Щоправда до цієї простої ідеї згаданий інститут додав багатенько зовсім фантастичних вимог, але було зрозуміло, що не варто сперечатися, такі вимоги самі відпадуть, як згодом і сталося. По самій своїй суті ця робота не вирішувала проблему зайнятості, лише давала деяке полегшення. Отож, аби ознайомитись до ладу з можливостями обладнання зони падіння ГЧ та порадитись з персоналом вимірювальних пунктів, розташованих навколо неї, довелось злітати на Камчатку вдвох з нашим найдосвідченішим по таких справах фахівцем Юрієм Івановичем Ненашевим. Роботи там вистачило на кілька годин, але надивились на Ключевську сопку, вулкан Шівелуч та Кроноцьку групу вулканів, половили риби у ріці Камчатці. Погода стояла чудова тому ми бачили все, що можна було побачити з літака від Петропавловська над океаном до Ключів та від них над річкою Камчаткою назад та з вертольота над територією полігона.
Третю роботу запропонувало КБ "Південне" — участь у супутниковій системі "Ресурс" для досліджень територій, акваторій та атмосфери Землі, а саме у конструюванні та виробництві двох-трьох типів радіолокаторів для спостереження з супутника за вказаними об'єктами. Ця робота нас зацікавила і ми на неї після недовгих вагань погодились, тим паче, що макетні зразки таких локаторів було виготовлено Інститутом Радіоелектроніки АН УРСР і випробувано на супутнику в польоті. Проте для завантаження цього було замало...
А поки тривали мої пошуки, "Байконур" готувався відзначити свій 30-тирічний ювілей і запросив на його святкування представників організацій і підприємств, що його створювали та облаштовували, випробовували на ньому свою продукцію, забезпечували його діяльність. Від нашої організації у святкуванні взяли участь наші провідні фахівці П.А.Кот та О.І.Зуб, автор, а також декілька працівників, що у цей час перебували на полігоні. Святкування було призначено на 1-ше червня 1985 року.
Наша організація замовила літака і на ньому В.Г.Сергєєв, автор і запрошені полігоном представники сумських підприємств, полетіли 31 травня до Дніпроперовська, де взяли на борт О.М. Макарова та В.Ф.Уткіна с супроводжуючими особами і рушили до Байконуру. Тільки-но літак вийшов на висоту 10 тисяч метрів, наша четвірка вже налила по другій чарці. Макаров підштовхнув мене ліктем і сказав: "Нет, ты посмотри высота 10 тысяч, а мы водку пьем, как ни в чем не бывало!". На це я відповів, що така компанія і у космосі зможе хильнути, чи щось подібне. Тож чотири години польоту проминули весело, тим паче, що погода від Дніпропетровська до Байконура була безхмарна і вся земля від синього Дніпра і до СирДар'ї, кольору кави з молоком, виглядала чистенькою та лагідною, південне сонце ще не спалило степову рослинність.
Святкування відбувалося на двох офіційних рівнях — урочисті засідання і бенкети по окремих ланках полігону — управління космічних засобів, кількох управлінь бойових ракет, управління вимірювань та інших і урочисте засідання керівного складу полігону з керівниками суміжних військових та цивільних установ та підприємств.
На обох рівнях урочистим засіданням передувало ознайомлення гостей з сучасним станом Байконуру та найбільш цікавими об'єктами, серед яких чільне місце посів стартовий майданчик, з відповідним пам'ятним знаком — місце старту Гагаріна.
Під час всіх цих заходів відбулося багато зустрічей з цікавими людьми, з загубленими у вирі життя старими друзями та знайомими.
Мені запам'яталося, як колишній начальник штабу полігону Олександр Михайлович Войтенко розповідав доньці Корольова, як одного разу уночі під час перебування на лоні природи з Корольовим він почув від нього українською мовою "Подивись на місяць — прийде час, коли наш Іван стане на його "землю"!". На превеликий жаль, не судилося...
А під час бенкету вищого рівня, що був дуже культурно організований та проведений, вийшов на сцену авіаційний генерал, взяв до рук мікрофона і сказав: "Мой тесть Сергей Павлович Королев, очень любил украинские песни и я спою вам его самую любимую." І він заспівав "Черемшину"... Співав він прекрасно, хоч і з страшенною російською вимовою і заробив тривалі оплески.
Десь року з 1980-го я вже перестав бувати у тривалих від місяця до трьох, відрядженнях і тому активізувалось наше з дружиною бажання придбати яку-небудь хатинку з клаптиком землі. Придбавши у 1957 році автомобіль "Волга М21" ми використовували його переважно для спілкування з природою у вихідні дні та у відпустках разом з дітьми і тому не вважали потрібним заводити собі садову ділянку. І ще й доводили знайомим "садівникам" перевагу збирання грибів та риболовлі над садівництвом. Але діти повиростали, у них з'явились свої способи витрачання вільного часу, а ми з дружиною вже підтоптались і далекі поїздки по вихідних нас стали втомлювати. Щоправда, подорожувати до стаціонарних міст відпочинку пансіонатів та турбаз і до моїх батьків у Житомир, чи до інших родичів у Кам'янець-Подільський, ми продовжували машиною. Але, по смерті моєї мами і, незабаром тата, стало ще складніше. До родичів дружини у Кірово-Чепецьк ми не ризикували їздити машиною — задалеко. Отак за сукупності цих і деяких інших обставин ми і наважились придбати навесні 1982 року 22-річний садок з мікрохатиною у садовому товаристві, до якого я відмовився вступати у 1959 році. Нас у товаристві зустріли як повернених блудних дітей — членами його були переважно наші добрі знайомі працівники, частково колишні, заводу ім. Т.Г.Шевченка.
А сини наші тим часом поодружувались і породили трьох онуків, яким наш садочок став у добрій пригоді, поки вони не підросли.
КІНЕЦЬ ХОЛОДНОІ ВІЙНИ ТА НЕ ДУЖЕ ТЕПЛИЙ МИР
У зовнішньому світі цього ж часу почався новий завиток гонки озброєнь, що був викликаний рейганівською "оборонною ініціативою", що з'явилась, вірогідно, через невиконання Радянським Союзом угоди про обмеження протиракетної оборони. Мабуть згадана ініціатива була несподіванкою для радянського керівництва, бо у міністерстві оборони та й у інших відомствах, відразу почались гарячкові пошуки пропозицій щодо належної відповіді на програму "зоряних війн", що породили багато всілякої фантастики, а для її виконання треба було різко збільшити промисловий потенціал військово-промислового комплексу. І ось можновладці, у тому числі і Бакланов Олег Дмитрович, що на той час був нашим міністром, заходилися шукати способи цього збільшення ще й з огляду на вимоги найвищого керівництва допомогти слабким галузям цивільної промисловості, таким як виробництво торговельного обладнання, ліків та деяким іншим.
У цих пошуках Бакланов завітав і до Харкова де без труднощів домовився з обкомом КПРС про грандіозне нове промислове будівництво у нашому місті. За цими домовленостями для нашого Інституту передбачалось створення чималого дослідного заводу.
У ті ж часи якимсь чином наше міністерство дізналось про існування деяких непотрібних організацій і вирішило приєднати їх до себе, тим паче, що їх володарі вже пересвідчились у тупиковості їх робіт і віддали їх з радістю. Мені відомо про НДІ розробки бездротової передачі електроенергії у Москві, а також про два НДІ для якихось досліджень у Каспійському морі у Баку. Тоді ж у нашій атомній науці виявились зайві наукові кадри, що з радістю перейшли до конструкторських бюро та інститутів ракетної техніки і почали генерувати всілякі фантастичні ідеї щодо протистояння "зоряним війнам". Навіть сам академік Олександров виявив палке бажання поділитися з науковими силами нашого відомства своїм робочим часом, знаннями та ідеями, для чого у нашому міністерстві навіть обладнали для нього кабінет. Щоправда, після перших спілкувань з нашими людьми, він доручив надалі виконувати роль ментора академіку Веліхову, який і став головним радником Бакланова з протидії рейгановським витівкам.
Вся ота метушня виглядала досить несерйозно, але я також приєднався до неї, бо ж у ній крутились і можливості розвитку нашого Інституту. Я сподівався, що у таких обставинах ми зможемо одержати деякі додаткові промислові потужності, від запропонованої нам фантастики ми згодом якось відкараскаємось. Взагалі усі тодішні задуми, ще й на тлі тривавшого тоді виконання грандіозної програми "Буран", виглядали нікому непотрібними, бо у народі все більше поширювалась свідомість нашої технічної відсталості від навколишнього світу і ставало зрозуміло, що холодну війну західний світ виграє. Також було зрозуміло, що це трапилось не через брак у промисловості Союзу вчених, інженерів та сучасного робітничого класу, а виключно через недолугу систему керування державою. Мабуть саме з огляду на це міністр Бакланов дещо пізніше перебрався на тепле місце у ЦК КПРС, замість виконувати програми "наша відповідь Рейгану" та "Буран". Не знаю як кому, але мені було зрозуміло, що ми напередодні великих подій і поведінка керівництва країни підтверджувала це, хоч головний керівник та "перестройщик" генсек ЦК КПРС Горбачов сам не знав куди і як іти, тільки й того, що закликав всіх починати перебудову кожному з себе самого. Лише два напрями були ним відкриті — спрощення міжнародної обстановки в світі за рахунок виводу радянських військ з усіх усюд, та поширення гласності, у вигляді розкриття найчорніших сторінок історії Союзу. Вважаю все ж, що і це варто Нобелівської премії.
На жаль, я не сподівався розвалу Радянського Союзу у 1991 році, (хоч і досить давно став відчувати, що це колись трапиться), тож і намагався віднайти для нашого колективу гідну роботу на майбутнє. Тепер це виглядає марним, але думки про подальшу долю працездатного колективу з тридцятирічною історією мене не покидали ще довго, навіть після того, як мене Бакланов усунув з директорської посади, скориставшись створенням на базі нашого колективу Науково-дослідного Інституту Радіовимірювань у серпні 1986 року в зв'язку з моїм пенсійним віком. Я, власне, і не сперечався, бо вже таки важкувато стало працювати, проте попросив дати мені років зо два, аби розібратись з тою фантастикою у тематиці, яку я нещодавно набрав. Бакланов не погодився, спитав, кого б я порадив на посаду директора інституту, я назвав Верещака О.П., два роки пропрацювавшого у нас замісником головного інженера, що перейшов до нас з посади начальника одного з виробництв заводу ім.