Знову комісія, знову для нас додатковий час на відпрацювання матзабезпечення.
Цього разу знайшлась таки справжня причина обох аварій — неузгодження порядку підключення фазових провідників датчика і виконавчого сервомоторчика.
Нарешті влітку 1967 року пустили ракету, що долетіла до цілі і була зафіксована та опитана радіозасобами Кап. Ярського полігону з нашою системою включно. Ми одержали очікувану кількість інформації та заходились її обробляти. І ось тут проявився основний недолік системи, що переслідував нас кілька років по тому — труднощі узгодження грубих та ноніусних шкал радіоінтерферометра у наслідок неправильних вимірювань допоміжних параметрів, що впливають на це узгодження. А це величини баз, тобто відстані між електричними центрами антен, насиченість атмосфери водяною парою та перепад її в межах антенного поля системи під час вимірювань, різниці апаратурних затримок сигналів у приймачах та нестабільність цих величин протягом часу від їх вимірів до сеансу вимірів траєкторії. В ході розробки системи було розроблено методи визначення всіх цих величин, введено в склад системи необхідні цього прилади, як покупні, так і власної розробки, складено відповідні інструкції. Але, як виявилось на практиці, ми зробили це не так як слід... Величини баз визначалися також непрямим шляхом сукупністю геодезичних та радіотехнічних вимірів, що являли собою грубі та ноніусні виміри, відповідно. Труднощі виникали через велику розбіжність в часі цих робіт, бо геодезичні роботи займають досить великий час і не можуть ефективно проводитись частіше одного-двох разів на квартал, бо потребують виїзду на позиції спеціалізованих бригад з нещодавно вивіреними приладами та тривалої камеральної обробки вимірів. Радіотехнічні вимірювання параметрів антенного поля, які умовно названі нами юстировкою, також виконувались досить складно, бо апаратура розроблена нами для цих робіт була ненадійною, потребувала тривалої, протягом двох-трьох годин, підготовки до вимірювань, обробка інформації сукупно з геодезічною була ручною. З огляду на це, а також на організаційні труднощі збору до купи учасників робіт з трьох-чотирьох організацій, розташованих у різних містах, чергова паспортизація антенного поля розтягувалася на строк до місяця-двох. Метеорологічні виміри доводилося виконувати хвилин за тридцять до початку сеансу вимірювань, аби впоратись з ручним занесенням результатів їх до програми обробітку польотної інформації. Таке розпорошення у часі дій, що мали забезпечити узгодження грубих та ноніусних вимірювань і призвело до згаданих вище неприємностей. Всього цього можна було б уникнути, якщо побудувати систему паспортизації антенного поля більш солідно з стаціонарними антенами для опорних сигналів, захищеними від сонячної радіації, вітру та опадів, місцевих предметів, застосування для юстировки наявного стаціонарного імітатора сигналу ракети, з машинним обробітком інформації і автоматичним введенням даних у головну ЕОМ системи. Але ми, знаючи, як слід зробити, все ж ризикнули зробити якнайпростіше, аби вчасно забезпечити виробництво кресленнями, та й завдані на той час точності вимірів параметрів траєкторії дозволяли сподіватись на те, що все обійдеться. Слід також зазначити, що і так будівництво системи деяким з військових будівників видалося надмірно складним і дорогим, що були спроби ревізувати доцільність побудови фундаментів основних антен з захистом від впливу дестабілізуючих атмосферних факторів.
Відтак нашим та військовим фахівцям довелося докладати багато зусиль для редагування одержаної інформації, залучаючи до обробітку її дані інших систем вже згадуваного радіолокаційного комплексу, телеметрії і дані про точку падіння головної частини (ГЧ). Це, останнє, було найприкріше тому, що, згідно з ТТЗ, система мусила прогнозувати цю саму точку за даними вимірювань і видавати її службам полігонів не більш, як за п'ятнадцять хвилин після падіння ГЧ. А для випробувань радянських МКБР цей прогноз мав не абияке значення з огляду на розташування полігону падіння на Камчатці з її примхливою погодою, що досить часто робила неможливим візуальне спостереження падіння та його "засічку" оптичними приладами.
Робота на Кап. Ярській "Везі" ускладнювалася ще й тим, що через необхідність надсилати виміри траєкторій поштою, остаточний обробіток траєкторної дільниці спуску провадився обчислювальним центром Кап. Ярського полігону за математичним забезпеченням розробленим на "Байконурі". Тому на перших обробітках відпрацьовувались всі неузгодженості між полігонами, а що телефонний та телеграфний зв'язок між ними був тоді лише двома каналами, що діяли коли їм (або міністерству зв'язку) заманеться, а більше просто не діяли, доводилося частенько вдаватись до "козачої пошти" — посланців. Отож працювалось як у полігонній приказці "Вона стоїть, ми сидимо, а вони йдуть.", тут маються на увазі ракета або робота, випробувачі та гроші — зарплатня та командировочні.
Влітку 1967 року запрацювала друга "Вега" у "Байконурі", почався монтаж апаратури на Плесецькому полігоні. Разом з тим, напруженість у роботі більшості колективу, що перебувала у Харкові, з початку року почала спадати , бо вже були виконані майже всі доробки за результатами налагодження двох систем. Це помітив начальник підприємства — Шеф і ставив знову питання про залучення нашого комплексу до інших робіт, намагався вписати ці роботи до нашого плану. "Вега-АП". Щоправда, спочатку я досить легко відбивався, доводячи необхідність додаткових робіт для подолання зазначених вище негараздів, посилаючись на інспіровані нами ж листи замовників. Проте настав час, коли вже все було зроблено і відбиватись стало важко. Тоді я в найнапруженіші моменти звертався до голови Держкомісії з випробувань орбітальної ракети, генерала Тонких Ф.П., який, будучи у курсі наших справ, негайно викликав мене на полігон не пояснюючи для чого. А що й Шеф теж частенько їздив у відрядження, то наступна наша зустріч і новий тиск починався лише за місяць-півтора, а там знову виклик на полігон, абощо... Колектив же наш ні на які провокації не піддавався, всі фахівці працювали не зважаючи ні на що, ніхто не покидав колективу, за винятком двох-трьох безталанних працівників, що не відповідали нашим вимогам. Мабуть таки вірили мені, коли я запевняв їх, що здоровий глузд переможе і наш колектив збережеться.
Наш Шеф не тільки очікував завершення робіт з впровадженням "Веги" до експлуатації, але й користувався будь-якою нагодою, аби дискредитувати систему та пропагувати її непотрібність. Саме такої направленості були його виступи на різноманітних технічних нарадах та засіданнях державних комісій з випробувань ракет. Труднощі з обробітком "Вегівської" інформації давали йому досить багатий матеріал для побудови всіляких ворожих до системи інсинуацій. Деякі працівники полігону "Байконур" та й інших організацій, що мали користуватись цією інформацією на тлі такого ставлення до роботи "Веги" головного конструктора системи керування ракетою хиби свого аналізу траєкторій та своє невміння користуватись нашими вимірами прикривали розпатякуванням про недосконалість системи. Проте, своє негативне ставлення до системи та її авторів Шеф ні разу не виклав його на папері за нього це робив все той же замісник міністра. На Кап. Ярському та Плесецькому полігонах, де випробувались ракети, до яких Шеф був непричетний, такої ненормальної атмосфери не було.
Десь наприкінці літа 1967 року мене викликав Шеф і у присутності свого кадровика ознайомив мене з підписаним ним наказом розпочати у 2-му комплексі роботи за новою тематикою. Уважно прочитавши цей наказ я написав на ньому "Ознакомлен.", поставив свій підпис, підвівся і запитав, чи можна йти. "Как итти? Хоть скажи как ты будешь выполнять приказ?" спитав Шеф. "Никак!" відповів я. "Как же это? Так что же я должен делать?" На це я зауважив, що я б на його місці замінив би непокірного підлеглого на іншого, що виконував би всі накази начальства. "Я не могу этого сделать, ведь ты главный конструктор!" була відповідь. "Тогда ничем помочь не могу." сказав я та пішов до себе. Стало очевидно, що наближається рішучий момент і що Шеф шукатиме інші ходи задля приборкання непокірного. І справді, секретар паркому повідомив мене про звернення Шефа до нього, аби партком розглянув мою недисциплінованість і нехтування наказів члена ЦК КПУ, що він їм був. До речі, оборонний відділ ЦК КП України також підтримував напрям на ліквідацію нашої тематики, тодішнє його керівництво повторювало тезу нашого зам міністра — московські радисти зроблять все що потрібно і без всяких там харків'ян.
Знаючи, що парткому в цілому належить слухняно виконувати волю начальства, я звернувся до першого секретаря Київського райкому Харкова, аби він запобіг розгляду парткомом суперечки між двома технічними керівниками. Секретарем тоді був М.С.Побігайло, вельми порядна та принципова людина, він задовольнив моє прохання і обійшлося без парткому.
Крім того я надіслав шифровку до ЦК КПРС Устинову, де в стислій формі виклав ще раз наші біди та попрохав допомоги. Зміст шифровки якимсь побитом наступного ранку став відомим моєму Шефу, він у моїй присутності повідомив когось у Москві, що відкликає її, але йому розтлумачили, що він не має права відкликання і що шифровка мусить щонайбільше за півгодини потрапити до адресата. Ця відповідь Москви мені стала відома за чергового відвідання столиці від людини, з якою того ранку розмовляв Шеф. Колектив комплексу також не побажав бути осторонь боротьби за свою справу і кілька чоловік звернулися до мене з запитанням, чи не варто написати у найвищі органи влади колективного листа щодо наших проблем. Я відповів, що у наявній ситуації не слід нехтувати будь-яку дію, що могла б допомогти. Такого листа було написано, підписано всім колективом, крім мене та відіслано у ЦК КПРС.
Знову потяглися дні та місяці в очікуванні подальших подій. Тим часом тривало доведення до потрібних кондицій двох перших систем та монтаж третьої у районі Плесецька. У лютому 1968 року по дорозі на цю третю систему я завітав до найбільш поважного головного конструктора ракетної техніки, керівника провідної установи з розробки інерціальних систем керування ракетами Миколи Олексійовича Пилюгіна.