Мені здається, що в цьому благородному поруху душі проявляється навіть якийсь прихований комплекс провини. Ну і останнє, дайте мені завершити, не перебивайте, потім я надовго замовкну і тільки дивитимусь і слухатиму вас, oкей? Я тут вже четвертий день і зовсім не відчуваю, що йде війна. Кажу правду. Так, я бачив кілька зруйнованих будинків, але в мене таке враження, що їх заплановано знищили бульдозером, бо на їхньому місці будуватимуть щось нове. Так, декілька разів я чув якийсь слабкий гуркіт, мені потім сказали, що це вибухи, але я не бачив ні заграви, ні уламків ракет. На щастя, на вулицях міста я не зустрічаю багатьох покалічених чоловіків із ампутованими кінцівками, на що очікував. Так, у будинках вимикають світло і погано огрівають. Але мені все чомусь здається, що то вибило пробки в електрощитах, а погано кочегарять з вини ЖЕКу. Одним словом, моя західна картинка війни "з телевізора" тут вже не спрацьовує, але я все одно не можу повірити, що в країні іде війна. Навіть не розумію тепер, як історики можуть міркувати та писати про війни, на яких не були і про які взагалі не мають жодного уявлення. Ось так. Перепрошую за свій довгий спіч, але я довго мовчав, аж захотів висловитися.
— Ну-так, цікаво, — промимрив Андрій після недовгої мовчанки, намагаючись осмислите почуте. Ясно, що йому було не так просто вникати в нюанси того, як цю війну сприймають іммігранти на Заході. Андрій трохи насупився, не зводячи очей з дороги, крізь лобове скло автівки. І повторив: — Цікаво.
— Андрійку, може, давай спочатку заїдемо в Бучу, до нас на дачу, а потім у Гостомель та Бородянку? — запропонувала Люда, його дружина, що була на задньому сидінні.
— Ні, найперше поїдемо до Гостомеля, потім у Бородянку, а вже потім на дачу, якщо встигнемо. Ми ще маємо підібрати Богдана, він на нас чекає, — відповів Андрій., натискаючи на педаль газу, і авто рвонуло вперед.
***
Ми проїжджали невеликі селища за Києвом, проминаючи блокпости. На них стояли солдати з автоматами, бетонні блоки там були розташовані так, як фігурки на шахівниці, аби, за словами Андрія, не дати змоги підозрілому транспорту набирати швидкість, а також аби, в разі чого, їх можна було легко зупинити.
Тут, за Києвом, починалися густі ліси, перерізані річечками. Благодатні місця, місця будинків відпочинку та лікувальних курортів, спортивних та шкільних таборів. Колись ми з братом Сєнькою щороку в одному з таких таборів проводили цілий місяць шкільних канікул.
Нині по обидва боки дороги ліси та гаї були порізані свіжими траншеями, у деяких місцях стояли замасковані бліндажі. Траншеї, зрозуміло, зараз були порожніми, а ось у деяких бліндажах хтось перебував, звідти з труб випливав дим, отже, хтось там палив дрова в грубках, щоб зігрітися.
— Тут була друга лінія оборони Києва, — сказав Богдан, старший син Андрія, котрий приєднався до нас, ставши у цій поїздці нашим гідом.
Богдан працював фотографом в одній із європейських агенцій новин. Він мотався по всій Україні, бачив цю війну "на власні очі", у багатьох іпостасях, добре знав хроніку наступу та поразки московитів під Києвом.
— Але сюди, до другої лінії оборони, вони не дійшли. Вони зупинилися в Бучі, Ірпені та Гостомелі. Далі йти вони не змогли, бо не мали ні пального, ні боєприпасів, ані їжі.
Ми проминали населені пункти, і тепер я все частіше бачив зруйновані житла.
— А ось тут уже точилися бої, сюди вже діставала рашистська арта. Ось цей міст наші зруйнували самі, підірвали його, аби запобігти просуванню на Київ ворожої бронетехніки.
Ми зупинилися недалечко від мосту, перекинутого через ріку Ірпінь. Обидва краї його із двох берегів були цілими, бетонні перекриття там збереглися, але посередині зяяла діра. Нині там, у кар'єрі, працювали підіймальні крани та бульдозери, відновлюючи міст. Річка Ірпінь у цьому місці була "направлена" великими трубами у спеціально виритих траншеях.
— Скільки знадобиться часу, аби відновити цей міст? — запитав я.
— Не день, і не два. Але вже багато зроблено, частину вже відбудовано. До речі, тут під накриттям цього мосту містяни ховалися від бомбардувань. Ви, напевно, бачили світлину, де під зруйнованим мостом стоять сотні людей і перелякано дивляться вгору?
— Так, звісно, бачив.
Справді, навесні ота фотографія тривалий час не сходила зі стрічок новин світових агенцій. Але мені тоді було не зовсім зрозуміло, яким чином і навіщо під отим зруйнованим мостом опинилися аж сотні людей! Тепер усе стало очевидним, — українські війська, що відступали, підірвали той міст посередині, аби не дати змоги ворожій бронетехніці перетнути річку Ірпінь. Та бомбардування і ракетні обстріли продовжувалися, тому містяни, рятуючись від них, ховалися під бетонним перекриттям, що вціліло. Тобто, все має свою логіку, на війні теж є своя логіка порятунку та виживання, не завжди зрозуміла випадковому спостерігачу або ж глядачу світлин.
— Всі мости через Ірпінь були висаджені в повітря, що зупинило просування москалів і допомогло нашим підготуватися до оборони. Час тоді йшов на дні, іноді навіть на лічені години, — сказав Богдан.
Я звернув увагу, що для нього, молодого 27-річного чоловіка, щодо суті цієї війни все було гранично ясно і чітко поділено: були "наші", і були "москалі". Свої та чужі. Друзі та вороги. Ми та вони. Питання тільки: хто кого?
— Проте одне село на правому березі Ірпеню їм все таки вдалося захопити. Вони зуміли перебратися через річку та увійшли до села Мощун. Тут було спекотно. Зараз ви побачите, що від цього села залишилось.
Розбитою дорогою ми в'їхали в село. Андрій скинув швидкість, аби авто не так сильно підкидало на вибоїнах та прорвах. Тут не було жодної вцілілої хати. Одні були пошкоджені наполовину, в інших були зірвані дахи та верхня частина, а більшість просто були зруйновані вщент. То там, то тут чорніли обгорілі кам'яні скелети, без дахів, без вікон та дверей. Я намагався знайти хоча-б один вцілілий будинок, але безрезультатно. Всюди, замість парканів, на придорожніх стовпах було порозвішувано великі шматú понівеченого металіччя, також продірявлені кулями і осколками снарядів. Невідомо, де люди підбирали ті шматú бляхи, щоби використати її для парканів.
Але мене вразило, що в деяких місцях на руїнах, то тут, то там, я бачив чоловіків із електропилками, чув глухий стукіт молотків та кувалд і чиїсь оклики, — хтось там, за огорожею, до когось звертався. Тобто, сюди вже повернулися деякі мешканці та почали відновлювати свої будинки та господарства. Тут, на місці повної тотальної розрухи?!
— Не уявляю собі, невже це колись вдасться відновити?
— Все можливе, все відновлюється. Відновимо, — запевнила мене Люда, зі заднього сидіння авто.
— А що трапилося із місцевими? Де вони зараз?
— Зрозуміло, де. Поїхали, хто куди зміг, — хто до Києва чи в інші області, якщо було до кого й були гроші, деякі за кордон як біженці, — відповів Богдан. Я пам'ятаю, коли наші відбили це село, і я приїхав фотографувати сюди, тут ще валялися трупи ординців. Труп одного орка, ось там, біля повороту, гризла якась біснувата брудна свиня. Видовище було в сам раз! Поїхали далі? Тепер у Гостомель?
Ми розвернулися, обережно виїхали зі села, і наше авто помчало трасою.
На узбіччі дороги, біля лісу, стояло троє розбитих бронемашин і танк.
— Зупини! Хай подивлюсь, — попросив я Андрія за кермом.
Андрій загальмував, і всі ми вийшли.
— Це залишки того, що не встигли забрати ще. В перші місяці війни на тих дорогах було повно висадженої в повітря москальської бронетехніки — і танки, і БТРи, і чого тут лише не валялося! — сказав Богдан.
Ми підійшли до бронетранспортера, задні дверцята якого були зірвані, всередині все було обгоріле. Інший бронетранспортер лежав перевернутим, із розірваними іржавими гусеницями. Великий танк поруч був перехняблений набік, його башта з намальованою літерою " Z" була частково вирвана з корпусу, довгий ніс своїм кінцем майже впирався у сніг.
Я поклав свою долоню на холодне металеве дуло танка. Несподівано відчув дивний приплив ненависті, такої ненависті, яку раніше не мав ні до кого і ні до чого. Але водночас мене переповнювало неймовірне вдоволення від того, що цей танк із літерою "Z" на броні був знищений, ліквідований.
— Ви що, назад, назад! — закомандував зопалу Богдан, коли, копнувши ногою танк, я вирішив тихцем "піти до вітру" в лісок поблизу. — Ви що, не розумієте? Там же міни скрізь. Кругом натикано мін!
— Вав! — в мене на мить захололо в животі. Я, справді, не подумав про те. А могло ж зараз — ось так просто — відірвати мені ноги чи зовсім розірвати на шматки. І вся моя поїздка на цьому безславно би завершилась.
Незабаром, всі цілі-неушкоджені, ми знову їхали трасою. Богдан розповідав про свою роботу військового фотографа.
— Ви часом не голодні? Хочете чогось смачненького? — звернувся він до мене.
— Так, хочу.
— Тату, зупини тут.
Ми припнулися біля одноповерхового будинку під вивіскою "Хатинка пекаря" на в'їзді до селища. Всередині пекарні стояв духмяний запах хліба, тут можна було випити гарячої кави або чаю і купити свіжого хліба багатьох сортів. На тацях були розкладені гарячі пиріжки з різноманітною начинкою — картоплею, капустою чи куркою. Покупці розраховувалися картками чи готівкою, біля каси стояла велика банка для пожертвувань на ЗСУ. Гарна молодиця і мужчина років тридцяти, либонь, її чоловік, обслуговували безперебійних покупців. Брали замовлення як телефоном, так і онлайн.
Ми випили кави і, прихопивши два великі пакети з пиріжками, знову сіли в авто.
В Гостомелі мені вже стало моторошно від всіх інших зруйнованих будівель — не старих хат зі стайнями, корівників і гаражів, а дев'ятиповерхових будинків. З цілковито розбитими стінами, повністю обгорілі.
— Тут точилися страшні бої з першого дня вторгнення. Бо тут, в Гостомелі, був військовий аеродром. Рашисти спробували його захопити. У першу ніч війни вони висадили тут підрозділ своїх десантників, їм треба було взяти під контроль злітні смуги, аби посадити на них свої літаки з бронетехнікою для взяття Києва. Бо звідти до Києва — рукою подати. Тут ішов бій, а в той час у Білорусі кружляли в небі ка*апські військові вантажні літаки з бронетехнікою на борту, очікуючи команди, що Гостомельський аеропорт взятий і готовий до посадки їхніх літаків.