Ярі замість Геленджика для вимірів траєкторії спуску бойової частини ракети, що облетіла навколо землі і мусила почати гальмування трохи західніше Капустяного Яру та впасти в районі Нової Казанки у Казахстані.
Протягом двох років згадані вище заводи виготовляли апаратуру першого комплекту системи за безпосередньою участі наших інженерних бригад, що складались переважно з інженерів-електронщиків та конструкторів. Залежно від конкретних обставин ті чи інші бригади підсилювались нашими ж технологами та висококваліфікованими робітниками.
Непросто було нашим людям жити протягом місяців у чужих містах, мешкаючи частенько в не дуже впорядкованих гуртожитках у відриві від сім'ї. Проте не пригадаю випадку, щоб хтось скаржився, настільки сильне було у наших працівників почуття колективізму, почуття громадянського обов'язку та палке бажання скоріше побачити своє дітище у дії. Не стояв осторонь від цієї завзятої роботи і наш макетний цех — він не тільки відряджав на суміжні заводи своїх чудо-майстрів для допомоги у освоєнні складних технологій, а й виготовляв прилади зі складу системи ті, що ми не встигли розробити до моменту передачі креслень заводам та на заміну недоладно розроблених були і такі.
Будівництво першого об'єкту у Капустиному Ярі, почалось наприкінці 1963 року.
А поки тривало виробництво апаратури та будівництво приміщень для неї, мені доводилося займатись не тільки тим, що належало мені як головному конструктору, але й активно протидіяти недругам нашої роботи, що ніяк не могли вгамуватись.
У 1965 році було відновлено систему управління промисловістю через міністерства, при цьому наше головне управління з усіма підпорядкованими йому та традиційно пов'язаними з ним підприємствами раднаргоспів було передано у склад Міністерства загального машинобудування, що об'єднало більшість конструкторських організацій та заводів, працюючих на ракетну техніку. Спочатку, поки при владі у новому міністерстві був запозичений з Держкомітету по Радіоелектроніці замісник міністра, для нас майже нічого не змінилося, але коли при слушній нагоді його було усунуто та звільнене місце зайняв інший замісник, що перебував без портфеля у очікуванні цієї нагоди, моє начальство почало наступ на тематику нашого комплексу. Відбулась і відверта розмова між ним та мною, де Шеф висловив свою зацікавленість у використанні фахівців комплексу для зміцнення основного напрямку робіт організації. Я відповів, що це запізно робити, бо за минулі 6 років колектив 2-го комплексу вже остаточно визначився як розробник радіотехнічних систем, тим часом розробники інерціальних систем теж серйозно виросли і це вже не той конгломерат молодих спеціалістів та шукачів доходних місць, який заважав працювати невеликому кваліфікованому колективу, що прийшов з заводу "Комунар", тож і не потребує особливого підсилення. Шеф сказав, що хай тоді 2-й комплекс розбігається, а на звільнені місця він понаймає молодих спеціалістів, а що це не на користь державі, то це його не обходить — кожен відповідає за своє. Я не став звертати його увагу на невідповідність таких заяв його становищу члена ЦК КПУ та й просто громадянина своєї держави, бо це було марно. Я ж зауважив, що на мою думку недоцільно ліквідувати радіотехнічний колектив, бо цілком можливо, що на довгому шляху розвитку ракетної техніки ще виникне потреба у застосуванні радіотехнічних методів і якщо так станеться, то він, як головний конструктор системи керування міг би мати для цього наш колектив, що і зараз працює по суті на його організацію. На це він відповів, що навряд чи доживе до такого (Але дожив!). І довелося йому на старості літ йти на уклін до іншої організації. Та про це згодом.). Під кінець розмови мені було сказано: "Хочеш відокремитись відокремлюйся!", коли ж я сказав: "Якщо така Ваша порада, то давайте разом навідаємось до міністра та доповімо йому, що треба нас розділити, аби не штовхались ми ліктями, це буде тільки на користь справі.", то він відмовився.
Тим часом у лютому 1966 року, у зв'язку з підготовкою до орбітального етапу випробувань ракети Р36, мене та представника Капустино-Ярського полігону викликав голова Державної комісії генерал Тонких Ф.П. для доповіді про хід будівництва та монтажу першої системи "Вега" на згаданому полігоні. Ця система мала зустріти останній ступінь і вимірити траєкторію ракети, що прямуючи на схід від Байконуру облетить Землю, з боку Чорного моря пролетить над донськими та поволзькими степами і впаде у західному Казахстані, кілометрів за триста на схід від Волги. На проміжній посадці нашого літака в Уральську я зустрів представника Кап. Ярського полігону, полковника Бурова, що летів до тої ж комісії службовим літаком і мав якісь проблеми з заправкою пальним. Я запросив його летіти разом у нашому літаку і це допомогло вирішити всі проблеми, ще й з'явилась можливість для його літака залетіти до Байконуру через два дні за нами.
Прилетівши на полігон ми разом і узгоджено доповіли про те, що будівництво до травня закінчиться, постачання загально-промислової апаратури теж буде виконано у цей строк і у травні почнуться монтаж, налагодження та відпрацювання апаратури системи і загально-технічного обладнання за сумісним графіком, узгодженим з усіма учасниками, затвердженим відповідними міністрами. Це цілком задовольнило Комісію, нас того ж дня відпустили, Але голова повідомив, що у травні він прибуде до Кап. Яру, аби пересвідчитись, що графік виконується і, якщо треба, допомогти.
Але Кап. Ярський літак повинен був залетіти по нас ще через день, тож ми з Буровим прийняли пропозицію подивитись пуск ракети Р36, висловлену членом комісії полковником Беляровим, що був начальником відділу вимірювальних систем у керівних структурах ракетних військ.
Пуск мав відбутися вночі десь о другій чи третій годині за місцевим часом і ми прибули на 2-й вимірювальний пункт полігону близько 22-ї години напередодні, розташувались у кабінеті гостинного господаря — начальника пункту підполковника Сизоненко Віктора Яковича разом з замісником начальника полігону М.І.Калмиковим. Вікно кабінету виглядало в бік стартового майданчика, на якому в світлі прожекторів стояла біла ракета кілометри за три від нас. Балакаючи між собою ми троє раз-по-раз поглядали у віконце на ракету. За деякий час зайшов і господар з протигазом через плече і своєю фігурою закрив вікно, аж тут почувся якийсь несильний вибухоподібний звук. "Что это такое, не полетела ли преждевременно?" з смішком сказав Сизоненко і поволі обернувся до вікна. Всі присутні теж стали дивитись у вікно, вимкнувши світло, щоб краще бачити. Побачили ми тільки замість білого світла прожекторів та дорожніх ліхтарів у лівий бік від старту червоні тьмяні цяточки і це почервоніння захоплювало все більше ліхтарів все лівіше та лівіше. Ми швиденько зметикували, що на майданчику сталась пожежа і дим від неї розтікаючись за вітром закриває собою все більше ліхтарів. За деякий час ми помітили, що стали червоніти і недалекі від нас ліхтарі, а згодом з'явився характерний запах продуктів воднево-кислотного горіння. Сизоненко вийшов у коридор і гучним командирським голосом наказав "Надеть противогазы!". Я виглянув і побачив, що команду солдати виконують по-різному — одні чіпляють сумку з протигазом і заспокоюються, ті ж хто був з сумкою видобувають маски і одягають їх. Сам же командир не став придивлятись, як виконують команду, а кудись вийшов надвір. А один московський полковник занепокоєно бігав, бігав, а потім і питає мене, як же ж нам бути, не маємо ж бо протигазів. Я намагався заспокоїти його, запевняючи, що ніякої небезпеки нема, але він підбіг зо замісника начальника полігону, що теж був без протигазу, з тим же питанням, та і його відповідь його не заспокоїла і він кинувся до щойно зайшовшого Сизоненка, той сказав:"Да это все перегорелое, неопасно." " А зачем вы скомандовали "одеть противогазы"?" "Пусть солдаты потренируются, товарищ полковник!" Незабаром дим від нас віднесло, чи то ми принюхались і ми вже зібрались додому, та наш Беляров був членом комісії і мав їхати розбиратись, а що засобів пересування у нас була тільки його машина, то ми мусили його супроводжувати. Телефоном довідатись куди йому рухатись було неможливо — як прийнято було у нашій тодішній державі, всі переговори були заблоковані, тож поїхали на вогонь, що вже горів без диму. Під'їхавши до воріт стартового майданчика ми застали на стоянці декілька легковиків та автобусів, значить комісія засідає тут. Наш Беляров побіг засідати, а ми з Буровим і шофером залишились в машині. Це було метрів за 300 від пожежі, яка догоряла прямо навпроти дротяних воріт, а зразу за воротами був барак де засідала комісія. Раптом почувся якийсь шум з сторони воріт, ми глянули туди і побачили, що то виїжджає пожежна машина. І в цей момент там де колись була ракета спалахнула яскраво-жовта півкуля полум'я і майже одразу пролунав звук вибуху, що всередині машини відчувся такої ж сили, як постріл з протитанкової гармати на відстані метрів 15-ти. Тут же зірвався з місця РАФік з дніпропетровськими номерами і чимдуж помчав далі від небезпеки під сміх шоферів інших машин. За хвилину вибігла вся комісія і наш Беляров. На наше запитання, чи їдемо додому він відповів "Нет, мы просто решили заседать в более безопасном месте" (тобто на 42-му майданчику, штаб-квартирі відповідного управління).
А до вибуху спричинився заряд тротилу вагою 300 кг, закладений у головну частину ракети задля створення того ж таки спалаху на місці падіння для полегшення "засічки" місця падіння оптичними засобами Камчатського полігону. Відповідні фахівці сповістили держкомісію, що вибух через пожежу неможливий, отже сталось неможливе, не перший і не останній, на жаль, раз.
І ось після мого повернення до Харкова, напередодні відправки на полігон для монтажу та налагодження 1-го комплекту "Веги" великої бригади наших працівників, Шеф зажадав повідомити наш колектив про свої плани що до нього. 24 березня 1966 року він зібрав більше двадцяти наших провідних працівників і оголосив нам, що він вирішив закрити радіотехнічні роботи на підприємстві після передачі трьох комплектів "Веги" до експлуатації, натомість залучити наш колектив до розробок інерціальної системи керування ракетами.