На стіні висіла карта Казахстану на якій було накреслено три кола, які відразу мене зацікавили, бо центром двох з них були Капустин Яр та ТюраТам (Байконур), а радіус їх збігався з радіусом робочої зони систем "Вега-Н(К)" при випробувальних обльотах їх літаком. Виявилося, що нараду було присвячено створенню та облаштуванню випробувальної траси для МККР. Доповідь про цю проблему зробив симпатичний сивий авіаційний генерал, бо саме авіація виступила замовником крилатих ракет. Чільне місце у цій доповіді посіли проблеми збору інформації з траси та траєкторних вимірювань. Щодо траєкторних вимірювань він сказав, що:
Авіація не має нічого, що могло б забезпечити ці вимірювання з потрібною точністю. Ось на полігонах Ракетних військ є система, що могла б це зробити, ще й з великим запасом по точності — система "Вега-Н(К)",
можливі зони вимірювань якої для крилатої ракети показані на карті. Зрозуміло, що навряд чи вдасться використати ці системи через особливості, що матиме траса про яку йдеться, але треба створити щось подібне до цих систем, аби здійснити траєкторні вимірювання МККР на цій трасі.
Отак і у наше життя увійшла крилата міжконтинентальна. Нарада відзначила, що трасу, крім зон зльоту та приземлення, треба забезпечити точними траєкторними вимірюваннями та організувати телеграфну передачу інформації з усіх вимірювальних пунктів на Кап. Ярський полігон, проектування цього комплексу, включаючи системи грубих та точних вимірювань траєкторії, телеметрії, єдиного часу, зв'язку та єдиного часу було вирішено доручити Льотновипробувальному Інституту Мінавіапрому. Незалежно від розробки цього проекту вже стало очевидно, що на території Казахстанських степів вздовж траси польоту треба створити кілька станцій вимірювання траєкторії, бо, попри властивих МККР траєкторіях, якісні радіовиміри траєкторії можна одержати на їх дільницях не більш ніж 300 кілометрів завдовжки, тож, аби перекрити відстань у 1500 кілометрів знадобиться п'ять станцій. Радіовимірювальну систему для цих станцій треба було створити заново, бо наявні системи "Вега-Н", опинились задалеко від вибраної невдовзі після згаданої наради випробувальної траси. До того ж необхідність розташування станцій системи неподалік від проекції траєкторії на поверхню землі призвела до розташування їх у пустельних, майже необжитих місцевостях. І хоч потрібна точність вимірювань десь на пів порядку нижча, ніж забезпечує "Вега-Н", все ж потрібні спеціальні заходи для її забезпечення. Через наведені обставини, нами було прийнято рішення нову систему, названу "Вега-Т", проектувати базуючись на інтерферометрі з базою 6 кілометрів, бо у цьому разі вимоги щодо стабільності координат антен зменшуються у багато разів, відносно інтерферомерів "Веги-Н". У зв'язку з цим у "Везі-Т" застосовано розкриття неоднозначності кутових вимірів за рахунок ускладнення сигналу "відгуку" добавлено два допоміжних сигнали з частотами (приблизно) на 61 Мгц нижче та на 76 Мгц вище за несучу. Частоти сигналів "заклику" наземної станції та несуча "відгуку" залишились такими ж як у "Везі-Н".
У "Везі-Т" застосовано ЕОМ типу типу СМ2 не тільки для обробітку інформації, але і для оперативного управління самою системою, як підчас її вмикання та підготовки до сеансу вимірювань, так і протягом сеансу та після нього, це дало змогу позбутись спеціального пульта управління системою та забезпечити стеження антен за об'єктом в процесі вимірювань без спеціального пеленгатора. Це значно скоротило кількість апаратури, щоправда, за рахунок більшої загрузки програмістів на стадії розробляння експлуатаційної документації.
У 1981 році розпочалось будівництво наземних станцій "Вега-Т" та виробництво наземної апаратури, тривало будівництво наземних станцій "Вега-Н(К)", виробництво наземної апаратури та налагодження апаратури "Вега-Н" на двох вже збудованих станціях полігону Байконур поблизу міст Ленінськ та Джакси, станції "Вега-К" у Сєвєродвінську.
Протягом 1979-1985 років було закінчено виробництво та налагодження більшості станцій "Вега-К" та всіх станцій "Вега-Т" і вони взяли участь у випробуваннях відповідних ракет. Таким чином 80-ті роки стали для колективу досить напруженими, бо так багато апаратури до цього часу ще не налагоджувалось одночасно. Для мене, як керівника організації настали досить незвичні часи — раніше мені доводилось організовувати розробляння апаратури, усувати суперечності, що виникали при цьому, вирішувати ключові питання проектування і нашої апаратури і будівництва споруд для неї, виробництва її та брати безпосередню участь у налагоджуванні приладів та системи на позиціях. Цю роботу я виконував на нашому підприємстві, лише ненадовго виїжджаючи у Москву до міністерства та до організацій замовника — Ракетних військ і до Києва та Чернігова на заводи, що виготовляли переважну більшість приладів системи. Також перебуваючи у Харкові та Москві я займався пошуками роботи на майбутнє, вірніше обговорював та приймав пропозиції про подальший розвиток наших систем. Час від часу бував і у Дніпропетровську та в Міассі на ракетних фірмах. Але наприкінці 70-х та на початку 80-х років надто багато часу у мене стала забирати участь у відрядженнях по об'єктах, що будувались та налагоджувались для вирішення різноманітних питань переважно будівничо-монтажного характеру, у тому числі і в складі інспекційних груп керівництва будівельних військ. Це були надзвичайно цікаві поїздки, бо питання, що ставились будівельниками були нескладні і легко вирішувались, що давало деякі можливості і ознайомлення з краями, де будувались наші станції та попутними в очікуванні льотної погоди. Це були:
- Сєверодвінськ, де розташовано командування випробувального полігону МБР, що базуються на підводних човнах, цікаве село Ньонокса, поблизу якого розташовано один з об'єктів згаданого полігону. А що літаком до цих країв не дістанешся, то багато разів довелось бувати в Архангельську та до Сєверодвінська їхати автотранспортом по шляху, побудованому в'язнями сталінського режиму, як кажуть місцеві люди на людських кістках, бо дуже багато в'язнів загинуло на тій роботі;
- Норільськ, тамтешній новий металургійний завод "Надежда", сусідні порт у Дудинці, курорт Талнах та місто Кайеркан, збудоване, як кажуть, теж на кістках десятків тисяч в'язнів;
- Якутськ з його Інститутом вічної мерзлоти та околицями по Лені;
- Нар'ян Мар з його краєзнавчим музеєм та тривавшою тоді виставкою двох місцевих художників з українськими прізвищами;
- Аральськ на березі висохшої бухти, з стоячими на днищах кораблями у ній;
— Ембінський військовий полігон поблизу одноіменого міста у сухому степу;
— Джезказган і його околиці;
— богом забуті селища у пустелі Нова Казанка, Макат, Жамансор.
Крім таких оперативних та інспекційних поїздок у ці роки доводилось бувати у моряків і в справах льотних випробувань ракет, участь у яких приймали системи "Вега-Н(К)" ракетних військ розташовані у Плесецьку та Воркуті.
Ставало очевидно, що коли почнуть працювати системи, виготовлені у 1979-1980 роках, різко зменшиться завантаження підприємства, бо майже всі питання, пов'язані з відпрацюванням апаратури було вирішено, створився вельми кваліфікований прошарок фахівців з налагоджування станцій та й ставлення до результатів наших вимірювань з боку ракетних фірм та полігонів суттєво змінилось — раніше рядові фахівці полігонів та ракетних фірм, що обробляли результати траєкторних вимірювань, замість шукати у нашій, таки не завжди легкочитаємій, інформації потрібні їх установам параметри, тільки й робили що галасували про неможливість цих пошуків і звалювали їх на нас, що не володіли їх методиками, і тому обробка результатів пусків ракет затягувалась. Така поведінка цих фахівців диктувалася як власною інертністю(як не лінощами), так і знанням про наші непрості стосунки з колишнім нашим Шефом, що продовжував шкодити як тільки міг. Щоправда були і фірми, що не зважали на Шефові витівки, це наперед усе фірма М.О.Пилюгіна, ведучий теоретик якої Сергій Михайлович Вязов ніколи не піддавав сумніву необхідність наших систем, наполегливо працював, виволікаючи інформацію з суми вимірів, допомагаючи нам, хоч і круто критикував за наші похибки. Більш хитру, але цілком доброзичливу до нас позицію займав і головний теоретик Шефа Яків Єйнович Айзенберг. Тепер же, зрозумівши, що вже годі страйкувати, можуть і покарати, наші недоброзичливці взялись до діла серйозно. Щоправда, у 1979-80 змінилось багато фахівців з обробітку інформації, поприходила молодь, що далека була від застарілих чвар.
Що ж до найнагальнішої потреби знайти роботу колективу на майбутнє, то з цим було не дуже... Головний інститут нашого міністерства та з його подачі і деякі інші організації стали вимагати від нас розробки системи траєкторних вимірювань, яка базувалась би на використанні супутникової системи "Navstar", або її радянського аналога "Ураган", чогось вважаючи, що прицьому ми зможемо забезпечити завдані для "Веги-Н(К)" точності та діапазони вимірювань. Такі вимоги базувались на тому, що американці, зробивши дослідну бортову апаратури для тої системи та не маючи на той час супутників, аби її перевірити зробили експеримент навиворіт — супутникову апаратуру (передавальну) встановили у трьох пунктах по берегах Тихого океану, а приймачі з ретранслятором, що мав відсилати прийняті сигнали для обробітку на вимірювальний пункт десь між Америками та Полінезією — на ракети, що випробуються на Тихоокеанському полігоні США. Таким чином було забезпечено натурну перевірку макета системи та попутно одержано виміри траєкторій ракет з точністю у три-десять разів меншою за точність "Веги-Н(К)", на найменш цікавій для розроблювачів систем керування ділянці траєкторії, як і слід було чекати. Тож годі було сподіватись на реальну потребу у такій системі для наших цілей.
Друга робота, що її пропонував головний інститут Ракетних військ була безумовно потрібна власне це мала бути "Вега-Т", пристосована до вимірювань керованої головної частини ракети в зоні падіння, умовна назва "Балхаш".