Могли бути, і таки бували, лише явища аварійного типу — щось зламалось, відпаялось в наслідок закладених на виробництві дефектів, а в цьому разі точне знання траєкторії нікому непотрібне. Але наш колишній Шеф вимагав все що йому заманеться, аби знову і знову доводити, що марно врятували наш колектив, мовляв, все одно йому (!) одержаних точностей недостатньо.
Заклики до підвищення точності не спирались на будь-яку теорію використання всіх вимірювальних засобів з прийняттям до уваги всієї специфіки траєкторних випробувань, такої теорії взагалі не існувало в СРСР та, мабуть, і зараз не існує в Росії, що успадкувала техніку міжконтинентальних ракет. Провідний інститут нашого міністерства ВНДІМаш (ВНИИМаш) цими питаннями не займався ніколи, згадуваний військовий НДІ-4, що до 1961 року досить плідно займався подібними справами, за деякий час після початку "космічної ери" віддав значну частину своїх кадрів для обслуговування космічних проблем, а сам НДІ-4 перейшов на дослідження внутрішньо військових питань у щойно створених ракетних військах. Організації-розробники ракет та систем керування теж не в змозі були створити таку теорію через брак людей та часу в умовах шаленої гонки, коли за рік-два створювались нові ракети, коли під тиском урядових кіл на випробування ставилися явно недосконалі вироби, що так і не встигали удосконалитись протягом випробувань, але приймалися на озброєння у недосконалому стані, починали серійно випускатися, а потім тривалий час дороблялися, в тому числі і ті, що були встановлені на бойове чергування. Така методика роботи запанувала і призвела до численних аварій з величезними матеріальними та людськими жертвами. І незважаючи на це не встигаючи довести до пуття всю серійно випущену продукцію, з'являлись нові урядові завдання на ще одну "модернізацію" і знову з авантюрними строками.
В такій ситуації мали б сказати своє слово головні конструктори ракет, але ж переобтяжені всілякими навантаженнями, що у комуністичні часи було прийнято надавати їм як Героям Соціалістичної праці та Двічі Героям, вони вже не тільки не могли вирішувати технічні питання, а навіть формулювати їх та ставити перед своїми підлеглими. А навантаження були не абиякі — членство в Академії Наук чи то Союзу, чи то республіки, членство у Центральних Комітетах партії, іноді у двох, депутатство вищих рівнів одночасно, участь у партійних з'їздах та конференціях це щонайменше, не кажучи про всілякі комісії та інші подібні повинності, а ще до того деякі з них ставши академіками за рознарядкою ЦК КПРС, повірили у своє вище за інженерну діяльність призначення і майже цілком віддались імітації наукової діяльності шляхом участі у згаданих комісіях, та реалізацією академічних та партноменклатурних пільг — будівництвом дач, вибиванням місць у престижних санаторіях для себе і членів своєї сім'ї, тощо.
Зрозуміло, в таких умовах їм було щонайпростіше підтримувати будь-які заклики до поліпшення точності, навіть тоді, коли це й не потрібно адже вони не свої гроші за це платять, уряд же заради гонки озброєнь піде на будь-які витрати. Я ще до якогось часу борсався, доводив, щоправда не дуже науково, недоцільність створення зайвих систем, поки одна давня знайома не розтовкмачила мені, що цими борсаннями я тільки наживаю ворогів та дію супроти вигоди колективу і свого особисто — адже роботу дають! Врешті-решт я послухався її та став приймати всі пропозиції — треба ще десь поміряти траєкторію — давайте будемо будувати дорогі системи у Магадані, на Камчатці, на океанських мілинах, та хоч на Місяці, хочете мати у новій системі "Вега-Н" мати 25 каналів для прийому все зробимо, аби платили.
Мабуть слід зазначити, що ідея Янгеля облаштувати випробування ракет точними вимірювальними системами заради якомога ефективнішого їх дослідження за мінімальної кількості випробуваних виробів, що була породжена його вболіванням за здешевлення цих іграшок для дорослих, теж виявилась недоцільною в умовах нашого радянського буття, бо, якщо, до шістдесятих років ніколи не виходили на черговий випробувальний пуск, не розібравши досконально результати попереднього, то з цих років стало звичним пускати ракети без достеменного знання та усунення всіх причин негараздів, виявлених на попередньому пуску. Крім того, ракетні заводи, виготовивши випробувальну партію ракет та не маючи нових замовлень на ракети попередньої генерації, вимагали та добивались у уряду або продовжувати випробування на додатковій кількості ракет, або починати серійне виробництво не очікуючи завершення випробувань, аби не припиняти виробничий процес. Якщо ж вже так склалося, то, певно треба було всю методику полігонних випробувань пристосувати до таких реалій, можливо була б якась економія на вимірювальних засобах.
Оглядаючись назад, на роботу свою та керованого мною колективу, протягом тридцяти років, пригадую багато недоліків у ній і мушу визнати, що основним недоліком у нас було те, що ми зовсім не займалися доведенням результатів наших вимірювань до їх споживачів, точніше, не перебрали на себе цю роботу від НДІ-4, що саме перед появою на полігоні системи "Вега" перестав розробляти ідеологію вимірювань та їх обробітку і стежити за дотриманням її "азів" полігонами. А полігони, хоч формально іменувались науково-дослідними, не могли сприяти їх дотриманню та відповідної їх зміни за появи нових систем більшої точності. Більш за те навіть прогресивні фахівці полігонів чинили опір запровадженню нових систем та припасовували обробку їх вимірювань до склавшоїся системи обробітку так-сяк, аби попростіше. Це сталось через відсутність тої наукової сили, що раніше піклувалася ще й про потреби полігонів пов'язані з впровадженням нових систем. Я особисто тоді ще не усвідомив це так, як бачу все тепер. Тому я намагався якщо не відновити status quo, то хоч домогтись рішення цього питання на міжвідомчому рівні, виступаючи на всіляких нарадах з умовляннями та закликами та вишукуючи однодумців з кваліфікацією, достатньою для допомоги у висвітленні проблеми на папері, аби заворушити цим папером можновладців. А що такі фахівці вже відійшли на більш цікаві роботи, то всі мої намагання пішли на пусте. Так керівник нашого НДІМаш'у, відмовився навіть обговорювати цю тему, посилаючись на перевантаження цього інституту, а він же колись опікувався саме ідеологією вимірювань та їх обробки у тому ж самому НДІ-4. Щоправда, він тоді ще не був генералом... Ми ж вважали, що маємо замало сил, аби взяти проблему на себе, але все одно довелося брати, але вже тоді, коли ми були з багатьох сторін облаяні та обпльовані за роботу системи. Це й призвело до того, що ми наважились представити створення систем родини "Вега" на здобуття Державної премії СРСР лише в 1983 році, коли остаточно розібрались зі згаданою проблемою. У 1984 році колективу з 12 чоловік розробників, виробничників та будівників, в тому числі п'ятьом нашим працівникам її було присуджено.
У 1977 році було підписано міжнародну угоду про обмеження стратегічних та наступальних озброєнь і відразу, ще не просохло чорнило на підписах, американці вдались до розробки далекобійних крилатих ракет, що не підпадали під дію цієї угоди, бо їх на час підписання угоди просто не існувало. Довелося і радянським оборонцям вдатись до створення аналогічної зброї, тим паче, що промисловість та армія вже мали досвід з розробки, виробництва і застосування крилатих ракет, щоправда, на невеликі відстані, тактичних. Але міжконтинентальні крилаті ракети потребували принципово нової системи керування через те, що політ їх до цілі відбувається цілком в атмосфері і триває не менш ніж 1,5 години, залежно від відстані, замість щонайбільше 12 хвилин сумарної тривалості атмосферних ділянок польоту балістичних ракет. Саме тому інерціальна система керування не в змозі забезпечити влучання в ціль з точністю того ж порядку, як для балістичних ракет через тривалу дію атмосферних явищ на ракету та дрейф гіроскопів за тривалий політ. Невелика — два-три десятки кілометрів, висота польоту крилатої ракети робить неможливим керування нею радіосистем на надвисоких (НВЧ) частотах, а застосування радіонавігаційних систем, подібних існуючим для транспортних засобів, теж неможливе через їх нестійкість щодо радіоперешкод, як від діючих радіостанцій, так і можливих організованих. На той час існувало кілька шляхів побудови системи керування, але всі вони зводилися до керування польотом ракети на всьому його протязі радіотехнічними методами, що спираються на використанні відбитого від землі сигналу бортового радіолокатора ракети, або радіосигналів небесних тіл, природних або штучних. Ось коли наш колишній Шеф усвідомив, якої прикрої помилки він допустився свого часу... Щоправда, святе місце розробника радіоприладів системи керування не залишилось пустим, створення її було доручено московській організації, що перед тим вже кілька років працювала над винайденням шляхів побудови саме таких систем для керування головними частинами балістичних ракет на атмосферній дільниці спуску, оскільки резерви точності влучання їх бойових блоків за рахунок активної дільниці вже було вичерпано, або майже вичерпано. Таким чином у результаті нехтування власних радистів, створення нової системи керування МККР довелося розділити між двома організаціями і, що насправді важливо, довгенько та важко шукати спільну мову з амбіційними москвичами, важкувато було вирішувати оперативні питання з віддаленим контрагентом.
Нашу організацію спочатку не залучали до участі в програмі створення таких ракет, мої ж розвідки щодо потреби у траєкторних вимірюваннях для них дали відомості, що цю проблему належить вирішувати методами, притаманними авіації є ж бо якісь, тож ми заспокоїлись та я покинув думати про цю справу. Але невдовзі виявилося, що я користувався не тими джерелами.
Десь мабуть на початку осені 1977 року тодішній замісник нашого міністра Бакланов О.Д. привіз на нараду до замісника міністра оборони з озброєнь Алексєєва В.В. кількох своїх фахівців в тому числі і автора цих рядків. У досить великому залі сиділо чимало генералів та адміралів, а ще більше полковників та капітанів першого рангу, були знайомі з авіаційної промисловості замісник міністра, директор Льотновипробувального інституту, ще дехто.