства на моє глибоке переконання не був потрібним, то щось не дуже кортіло мені розвивати цю ідею. Та й начальник нашої групи, що складалася з людей пенсійного віку, ставився до цієї роботи як до розваги для колишнього директора. Наша група роботою не була переобтяжена, працювала як і інші подібні групи за встановленими зверху методиками та рекомендаціями, то заради чого вигадувати щось нове на старості літ? Тим часом тривали революційні події у країні та й на нашому підприємстві хоч Бакланов не призначив Верещака директором, бо цю справу "замотали" з якихось причин наше та кадрове головні управління міністерства і виконуючим обов'язки директора вже два роки був головний інженер Кухтенко, та прийшла пора модної тоді дії — виборів директора. І ось серед поданих на цю посаду кандидатур виявилась і моя фігура, що знервувало та наполохало моїх недоброзичливців у Москві та, мабуть, і у Харкові. До речі, оскільки у цю категорію входили лише по одному-два чоловіки в обох згаданих містах, то переполох через мою кандидатуру, як і таємна кухня мого усунення у 1986 році мені були відомі. Тому довідавшись про намір більшості колективу знову мати мене своїм директором, я не вагався — не збирався копіювати відомого графа, але вже принципово не міг допустити, щоб директором став Кухтенко, практично мій одноліток. Тож коли мене запросили на розмову щодо участі у виборах, я поїхав без плану своїх дій. "Виборча комісія" з представників Харкова та Москви засідала у кабінеті замісника директора з кадрів, привітавшись я сів, запанувала тиша. За хвилину хтось заворушився і сказав, що варто почати розмову, але зауважили, що зараз мусить прийти Кухтенко, тоді й почнемо. Ще за хвилину з'явився і Кухтенко. Коли ж після вступного слова настала якась розгубленість, він перехопив ініціативу на себе і сказав, що з огляду на свій вік знімає свою кандидатуру, слідом за ним я попросив вважати, що те саме роблю і я. Зразу спала напруженість, всі повеселішали, Кухтенко непомітно вислизнув, а я пішов якнайтепліше розпрощавшись з усіма — серед присутніх не було моїх недругів. За кілька днів директором було обрано Олександра Петровича Верещака.
Аби завершити роботу з створення автоматичного "радіосторожу", я роздобув електричну друкарську машинку задля написання опису мого приладу та інструкції з користування. Опанувавши цю машинку, я наважився написати навіть листа до газети "Радянська Україна" щодо розпатякувань на її шпальтах якогось колишнього політпрацівника. А що машинка у мене була з російським шрифтом, то це змусило мене і російською мовою скласти того листа. Газета надрукувала найсуттєвішу половину, майже не відредагувавши, що мене порадувало. Але все ж подане у листі ймовірне число віруючих уніатів у Західній Україні скоротили у кілька разів, загубивши у моєму слові "міліони" останню літеру, отака була і, як я згодом переконався, є досі наша "свобода слова".
А щодо машинки, то написання навіть такого не дуже великого листа зайняло три продовжених робочих дня годин 30-32 праці не розгинаючись, і я зробив для себе висновок, що якщо усерйоз писати то тільки на комп'ютері. Тож у зв'язку з одержаним завданням нового директора взяти участь у створенні музею Інституту, я попрохав озброїти мене хоч яким комп'ютером для написання історії розробок нашого колективу і одержав новенький комп'ютер ІВМ 286LХА і почав його освоєння.
Невдовзі я відчув, що в мене з'явилось вельми продуктивне знаряддя для писання, та ще й таке, яким дуже приємно користуватись. Тоді у нашому Інституті ще існувала стінна газета і її редакторка стала моєю постійною замовницею, якій я постачав дописи з викладенням свого ставлення до сучасних подій, своїх зустрічей з видатними людьми, про події, свідками яких мені судилось бути. Писалось це у перервах для перепочинку від роботи над історією розробок, так само, як і два матеріали, про які йтиме мова далі.
Взимку 1993 року я дізнався з преси, що давній мій знайомий Бакланов, вийшовши з в'язниці, де він перебував у зв'язку з своєю участю у серпневому путчі 1991 року, пнеться стати якимсь там депутатом від комуністичних сил. Мені свого часу було дуже боляче, що Бакланов непогана і порядна, як на мій погляд, людина, ставши столичною персоною забрав собі в голову впевненість, що він насправді чогось вартий як політичний діяч і став учасником того ідіотського путчу.
Тож я написав йому незлого, тихого листа аби зарадити його подальшій деградації, майже не сподіваючись ні на відповідь, ні на його виправлення, але бачити, як гине порядна людина і нічого не зробити я не міг. Зрештою dixi et animam levavi!
Ось цей лист:
Здравствуйте, Олег Дмитриевич! Еще в 1991 году, прочтя в газетах о Ваших встречах и политических беседах с некоторыми генералами, я хотел написать Вам письмо по сему поводу, но не решился, т.к. с одной стороны подумал, что изложение в прессе Вашей политической позиции возможно искажено, как это частенько бывает, а с другой стороны, я уразумел, на основе имевшегося опыта, что все равно мое письмо до Вас не дойдет, а если и дойдет, то вряд ли Вы его станете читать.
Отмечу сразу — я не считаю Вас изменником родины.
Вместе с тем я считаю своим долгом попытаться довести до Вас некоторые свои соображения, т.к. мне небезразлична судьба человека к продвижению которого по служебной лестнице я имел некоторое, хоть и небольшое, отношение, человека, служебную карьеру которого я всем ставил в пример как результат честного труда, поднявшего рядового рабочего до поста генерального директора.
На мой взгляд, причиной постигших Вас неприятностей явилось, прежде всего, пассивное отношение к нелепым высказываниям, лозунгам и руководящим указаниям Горбачева и ведомых им органов, более того потакание им, что выразилось, например:
- в привлечении к работам Минобщемаша ряда бывших атомщиков Александрова, Велихова и ряда более мелких специалистов, в тщетной надежде, что эти лица подскажут Минобщемашу решение проблемы противостояния с США,
- в предложениях правительству о небывалом развитии производственных мощностей Минобщемаша для решения той же проблемы,
- в принятии на Минобщемаш обязательств по управлению целой кучей предприятий машиностроения для пищевой и легкой промышленности и их модернизации,
- в бездумном выполнении указаний по оказанию предприятиями услуг населению, что привело к оказанию услуг не за счет рационализации основного производства и использования его резервов, а путем, столь любезным нам с Вами — за счет истребования у нищающего государства новых материальных ценностей и оборудования.
Этим Вы, как член правительства способствовали возвеличению Горбачева прежде всего в его собственных глазах и дальнейшему запутыванию экономической ситуации в СССР. Я не хочу сказать, что Ваша роль во всем этом была определяющей, упаси боже! Но бороться надо было сразу и за то, что хорошего вошло в нашу жизнь благодаря Горбачеву и против того плохого, что должно было явиться следствием других сторон деятельности его же и его подпевал, а не быть одним из оных, тем более, что возможности такой легальной борьбы уже имелись.
Олег Дмитриевич! Меньше всего я хотел бы, чтобы Вы поняли вышеизложенное как попытку унизить Вас, очень много людей, практически все министры и члены ЦК КПСС вели себя точно также и тоже способствовали тем самым нарастанию нестабильности в СССР. Я также не могу одобрить свое собственное поведение в это время и констатация того, что я, дескать, человек маленький и все сие от моего поведения вряд ли зависит, не оправдывает моего поведения перед своей совестью, перед самим собой.
Мы с Вами неплохо устроились в жизни — служение обороне давало нам интересную и неплохо оплачиваемую работу, рост наших предприятий повышал в нас чувство собственной значимости, застой в верхах создавал иллюзию нашей незаменимости.