З Вандою ми гуляли вздовж нашої річечки, збирали польові квіти, плели вінки з них, спостерігали пташок, вишукували незвичайні (для мене) рослини, щось розказували одне одному. Одного разу Ванда показала мені глину сірого кольору, назвала її глеєм та пояснила, що нею можна користуватись замість мила для відмивання бруду. Вона також навчила мене добувати придатну для пиття воду замість річкової, викопуючи ямки у вологому ґрунті. Може ще чомусь вчила але ці дві речі закарбувались в пам'яті тому, що про них я згодом вичитав у "Маленьких дикунах" Сетон-Томпсона і тому, що довелося під час війни користуватися і глеєм і "індіанською криницею". З Стасьом ми гуляли по полях, городах, він показував мені як переробляють коноплі, навчив мене робити сопілки, свистки та інші музичні інструменти з квітконосів кульбаби, стручків акації та черешків гарбузового листя, гілок бузини та каштану і кльону, плести нагайки з клоччя, роз'яснив при нагоді, що лайка на адресу хлібних злаків, навіть на їхні остюки то величезний гріх, так само як і на адресу сонця. Валяровські вважались поляками, бо були хрещені в костьолі і замість хрестиків носили натільні образки, інколи ходили до костьолу, але польською мовою не користувались навіть вдома. Тепер ця родина споріднена з нами через Вандину дочку, що вийшла заміж за Стасевого небожа. Стасьо ж загинув там де згинула більша частина друзів мого дитинства — під Тернополем у 1944 році.
Ванда та молодша на три роки її сестричка Зоя виховувались у релігійному дусі, вважали "Бозю", що образ його був у куточку, найвищою силою та суддею всіх людських вчинків, з серйозними личками молились на ніч, боялись блискавки та грому, бо то кара божа комусь за гріхи, хоч вважали можливим уникнути її сховавшись під ліжко. Але крім вечірньої молитви всі інші — перед та після їжі, виконувались поспіх, або й ніяк, коли дідусь не бачить. Власне вся релігійність у родині трималась на дідусеві, він пильно слідкував за обрядністю у сім'ї, проте за угодою з моїм батьком терпів онука безбожника і не намагався його перевиховати. У вільний час дідусь (дзяд, як звали дідів у нашому селі) читав якусь малогабаритну книжечку надруковану слов'янським шрифтом. Щоправда вільного часу у дідуся було замало, бо він цілоденно щось робив — порав худобу, город і ділянку засіяну пшеницею та житом, косив траву і збіжжя косою, молотив ціпом та віяв, молов на жорнах зерно, ткав. Тьотя Маня теж поралась вдома, вона порала корову, птицю, полола на городі, переробляла молоко на сметану, сир та масло, готувала їжу на всіх, пряла. Дядько ж працював у ТСОЗ'і — товаристві спільного обробітку землі і удень вдома бував лише на обіді і то не завжди. Був у дядька і кінь, що ходив до ТСОЗ'у разом з хазяїном. Був також і сепаратор, що приховувалось, бо наявність його у господарстві вже була ознакою куркульства. Саме тому, коли одної неділі дядько перевіряв сепаратор, а Ванда покликала троюрідну нашу сестричку з сусіднього двору "Галю, ади, до нас ходь тут машинка гуде", дядько вискочив до нас з хати мов несамовитий, схопив дочку за коси, але за мить по тому, випустив її з рук і наказав мовчати. Більше у цей день машинка не гула...
Під час мого перебування у селі я був свідком ще трьох подій, що справили на мене величезне враження.
По-перше, це зелені свята, коли всю дядькову садибу і хату, як і всі інші в селі, було прикрашено різноманітною зеленню на додаток до тої густої рослинності, що була у садибі, долівку у хаті було прикрашено листям півників, що нібито було створено для того, таке воно плескате.
По-друге, гуртовий виїзд села на сіножать, коли дорослі косили гуртом сіно, а діти сиділи у затінку під возами та бавилися з зайчатами, ховрашками, гніздечками перепілок та інших пташок, з пташенятами, а інколи і з їхніми батьками. Все це до нас зносили підлітки, що рухались слідом за косарями, підбираючи цю живність, очманілу від людського наступу.
По-третє, толока, що була вчинена задля зруйнування старої та побудови нової хати дядькові Михайлу, коли за один день розвалили й розтягли стару хату та надвечір вже стояли стіни нової. І на сіножаті і на толоці нас дуже смачно годували молоком, сиром, квасним молоком.
На другий тиждень серпня по мене прийшла з міста мама. Тьотя Маня, що знала про день маминого приходу з листа, в цей день одягла та взула мене так тепло, що мама зразу заходилась мене роздягати та розувати і подивувалась, як я не захворів від такого укутування, зніяковіла тьотя Маня вимушена була признатись, що мене так вдягнено з нагоди зустрічі з матір'ю, а взагалі я бігав з ранку до вечора босий і майже голий. Назавтра ми з мамою рушили до міста, йшли найкоротшим шляхом, через Кадієвці до дороги, що мама назвала "шосе" і далі по ній до Кам'янця. Шосе мені не сподобалось стрічка жовтого щебеню, що по ньому не можна йти босоніж, доводилося йти збоку, де росла трава та пильно дивитися під ноги, бо у тій траві було багато камінців. Осторонь шосе стриміли тонюсінькі деревця, ніде не було затінку, а сонечко припікало добряче. На камінцях я позбивав у кров пальці на ногах, мама і жаліла мене і лаяла за те, що я погано дивлюсь під ноги. За кілька годин ми з мамою пройшовши Підзамче та Кам'янецьку фортецю спустились у каньйон Смотричу, перейшли його та через Руські Фільварки дістались додому.
15 серпня на другий чи третій день по цьому анабазису, був мій день народження, з цієї нагоди вся сім'я всілась за стіл у майже пустій, з огляду на переїзд, кімнаті, мене батьки привітали, попередили, що мають намір віддати мене у Житомирі до школи, якщо візьмуть семилітнього. За день-другий виїхали за новим призначенням. Приїхавши вранці до Козятина ми всілися у пасажирському залі, у очікуванні "скорого" поїзда Одеса-Ленінград, що йшов через Житомир. Зал справив на мене неприємне враження своїм виглядом і специфічним запахом. За деякий час вийшли ми на перон, побачили паротяг, що відсапувався та гудів як навіжений, потому замовк і підтягнув вагони до перону. Ми сіли у вагон, що видом та запахом нагадував пасажирський зал і після кількох сильних струсів рушили.
У Житомирі ми зразу розмістилися у студентському гуртожитку, де я затоваришував з братами Чабанівськими, що приїхали водночас з нами з Кам'янця ж. Ми лазили по деревах, спостерігали літаки, що весь час літали над містом поки наші батьки вирішували житлові проблеми. За день-два Чабанівські влаштувались десь та виїхали, а ще за день виїхали й ми, оселившись у приватному будинку, що належав самотній вдові. Вона нам здала дві кімнати загальною площею 30 кв. метрів за 15 рублів на місяць. У нашій половині дому ще дві кімнати займав військовий — полковий комісар з родиною. Кухня була спільна.
У Адамівці мене таки добряче відгодували, бо мені житомирські хлопчаки зразу приліпили прізвисько "кабан" й майже усерйоз радили вечорами сидіти вдома, бо торгівці людським м'ясом, що з'явились голодною зимою, можуть спокуситись мною. Не знаю, як у Житомирі було з канібалізмом, але котів в місті не було тоді видно, всіх взимку поїли.
Ще за день-два мати відвела мене до школи-семирічки, що була неподалік і скінчилось моє особисте життя, я став членом суспільства...
На першому уроці в школі вчителька Катерина Григорівна обійшла нас, першокласників, показуючи всім по черзі малюнок на першій сторінці букваря та пропонуючи розказати, що на ньому зображено. Коли вона дійшла до мене, я показав та назвав крім предметів, помічених моїми попередниками ще й шпаківницю, чим заслужив першу вчительську похвалу. На подальших уроках нас вчили лічити та виводити у зошитах елементи літер, а що я вже вмів лічити, рахувати і писати, то мені дозволялось писати що заманеться. Внаслідок цього мої співучні наступного року надбали красиві почерки, а я і досі пишу каракулями. Такий мій вільний режим спричинився ще й до того, що я став на уроках неуважним та весь час вертівся, відволікаючи на себе учнівську увагу, за що одержав одного разу зауваження від вчительки. Я дуже боляче це переживав і прийшовши додому, так гірко розплакався перед мамою, що вона не на жарт перелякалась, а коли дізналась про причину мого горя і зміст зауваження (Барановський, не вертись!), то заусміхалась і сказала, що нічого горювати, не страшне це зауваження, але я мушу поводити себе на уроках спокійніше і не заважати вчительці та своїм товаришам. Учні ж у нашому класі, як і у всій школі були в основному з одного з тодішніх передмість Житомира, що звалось "хутір Леніна", і досі не знаю чи це назва офіційна, чи народна. Це було звичайне приміське сільце з традиційними хатами поліського зразку, садками, переважно вишневими. Городян у нашій школі було небагато, бо неподалік було ще кілька шкіл-десятирічок, навчання у яких вважалось більш престижним, але була у класі і одна дівчинка єврейка, хоч євреї віддавали своїх дітей переважно у російські школи. До речі ця дівчинка була улюбленицею і учнів і учителів така була вона гарненька, та й вчилась добре. Завдяки їй ми в класі вперше почули слово "сіоніст". Справа у тому, що напередодні роковин жовтневої революції, вчителька попрохала учнів зробити з картону червону зірку для прикрашення класу. Звичайно ніхто нічого не зробив, але наша Іда принесла темно-червону шестикутну зірку, коли ж вона подала її вчительці, та спитала: " Твій тато сіоніст?". Іда відповіла ствердно. Я ж запам'ятав це слово і вдома довідався від батьків, що то означає прихильника ідеї переселення євреїв до своєї колишньої батьківщини. Вчителька застромила цю шестикутну зірку одним кутом за якийсь плакат і стала зірка п'ятикутною, хоч і не схожою на звичну. Так і провчилися ми у першому класі з цією зіркою.
У школі нас годували непоганим сніданком за двадцять копійок по талонах, що на уроці продавали вчителі. Але згодом, за рік чи два, замість шкільної їдальні зробили буфет, у якому можна було купити щось поїсти, але вже і гірше і дорожче. Саме тому мати стала давати мені сніданок з собою, а що цей сніданок був не з традиційних продуктів, як сніданки інших учнів, то я потрапив у розряд паничів — класового ворога, і мене почали лупцювати при нагоді деякі школярі з інших класів, ті, яким я не давав відкусити від мого сніданку.