Я ж відповів, що щодо їх добрих якостей у мене сумнівів нема, бо мені багато розказували про цей завод та його кадри, а щодо головного інженера, то я його добре знаю з тих часів, коли працював і мешкав у Москві.
Повернувшись до Харкова я ще не встиг розгорнути роботу по відправці на завод документації, як одержав виклик знову до Москви до замісника міністра, бо є дані, що систему "Вега" треба закривати — мій рідний НДІ-885 надіслав на його ім'я документ про це. Приїхавши зранку до наради у замміністра, я розшукав цей "документ" у НДІ — готував його, як не дивно мій давній патрон і приятель Борисенко, хоч і намагався довести, що цей папірець готувався у його відділі з прямої вказівки керівництва інституту, він же його і в очі не бачив. Коли ж я показав Михайлові Івановичу його власноручну візу начеркану вертикально на самому лівому краю аби в підшивці не видно її було, він відмовився розмовляти, вірніше замовк і кілька десятків хвилин мовчав, поки це мені не набридло і я пішов геть.
У замісника міністра були присутні директор НДІ-885 Рязанський М.C., директор заводу — порушник спокою, Борисенко та автор цих рядків. Все почалося з полум'яної промови Михайла Сергійовича, в якій він запевняв, що система "Вега" нікому непотрібна, що може рік-два тому, коли приймалися відповідні рішення це ще не було очевидно, але тепер вже можна сказати що це мертвонароджена дитина. Вислухавши його я спитав, які саме технічні досягнення зробили цю систему непотрібною, відповіді я, зрозуміло, не одержав, а натомість лише прослухав щось на зразок "определения" суду з пушкінської повісті "Дубровський". Щось сказав і Борисенко про те, що система радіокерування може все, що треба для ракетної техніки, хоч це ні в якій мірі не відповідало дійсності. Директор заводу, що заварив всю оцю кашу сидів тихо ні пари з вуст. У своєму виступі я зауважив, що не з моєї волі почались переговори з заводом №192, а з ініціативи його директора, якщо ж інститут не може розібратись зі своїм же заводом, то нема потреби паплюжити роботу інших колективів та спеціалістів, що замовили та розробляють апаратуру "Вега", а краще просто поставити на місце директора та дезавуювати його дії навіть не турбуючи при цьому вище керівництво. Згадуючи цю зустріч по багатьох прожитих роках, я не можу знайти слів, які могли б передати мій стан під час її.
Я перебував у надзвичайному напруженні під час цієї зустрічі це ж бо мені по-перше довелося познайомитись з людською підлотою найвищого ґатунку та й ще виявленою людьми, що досі ставилися і до мене і до колективу, у якому я мав честь працювати, по-дружньому, люди, яких я у багатьох відношеннях вважав взірцями для себе... Страшно було й те, що ці люди користувались солідним авторитетом в урядових колах, то ж наша сварка в умовах, м'яко кажучи, недостатньої грамотності цих самих кіл у технічних питаннях, могла серйозно загальмувати справу. А потім винуватцем стане головний конструктор...
Коли я вийшов після цієї екзекуції з міністерства, мене підхопив на свою машину мій старий знайомий і друг Медвєдєв В.Ф. головний інженер одного з інститутів, що були створені з колишніх відділів НДІ-885. Поки він віз мене до готелю "Останкіно" я дуже емоційно розказав про бесіду у начальства, використавши весь досить багатий арсенал лайливих слів на адресу своїх співрозмовників. Це дало мені розрядку — заспокоїлось серце, що мало не вискакувало у горлянку, перестала розламуватись голова. Коли ж я вийшов з машини залишилося лише почуття самотності я зрозумів, що вже ніколи мені не доведеться користатися порадою та допомогою керівництва НДІ-885.
Але, завдяки турботам замісника начальника головного управління Чубарєва, завод №192 все-таки взяв участь у виробництві перших трьох комплектів "Веги" — йому доручили виготовлення секцій хвильоводних ліній, що по них подавалися на приймальні станції сигнали спільного гетеродину та апаратури автоматичної перевірки.
Щодо організації виробництва електронної апаратури не було особливих проблем, бо до того часу вже було організовано дослідний завод ОКБ-692 на базі заново побудованих та обладнаних приміщень та місцевих трудових ресурсів, завод ім. Шевченка залишався нашим суміжником, але у складі "Веги" з'явились, на відміну від попередніх систем, опорноповоротні пристрої (ООП) для керованих гостронаправлених антен, що, з огляду на потребу у їх точності та стабільності, мали бути виконані на станинах з сталевого литва, споряджені точними безлюфтовими редукторами та складними регульованими опорами. Ні один з заводів, що входили до сфери впливу Державного Комітету з Радіоелектроніки, до якого належала наша організація, не був пристосований до виробництва таких виробів, тому тодішній директор нашого дослідного заводу і я заходились організовувати кооперацію з харківськими машинобудівними заводами. Наші пропозиції щодо цього у Харківському раднаргоспі було зустрінуто, м'яко кажучи, без ентузіазму, тому ми звернулися по допомогу до першого секретаря Харківського обкому КПУ Григорія Івановича Ващенка. Не встигли ми почати з ним розмову, як секретарка сповістила його, що на урядовому телефоні бажає з ним переговорити Ольга Іллівна Іващенко — другий секретар ЦК КПУ. Ващенко взяв слухавку і почав розмову при нас. Як ми зрозуміли, йшлося про вчорашнє повідомлення "Известий" у якому оповідалося про те, що незважаючи на скрутне становище у Союзі з печеним хлібом, його з Харкова вивозять мішками мешканці навколишніх населених пунктів, що випічка хліба у Харкові зростає і що печений хліб вивозиться у область плановим порядком також. Вислухавши Ольгу Іллівну, Григорій Іванович зауважив, що посилати патрулі міліції, як вона вимагає, для вилучення хліба у пасажирів електричок незаконно, плановим порядком хліб вивозиться для студентів, що їх кілька тисяч на сільгоспроботах, якщо ж зменшити випічку, то завтра ви мене будете лаяти теж, бо БіБіСі повідомить знову про черги за хлібом у Харкові. Очевидно співбесідниця порадила виконувати її вимоги "по-умному", бо Григорій Іванович відповів "а поумному мы не умеем", послухавши ще трохи він попрощався і поклав трубку.
Хоч і після такої неприємної розмови, Ващенко уважно вислухав наші пропозиції і пообіцяв допомогти у розміщенні замовлення на опорноповоротні пристрої. Але, виявилося, що наш візит був зайвий, бо на другий день замісник начальника нашого главку, той же таки Чубарєв, викликав мене до Ленінграду на завод "Більшовик", де він сподівався розмістити це саме замовлення, завдяки обіцяному сприянню одного з замісників директора нашого спільного земляка. Коли ж ми зустрілись на заводі, виявилося, що земляк наш Приймачук відає збутом продукції та фінансуванням і, тому виготовлення однотипних пристроїв у значних кількостях йому імпонує, бо дасть змогу одержувати регулярно платню за них по мірі виготовлення — на той час передбачалось, що років за десять буде виготовлено не менш 72-х ОПП. Саме тому він представив нас заступнику директора з виробництва колишньому адміралу Кацнельсону, який, хоч і сказав, що його міркування Приймачука не обходять, проте він також ладен допомогти землякам з його рідної України і питання було вирішено позитивно, наші конструктори заходились передавати креслення та узгоджувати корекції, які треба зробити згідно з особливостями виробництва нового суміжника.
Таким чином, на кінець 1963 року до виробництва системи "Вега" були залучені дослідний завод ОКБ-692, завод ім. Шевченка у Харкові, завод №192 у Москві та завод "Большевик" у Ленінграді. Найбільший обсяг робіт дістався дослідному заводу, це дуже непокоїло мене, бо на черзі були нові вироби ОКБ-692 з інерціальних систем керування, тож вони одержать "зелену вулицю" на виробництві за рахунок уповільнення темпів роботи з "Вегою". Зарадити цьому допоміг випадок — зустріч у Дніпропетровську коло прохідної "Південмашу" з Лукавенком — колишнім головним інженером заводу Корольовського ОКБ-1. Виявилося, що він з якихось причин переїхав у Київ і тепер працює головним інженером Київського Радіозаводу у Дарниці, що саме зараз підключається до ракетної техніки. Довідавшись, що я зараз у Харкові в ОКБ-692 і що я головний конструктор системи, на яку готова документація, але не все гаразд з виробництвом, він поскаржився на погану загруженість свого заводу і висловив побажання познайомитись з цією системою. Незабаром він приїхав, переглянув специфікації та креслення і вирішив прийняти на свій завод для виробництва всю приймальну апаратуру та апаратуру синхронного приводу антен, керуючись тими ж самими міркуваннями що й ленінградці — через велику кількість однотипних приладів. На жаль, це була апаратура що її виготовлення на нашому заводі вже почалось і довелося припиняти його "на ходу". Але обстановка з виготовленням апаратури значно полегшилась. На всіх згаданих заводах було організовано комплексні робочі місця для регулювання і відпрацювання апаратури, це ж бо були найперші зразки, креслення яких були створені майже без макетування, тому передбачався солідний обсяг відпрацювання так званих малих комплексів приймальної апаратури з хронізатором, приводу антен, передавача, системи автоперевірки. У зв'язку з великим обсягом апаратури відпрацювання всього комплексу було заплановано на полігоні у Капустиному Яру у приміщеннях, побудованих спеціально для системи "Вега", належним чином обладнаних та споряджених енергетичним, вентіляційним, охолоджувальним обладнанням, внутрішнім зв'язком та відповідним персоналом.
1962 року зненацька з'явилася обставина, що могла дуже погано вплинути на хід робіт — генеральний конструктор Чоломій, мабуть з подачі своїх випробувачів, зажадав використання "Веги" і для випробувань ракет, що розроблялись у керованій ним організації та мали почати літати вже наприкінці 1964 року. Це аж ніяк не збігалося з строками, щойно встановленими урядовим розпорядженням для вводу у дію "Веги". Справа у тому, що тодішні керівники країни взяли курс на пріоритетний розвиток ракетно-космічної техніки, а для цього було недостатньо наявних ракетних і космічних організацій, тому було вирішено скористатися науково-технічними та виробничими потужностями державного комітету авіаційної техніки, а саме підключити до космічно ракетних робіт організацію керовану Чоломієм В.М., спеціалізовану на створенні тактичних літаючих ракет.