І оце перед початком найвідповідальнішого етапу робіт. Тхнуло звичайною провокацією — сподівався, мабуть, що після такого повідомлення ніхто з нас не працюватиме люди почнуть влаштовувати своє майбутнє, начальство комплексу почне боротьбу за існування у владних структурах, а вельми потрібна система стоятиме неналагодженою. Певною мірою провокація вдалась я, головний конструктор системи, був змушений, замість того, аби віддатись цілком підготовці до роботи на полігоні, зайнятися діями, що хоч на деякий час нейтралізували деструктивні наслідки цих зборів. Ми з тодішнім секретарем партійної організації нашого комплексу Кущенком Ю.А. склали та надіслали нашому міністру листа з проханням відокремити наш колектив у самостійну організацію, бо після таких дій місцевого керівництва видно, що у складі ОКБ692 працювати над подальшим розвитком траєкторних систем не вдасться, а для ракетної техніки вони конче потрібні.
Відправивши лист до міністра, я почав пробиватися на прийом до нього, аби розказати про нашу роботу та висвітлити її потрібність державі, але у прийомі мені було відмовлено відіслано до замміністра Брежнєва, думка якого вже була відома. Саме тому на тиждень пізніше, коли я пересвідчився, що потрапити до міністра мені не вдасться, і що замміністра залишається при своїх міркуваннях щодо нашої долі, з такою ж пропозицією і тими ж аргументами, що і у листі до міністра, і з проханням підтримати наш колектив я надіслав всім головним (генеральним) конструкторам міжконтинентальних ракет, керівникам головних НДІ нашого міністерства та Ракетних військ, начальникам трьох ракетних полігонів та заміснику командуючого Ракетними військами. Всі ці люди відгукнулись листами до нашого міністра на підтримку наших прагнень. З аналогічним листом виступив і тодішній головнокомандуючий Ракетних військ М.І.Крилов, при чому, підписуючи листа, зателефонував міністрові та попрохав його особисто прочитати цього листа і поміркувати. На підтримку нас були і телефонні розмови з міністром відповідальних працівників ВПК та ЦК КПРС, але ніщо не подіяло. Все замикалось на замісникові міністра, а той, колишній директор радіотехнічного заводу, вважав, що все потрібне ракетній техніці радіотехнічне обладнання вже давно зроблено і найпотрібніше — на його заводі, тож нема предмету для розмов. Саме він і підписав листа від імені міністерства на наше звернення, в якому підтримав намічені заходи Шефа щодо нашого колективу. З іронії долі цього антирадіотехнічного листа було підписано 7-го травня — у день Радіо.
Звернувся я й до давнього знайомого Устинова Д.Ф., що на той час був секретарем ЦК КПРС з листом, про те, що роботи нашого колективу збираються закрити, незважаючи на вимоги всіх головних конструкторів міжконтинентальних ракет та військових зберегти наш колектив з існуючим профілем. Трохи згодом я спробував зателефонувати Устинову — не вийшло, бо вже настали часи, коли й урядовий телефон можновладці не слухають. Натомість я поспілкувався з його референтом, дуже культурною та чемною людиною. Він повідомив, що "Дмитрий Федорович внимательно сам прочитал" моє "посланіє", сказав, що все розуміє і порадить міністру зважати на міркування головних конструкторів ракет. Здається таки порадив, бо наш міністр у черговому наказі закликав прислухатись до спільних побажань головних конструкторів і висловив побажання створити раду головних конструкторів. Що ж до наших справ, то нічого не змінилося. А мої спроби добитись до міністра чи на прийом, чи по телефону, що з них я почав свої скарги і періодично повторював, так і не мали успіху.
На той час більшого я зробити не міг. Треба було виїжджати на монтаж і налагодження першої системи, бо у травні заводи здійснили масові відправки апаратури на полігон поблизу Капустиного Яру. Крім того, мені стало відомо, що у Держплані СРСР за заявкою міністерства оборони заплановано на найближчі роки виготовлення ще шести систем "Вега" для дублювання існуючих, для обслуговування ракетного полігону Військового морського флоту та траєкторій космічних об'єктів. Раз так, то поки ці системи не буде виготовлено та введено в дію, наш колектив існуватиме попри всілякі інтриги наших недругів. Ці свої міркування я довів до відома всіх працівників комплексу і, як показала подальша робота, колектив повірив у доцільність продовження боротьби за свою справу і зрозумів, що на даному етапі основним засобом цієї боротьби має бути сумлінна робота над введенням у дію перших систем. До речі, виготовлення додаткових систем за рішенням Держплану передбачалося на Кунцевському радіозаводі у Москві, що ним колись керував наш супротивник — замміністра.
У травні 1966 р. стан будівництва приміщень "Веги" у Кап. Ярі дозволив почати вибірковий монтаж та налагодження апаратури, закінчувався ряд робіт згідно з принциповим рішенням про суміщення будівництва та монтажу і налагодження, що було узгоджено всіма організаціями, причетними до створення об'єкту. Завдяки цьому, десь наприкінці травня —початку червня вже було встановлено більшість електронної апаратури, у червні-липні було встановлено антени, почався монтаж міжпунктової кабельної та хвильоводної мереж. Разом з тим, деякі прилади затримувались на виробництвах, коли всю іншу апаратуру було підготовано до комплексних включень. Тому вишукувались способи тимчасової заміни відсутніх приладів і комплексні включення таки виконувались чи то задля перевірки, чи то задля відпрацювання в реальних умовах. Було не без неприємних курйозів — одного разу через неузгодженість дій оператора з реальним становищем системи при відпрацюванні пульта керування було виведено з ладу хвильовод та пук кабелів, що тимчасово замінювали відсутній струмозйомник. Бували і інші неприємності, власне ті, які і повинні бути виявлені у комплексних включеннях — відмови системи блокування через надмірну кількість послідовно задіяних контактів, ненадійність системи стеження за частотою сигналу другого гетеродина, надмірні похибки датчика кута повороту пеленгатора через халтуру, заподіяну при розробці, періодичне падіння до нуля потужності передавача через неякісну зварку виводів підігрівача катоду клістрона та теплову деформацію опорядження його виводів, поява "зайвих" імпульсів у каналах обробки через неправильний вибір розробником місця включення електричного фільтру і багато іншого. Робота йшла більш-менш спокійно, бо ми встигали зробити все що треба і можна було зробити з наявною апаратурою до підходу нової. Навіть могли відпочивати у неділю. Звичайно для відпочинку ми організовували у суботу після роботи виїзди на Волгу, де одні з нас купались та загоряли, інші ловили рибу, а один наш ветеран варив юшку та смажив пійману рибу, вистачало поїсти всім досхочу і рибалкам і купальщикам. У того ветерана-куховара Литкевича Івана Дмитровича отаке було хобі — весь день стояти коло вогнища та готувати їжу, якщо ж риба забарилася, то хоч чай варити. Вживати спиртне на цих пікніках, за загальною домовленістю, дозволялось тільки звечора у суботу і купатись після цього заборонялось.
У монтажі, налагодженні та відпрацюванні першої системи приймала участь група офіцерів з усіх трьох полігонів, готуючись у такий спосіб до самостійного обслуговування систем після їх введення в дію. Це дуже допомогло потім при задіяні другого і третього комплектів.
Вище вже говорилось про те, що в склад системи було введено ЕОМ "Раздан-2" і про деякі прикрощі пов'язані з цим. Але головні неприємності, що мучили наш колектив протягом кількох років, полягали у тому, що ми не змогли вчасно створити належне математичне забезпечення для для нашої системи, бо не мали потрібних фахівців — всі програмісти, що випускались харківськими ВНЗ'ами для нашого міністерства призначалися для нашого ОКБ-692, але нам кілька років не давали жодного з них, лише у 1965 році у нашому складі з'явилась програмістка-професіонал, а до тої пори математичне забезпечення розроблялось так-сяк переученими фахівцями інших спеціальностей та й тих було лише шестеро-семеро. До того ж у той час в світі ще не було напрацьовано стандартного матзабезпечення, не існувало стандартизації самих ЕОМ в СРСР, а машини, що мали таке-сяке типове матзабезпечення були завеликі, дуже дорогі і розподілялися лише постановами уряду.
Таким чином, восени 1966 року, налагодивши першу систему, ми ще не мали потрібного матзабезпечення і могли вести обробіток інформації лише крок за кроком по одному параметру, бо не спромоглися скласти управляючу програму, це вже не кажучи про те що ми були вимушені відмовитись від повного обробітку інформації, а домовились з полігонами про те, що наші дані мають видаватися на їхні обчислювальні центри у нашій гіперболічній системі координат і з своєю прив'язкою до світового часу. Це вимушене рішення з'явилося причиною багатьох неприємностей, що тривали кілька років. Перший запуск орбітальної ракети з полігону "Байконур" в напряму Нової Казанки навколо Землі відбувся восени 1966 року. Служби вимірювань Капустино-Ярського полігону, у тому числі і "Вега", що знаходилися під дільницею спуску головної частини ракети, мусили забезпечити виміри траєкторії спуску та прийом телеметричної інформації. Нас завчасно повідомили про час старту, сповістили після нього реальний час, коли старт відбувся і ми півтори години чекали прильоту ракети, але не дочекались, бо, як виявилося, другий ступінь ракети зазнав аварії і впав десь у пустелях Центральної Азії. Не зваживши на це, відбою Кап. Ярському полігону не дали хай, мовляв, хлопці тренуються. Аналіз цього невдалого пуску тривав кілька тижнів, що дало нам змогу дещо покращити матзабезпечення.
Комісія, що розбиралась з аварією, дійшла висновку, що причиною аварії було гальмування сервомоторчика однієї з систем стеження у складі бортової апаратури системи керування притисканням до його осі однієї з монтажних плат. Державна комісія з випробувань взяла до уваги доповідь про це та запевнення, що всі висновки зроблено, що більше такого не буде та прийняла рішення про черговий пуск. Незабаром він відбувся з таким самим результатом, як і попередній, щоправда рештки ракети впали у іншому місці.