Це була остання спроба врятувати колектив і прецизійну техніку траєкторних вимірювань, в разі невдачі її я ладен був "не витрачати сили та сідати на дно". Після привітань Пилюгін запитав, чого це я, радист прийшов до нього, адже він давить радистів як бліх (власний вираз). На це я відповів, що я не з тих, що намагаються реанімувати радіокерування МКБР, а з тих, хто забезпечує об'єктивні виміри траєкторії, що потрібні йому і його установі для відпрацювання інерціальних систем і що я вже вісім років впевнений у безперспективності радіокерування для МКБР. "То виходит, ты опередил меня?" спитав Микола Олексійович. "Я же Ваш ученик, а ученики часто опережают учителей." сказав я. Після такої напівжартівливої розмови Пилюгін покликав своїх фахівців, аби з'ясувати їх ставлення до робіт нашого колективу. Коли вони підтвердили свою велику зацікавленість у них і у подальшому зростанні точності траєкторних вимірювань, їх було відпущено. Подальша розмова почалась з запитання, чому я не можу владнати свої стосунки з Шефом, що як відомо, не дає нам працювати, чого він хоче? Я розповів про це та про свої і колективні дії за збереження колективу і роботи. Впевнившись, що ми зробили все можливе, Пилюгін почав обдзвонювати можновладців у міністерстві оборони, у нашому міністерстві, військово-промисловій комісії, ЦК КПРС, але не зміг знайти ні одного з потрібних людей — той у відрядженні, той у відпустці, той хворіє, той невідомо де. Кинувши знервовано слухавку, Пилюгін роздратовано сказав, що мабуть не буде займатись цією справою своїх забагато, дуже важко працювати у цьому бардаку, він вже перевтомився. Я зауважив, що цілком його розумію, що хоч я й набагато молодший, але й мені дуже важко та й остогидо усе, мабуть і я кину свою боротьбу та займуся вирішенням особистих проблем. Микола Олексійович глянув на мене, вилаявся та знову почав дзвонити, чи не з'явивсь хтось з невідомо де відсутніх. Не додзвонившись, він сказав, що я можу йти, а він доведе справу до потрібного кінця.
Справді, коли за тиждень по тому, проїздом через Москву я зателефонував до міністерства, працівник, що опікувався нашим підприємством, сповістив. що у міністерстві раптом запанувала думка про необхідність відокремлення нашого колективу від КБЕ (Конструкторського Бюро Електроприладобудування так з 1966 року стало зватися ОКБ-692). Але тільки наприкінці квітня щось заворушилося — мене викликали на 30 квітня у Москву до міністерства, де головний інженер нашого управління повів мене до замміністра і у моїй присутності влаштував суперечку про нашу долю, обстоюючи необхідність ліквідації нашої тематики, а замміністра, що вже перекувався, навпаки наполягав на необхідності збереження і колективу і тематики. Вів він розмову мляво, частенько позіхаючи, та декілька разів зауважив, що порядні люди вже готуються до свята, а ми тут товчемо воду в ступі. Розмова закінчилась нічим, я ж вночі виїхав до Житомира, де у нас з жінкою було призначено побачення у батьківській сім'ї, що з дозволу Шефа тривало до дня Перемоги.
За кілька тижнів по нашому поверненню до Харкова мене та Шефа викликали до міністерства для підготування остаточного рішення у наших справах. По нашому приїзді у начальника нашого главку зібрались крім нас керівники підлеглих управлінню радіотехнічних НДІ — М.С. Рязанський, А.С. Мнацаканян та О.М.Шишкін, замісник міністра М.О.Брежнєв, начальник главку А.П.Зубов та декілька головних фахівців управління. У кількох реченнях замміністра об'єктивно змалював становище у справі прецизійних траєкторних вимірювань та запросив присутніх висловити свої міркування щодо цього. Громада запропонувала послухати мене. Я виклав коротку історію питання, стан робіт на сьогодні, зростання вимог щодо точності вимірювань для перспективних ракет, наявність необхідних для задоволення цих вимог резервів у вибраному нами методі, необхідність у додаткових системах для вимірювань ракет з касетними головними зарядами, необхідність подальшої автоматизації систем для зниження витрат на їх утримання та збільшення оперативності обробітку інформації та доставки її споживачам. Після мене виступив Шеф, що стисло виклав свою точку зору, що повністю збігалася з текстом згадано вище листа М.О.Брежнєва мовляв, у Москві є вдосталь колективів, здатних забезпечити все, про що йдеться, а йому не вистачає працівників для основних робіт підприємства, тож треба ці роботи і віддати москвичам, а 2-й комплекс використати для підсилення основного напряму робіт КБЕ. Третім виступив Шишкін, директор НДІ вимірювальної техніки, що спеціалізувався не телеметричних вимірюваннях і в основному розробляв датчики — пристрої для перетворення вимірюваних фізичних величин, що характеризують роботу агрегатів та приладів летючої ракети на електричні сигнали, що за допомогою раліолінії передаються на Землю. Цей інститут виріс з відповідного відділу ОКБ-1, керованого Корольовим. Шишкін запропонував передати йому всі роботи з траєкторних вимірювань і запевняв, що сили для такої роботи у його НДІ знайдуться, також висловив готовність забезпечити переселення у підмосковне місто Калінінград (нині Корольов), де базується цей НДІ, тих харків'ян, що не захочуть розлучатись з траєкторною тематикою. Далі виступив Мнацаканян, директор інституту, що спеціалізувався на радіосистемах для забезпечення космічних апаратів на навколоземних орбітах. Він висловив впевненість у тому, що наявний колектив харківських радистів-траєкторщиків треба зберегти, бо такі серйозні роботи на ходу не перехопиш. Мнацаканян визнав необхідним відокремлення колективу від КБЕ, якщо ж високі сфери не спроможуться створити нову самостійну організацію, то він згоден взяти цей колектив до свого НДІ на правах самостійного філіалу. Останнім з директорів виступив Рязанський, він також висловився за необхідність продовження робіт у напрямах, накресленних у моєму виступі, піддав нищівній критиці міркування Шишкіна щодо спроможності НДІВТ найближчим часом розгорнути роботи, що про них йдеться та про можливість переселення кістяка колективу у Підмосков'я. Але далі, підтримавши тезу Мнацаканяна щодо створення самостійного філіалу, зазначив, що краще все ж перетворити колектив у філіал саме НДІВТ, хоч харків'яни спільного у техніці з ним не мають, та обидва колективи мають спільного замовника — полігонну службу Ракетних військ. По обличчям присутніх замміністра та начальника главку видно було, що ця несподівана пропозиція їм дуже сподобалася. Не міг приховати своєї радості і Шишкін адже для його амбіцій вийшло ще краще, ніж він сам зміг придумати — йому роботи обмаль, а імперія зросте, бо це вже другий філіал. Підсумки наради підбив замміністра — будемо готувати наказ міністра про створення у Харкові філіалу НДІВТ. Коли ми виходили з кабінету де засідали, сяючий Шишкін привітав з добрим рішенням та попеняв мені, чому я не висловив підтримку такому рішенню. Я на це відповів, що я ще не його підлеглий і тому подібних претензій не можу прийняти. Та й насправді, я ще не знав, як ставитись до прийнятого рішення, бо ж знав, що Шишкін вже кілька місяців пропонував головному конструкторові Уткіну, що зайняв місце померлого Янгеля, та нашим замовникам перебрати на свій інститут нашу тематику, при чому навіть не познайомившись до ладу ні з системами, ні з людьми, долі яких це стосувалось.
Через деякий час проект наказу міністра щодо створення Українського філіалу НДІВТ було винесено на розгляд колегії міністерства. У членів колегії на було заперечень, тільки хтось спитав мене "А как тебе лучше?". Я ж відповів, що для діла краще будь-яке рішення, тільки не нинішній стан справ. Члени колегії пожвавішали та звеселились, почувши цю відповідь. Тоді я додав, що не бачу особливого сенсу у відокремленні від КБЕ, що правильніше було б належним чином вплинути на його керівника, аби він поводився як належить з точку зору державних інтересів. На це мені відповів замміністра Брежнєв, що головував на цьому засіданні за відсутнього міністра, зауваживши: "Ну, зачем ему еще и твоя головная боль, у него самого дела не очень просты." Наказ міністра було підписано, у відповідності до нього було створено комісію, що нас розділила так, що наш колектив одержав робочу площу удвоє меншу, ніж мав досі. Цілий ряд наших справ — зберігання, розмноження та розповсюдження нашої технічної документації, секретне діловодство, постачання та комплектацію комісія залишила у віданні КБЕ. На жаль, наш новий сюзерен Шишкін, що діяв у комісії, не зважаючи на мене і мої пропозиції, дав себе, вірніше нас, ошукати, бо ж зрозуміло, що вказаними справами КБЕ займатись буде через пень-колоду, а ми будемо вимушені створювати відповідні ланки у себе на тих неможливо мізерних площах. Ще й зарплатню керівникові філіалу встановили на чверть нижчу за ту, що він одержував у КБЕ. Все це було зроблено явно для того, аби спровокувати втечу членів колективу від створених йому пекельних умов. Але колектив витерпів все заради своєї справи, жоден працівник не покинув колективу. За двадцять три роки по тих подіях мені все це згадалось, коли розпався СРСР — розподіл його активів робився тим же почерком, щоправда з територією було інакше не вдалося відібрати зразу, то опісля почались всякі східно-південні провокації.
Відокремлення від КБЕ поставило на порядок денний питання про будівництво приміщень для нашої організації, аби створити більш-менш нормальні умови для роботи. Той самий замміністра М.О.Брежнєв при нагоді відвідав першого секретаря Харківського обкому партії Ващенка Г.І., сповістив його про рішення міністра щодо нас і попрохав згоди на будівництво лабораторно-виробничого корпусу для нової організації. Згоду він одержав разом з вказівкою приблизного місця будівництва, але попередньо вислухав кілька недоброзичливих речень щодо ставлення до нашого колективу в минулому та зловживання довірою партійних органів України та Харкова, що підтримавши раніше позицію міністерства тепер опинились у дуже незручному становищі. Коли завідуючий оборонним відділом обкому, що був присутній на цій розмові, переказав її зміст, я з приводу колишньої позиції цих органів спитав, а де ж були ваші власні голови? Мій співрозмовник ніяково посміхнувся та розвів руками...