— Що ти цим хочеш сказати?
— А те, що треба добре заплатити лохам-депутатам і вони проголосують за закон, який поставить усе з ніг на голову, тобто посада прем'єра стане центральна, а президента, так собі, символічна. Як ото весільного генерала. Прийматиму почесних гостей, відкриватиму нові цвинтарі, ховатиму визначних діячів, вітатиму ветеранів і юних математиків, висловлюватиму глибокі співчуття... З мене досить і цього, все одно в цій країні подяки не діждешся...
— Відмичко, а якщо новий закон парламент не підтримає і доведеться іти на прямі вибори, як тоді бути?
— Посадимо більшу частину українців до в'язниць, а там вони проголосують і за дідька лисого, якщо перед виборами не погодуємо пару днів...
— Дусь, а може, й справді, це вихід? Як казав хтось з видатних математиків: від перестановки доданків сума не зміниться.
— Акакію Меркурійовичу, ви можете за цю ідею зробити мені невеличку послугу?
— Та вже кажи — яку?
— Акакію Меркурійовичу, підпишіть указ про амністію. Або оголосіть у тюрмах день відкритих дверей. Там повторно сидить чимало моїх братків... А вони мені зараз до зарізу потрібні — не в переносному, а в прямому значенні. Я бачу, ми дограємось у демократію, поки захід коріння пустить... Тоді навіть незчуємось, як нам постоли сплетуть...
— Та вже, Пашо, випущу. Тільки не всіх, бо і в тюрмі має бути порядок.
— Не хвилюйтесь, Акакію Меркурійовичу, поки я на своєму посту, тюрма завжди буде кузнею наших кадрів!
Прем'єр розпрощався і пішов у своїх справах. А мій хазяїн одразу ж оглянув свій робочий кабінет.
— Во, бля, я так і знав, — Відмичка знову поцупив золотий годинник, якого мені подарував російський президент... О кадри, бля!
Ігор Січовик
2003 р.