Цю організацію серйозно підкріпили, підпорядкувавши їй діючий авіаційний завод ім. Хрунічева та почали напрочуд швидко будувати нові приміщення.
Чоломій прагнув якнайскоріше продемонструвати керівництву, що його підсилена організація може ефективно працювати, отож і взяв на неї ряд зобов'язань і серед них створення малогабаритної стратегічної балістичної ракети з інерціальною системою керування, що, як і ракети Янгеля потребувала серйозних траєкторних вимірювань. А що Чоломій був на той час фаворитом радянського уряду, то на мене почався сильний тиск заради задоволення його вимог щодо "Веги". Але ні про яке прискорення виготовлення її не могло і бути речі, будь-який поспіх лише ускладнив би процес вводу в дію системи, бо скоротити час на виробництві можна було лише за рахунок якості роботи. Тож на вигляд це був би поспіх, а насправді халтура, з усіма її результатами.
Я напросився на зустріч з Чоломієм, бажаючи докладно розповісти йому про стан справ з "Вегою" та запропонувати знайти разом з його фахівцями якийсь тимчасовий вихід з положення хоч би "Оріон". Але нормальної розмови не вийшло. Генеральний конструктор сказав, що йому потрібні виміри в обсязі передбаченому у "Везі" і ні на які компроміси він не піде, тож нема предмету для зустрічі на цю тему з фахівцями. Не бажаючи відповідати так, як належало б, я підвівся аби попрощатись та йти геть, але у цю мить задзвонив телефон, хазяїн взяв слухавку і почав розмову. Так я і стояв очікуючи моменту для прощання, коли зайшов один з замісників Пілюгіна і в момент, коли Чоломій клав трубку, привітався зо мною, як з добрим старим знайомим. У хазяїна кабінету змінився вираз обличчя він зрозумів, що наговорив нечемностей не якомусь новачкові, тому, коли зразу ж знову задзвонив телефон, він нагримав на співбесідника й одразу вибачився перед ним та пояснив, що то після баченого ним на виробництві неподобства він не може стримуватись і кидається на всіх. Я зрозумів, що це й для мене сказано, відкланявся та пішов.
Довелося самим винайти компроміс, хоч я був певен того, що створення малогабаритної ракети "Вегу" не випередить. У цей же час 1962-63 років. уряд з подачі військових поставив останню крапку на кисневих бойових ракетах та радіосистемах керування (РУП) для них, закривши бойові позиції ракети Р9. Тож виникла можливість використати наявну апаратуру радіокерування для вимірів частини траєкторії, що і було нами запропоновано. Це було не краще, ніж використати згаданий автоматизований комплекс з "Оріоном", навіть трудніше для полігону, але все ж таки щось нове, тому фахівці Чоломія з такою авантюрою погодились. Але ж, якусь роботу треба було робити — припасовувати РУП до нових функцій. До робіт з "Вегою" та "Вегою-0", як нарекли пристосований РУП, залучили працівників ПМТ-5, що одержали необхідний досвід на обслуговуванні "Оріону", та звільнились завдяки закінченню випробувань ракети Р16. Так що й тут ми викрутилися. Щоправда, за кілька місяців виявилося, що "Вега-0" і справді непотрібна, роботи було припинено, але на цій роботі попрактикувались наші "ландскнехти" з ПМТ-5, а робота ім знайшлась —участь у стендовому відпрацюванні "Веги", та переобладнанні Капустино-Ярського "Оріону" для випробувань порохової ракети "Темп-С" головного конструктора Надирадзе, і участі в цих випробуваннях. Справа в тому, що позиція системи "Оріон" була розташована невигідно щодо потреб вимірювань "Темпу-С", бо будувалась коли ще не було цієї ракети. Завдяки невеликій активній дільниці цієї ракети вдалося віднайти технічні рішення, що дозволили переобладнати систему для вимірювань її траєкторії та створити малогабаритний бортовий прилад для застосування на "Темпі-С". Цікаво, що коли, не бажаючи завантажувати завод ім. Шевченка виробництвом нового бортового приладу, апарат Воєнно-промислової комісії не побажав залучати "Оріон" до випробувань "Темпу-С", головний конструктор ракети ладен був погодитись з цим лише за умови виділення для них тридцяти ракет, замість десяти за наявності "Оріону". Зрозуміло, апарат ВПК погодився на десять ракет за участю "Оріону".
Робота над системою "Вега" тривала в умовах неприязні до неї і нашого колективу з боку керівника організації та головного інженера, що її ж і спровокував. Ця неприязнь виражалася в упередженому підході до майже всіх боків діяльності та життя нашого колективу, в безпідставних обвинуваченнях у низькій продуктивності праці та її поганій якості, у намаганнях, часто успішних, вирвати з нашого колективу ряд провідних спеціалістів, надати колективу нову тематику, що не має нічого спільного з усталеною спеціалізацією колективу. Ну і звичайно були безпідставні відмови у відпустці мені, аби хоч чимось дошкулити. На моє зауваження, що все це нагадує дії Гоголівського Івана Івановича або обстановку на комунальній кухні Шеф відповів саме так і хочемо вам дошкулити! Всі ці дії наростали з часом і стали особливо нестерпними у 1966-1967 роках, коли запрацювали перші "Веги".
Найпершу систему було призначено для розміщення в районі Геленджика, Краснодарського краю, на узбережжі Чорного моря, у зв'язку з розробкою колективом генерального конструктора Чоломія орбітальної, або як полюбляв казати М.С. Хрущов "глобальної" ракети АБ200 з авіаційно-балістичним спуском, що мусила бути спроможною влучати у будь-яку ціль на поверхні земної кулі, завдяки використанню для польоту крилатої головної частини навколоземної супутникової траєкторії зі спуском з неї для плануючого польоту на висоті 40-50 кілометрів за 5-6 тисяч кілометрів до цілі. Така ракета могла забезпечити досягнення цілі стрільбою у будь-якому напрямі, що вважалось авторами проекту корисним для подолання протиракетної оборони супротивника. Розташування траєкторної системи в районі Геленджика забезпечувало вимір найбільш цікавої і нової для ракетної техніки ділянки польоту — переходу з супутникової орбіти на плануючий політ, що мав тривати від району Геленджика до району Нагорного на півдні Якутії. Щодо траєкторних вимірювань на ділянці плануючого польоту, то ніяких заявок на них не надходило, мабуть тому, що і питання навігації на цій ділянці на той час ніхто не почав розробляти.
У шестидесяті роки подібні ракети проектували організації керовані Корольовим, Чоломієм та Янгелем. Корольов проектував ракету ГР1 з балістичним спуском з орбіти, що мала використовувати зріджений кисень у ролі окислювача, Чоломій щойно згадану ракету АБ200 з авіаційно-балістичним спуском, Янгель запропонував зробити замовлену йому ракету Р36 універсальною, що може літати і по ракетним і по супутниковим траєкторіям з балістичним спуском. Після довгих роздумів в урядових колах, у тому числі і наради на найвищому рівні з участю Хрущова, було припинено роботи над ракетами ГР1 та АБ200 з огляду на нестачу коштів та заяву міністра оборони Малиновського на одній з нарад про те, що траєкторії всіх трьох запропонованих ракет не годящі для прориву протиракетної оборони надто високі. Таким чином, лише можливість зміни азимуту пуску може дещо дати для "обходу" захисних засобів ворога.
Про згадану вище нараду, що відбувалася на Піцунді, де на той час відпочивав Хрущов, мені відомо з оповіді про неї нашого Шефа, що був присутній на ній разом з іншими головними конструкторами міжконтинентальних ракет наземного базування Корольовим, Янгелем та Чоломієм, головними конструкторами систем керування цими ракетами Пилюгіним та Кузнєцовим, відповідними міністрами, міністром оборони з відповідними замісниками та всюдисущим Мікояном.
Наш Шеф відразу по приїзді з наради зібрав своїх трьох замісників, включаючи мене і розказав у всіх подробицях про цю нараду. У 19892 році я зробив спробу спонукати Шефа викласти на папері свої спогади про ту нараду для московської організації, що збирала матеріали для написання історичного огляду розвитку радянської ракетної техніки, але він не схотів. Тому я вирішив переповісти з його слів, те що закарбувалось в моїй пам'яті, щодо цієї наради.
На початку наради Хрущов сформулював основні завдання ракетної техніки — насамперед оборона СРСР і лише по-друге підтримка її престижу. А звідси і погроза відмови від урядової підтримки низки космічних програм, непов'язаних з обороною. До того ж, Хрущов сповістив, що верхівку СРСР непокоїть і паралельна розробка провідними фірмами трьох варіантів глобальних(орбітальних) ракет, на що у країні недостає коштів. Тому він запропонував міністру оборони Малиновському викласти свою точку зору на потреби армії у нових розробках ракетної техніки. Малиновський доповів, що на той час нагальної потреби у принципово нових розробках поки нема, бо всі можливі цілі та той час "прикриті" відповідними ракетними засобами і що далі треба удосконалювати ракетну зброю у напряму покращання її експлуатаційних характеристик та надійності, потреби у запропонованих орбітальних ракетах немає, бо вони всі три неспроможні впевнено подолати протиракетну оборону, але міністерство оборони не заперечуватиме проти розробки Р36 в "універсалізованому" варіанті, може її здатність стріляти "з-за рогу" згодиться.
Після виступу Малиновського було ще кілька виступів представників промисловості, потім Хрущов доручив промисловим міністрам вже самим терміново розібратись, що робити з розробками орбітальних ракет та прийняти необхідні рішення. А щодо розробки місячної експедиції з доставкою на Місяць і поверненням на Землю людини, він заявив, що не буде виступати проти неї, якщо її здійснюватимуть без створення нових виробництв на існуючій технологічній базі.
За деякий час після наради на Піцунді розробку ГР1 та АБ200 було припинено. А проектування Р36 у ОКБ "Південне" пішло повним ходом і невдовзі стало очевидним, що ніякої "універсалізації" не вийде і з'явилися два варіанти ракети з суттєво різними системами керування. Довідавшись про це тодішній головнокомандуючий Ракетних Військ Бірюзов був неприємно вражений і вирішив розібратись з Р36 після повернення з Белграду, куди він відлетів чи не на другий день після одержання такої звістки і там загинув, після ж його загибелі ніхто не став розбиратися і обидва варіанти готувалися до льотних випробувань далі.
Льотні випробування орбітального варіанту мали початися у третьому кварталі 1966 року і для цього було сплановано побудувати "Вегу" у Кап.