Вимірювання відстані від ракети у системі робиться вимірюванням різниці фаз між модуляційними сигналами "запиту" та "відгуку", що являють собою послідовність трьох "пакетів" з різними частотами порядку кількох десятків кілогерців для подолання неоднозначності вимірів.
Таким чином інтерферометр для вимірювань параметрів "q" складається з п'яти приймальних пунктів. Ще два приймальних пункти, розташовані на продовженнях баз інтерферометрів за 600 метрів від першого пункту, і, разом з ним, становлять великобазні інтерферометри для вимірювання частот інтерференції прийнятих сигналів за рахунок руху ракети у картинній площині. Останній приймальний пункт є пеленгатором, що стежить за об'єктом і веде за собою всі приймальні та передавальну антени, а також передає на обчислювальну апаратуру дані про поточний азимут та кут нахилу осі пеленгатора, що використовуються для остаточного розкриття неоднозначності параметра "q".
Колективу належало розробити схеми та конструкторські креслення цілого ряду незвичних для нього приладів — струмоз'йомників, редукторів приводу антен, програмних механізмів, індикаторних пристроїв, надвисокочастотних комутуючих пристроїв з дистанційним керуванням, точних датчиків кутів повороту антен. Нічого у цих приладах, за деякими виключеннями, принципово нового не було, ми навіть мали креслення багатьох з них, але домовитись про виробництво жодного з них там, де їх виробляють було неможливо — це особливість радянської системи хазяйнування. Тому довелося перевипускати креслення приладів для своїх потреб, просто копіювати теж не випадало, бо наші креслення повинні бути пристосовані до технологій і інших можливостей заводів, задіяних у виробництві "Веги", та крім того і дещо спрощені, аби годились лише для наших потреб, якщо у цьому випадку можна зробити креслення та апаратуру швидше і з меншими витратами.
Згідно з проханням замовників ми мали забезпечити передачу по лініях зв'язку опорного сигналу та сигналів кожної приймальної станції комплекту "Вега" на обчислювальний центр полігону. Але коли ми розібрались, як це може виглядати, ми запропонували обробку інформації на "Везі" довести до масиву цифрових даних, що телеграфом видається куди завгодно. Замовники з радістю погодились. Таке рішення дозволило нам значно зменшити склад апаратури, що мала бути виготовленою на наших заводах за рахунок придбання для роботи у ролі основної ланки апаратури обробітку інформації серійної ЕОМ "Раздан 2". Це була перша радянська напівпровідникова обчислювальна машина, що мала досить малі габарити, а своїми можливостями могла забезпечити не тільки обробіток вихідної інформації, але і внутрішньої системної, що одержувалась при автоматичній перевірці, тому ми взяли курс на її застосування у ролі аналізатора стану системи, що значно полегшило роботу з організації документування перевірок. Щоправда, горя ми набрались з цими машинами це ж бо були перші екземпляри з усіма прикростями притаманними саме першим.
Нам вдалося придбати першу з ЕОМ "Раздан2", що мала використовуватись для розробки та відпрацювання математичного забезпечення та невдовзі ми були вимушені використати її для обробки результатів випробувань макетів апаратури — весь п'ятий поверх, що займали наші розробники, був обплутаний проводами, що з'єднували у єдину схему макети хронізатора, гетеродина, приймачів та ЕОМ, трошки пізніш така схема одержала у закордонній літературі назву "камак". Звичайно, з огляду на макетний стан апаратури, цей "камак" більше простоював ніж діяв, очікуючи тих або інших змін, або ремонту тої чи іншої ланки. Але цей час використати для відпрацювання математичного забезпечення теж неможливо було використати, через невизначеність тривалості простоїв. Далі буде розказано до чого це призвело.
Досить велика відстань між приймальними пунктами (станціями) системи — не менш за 59 метрів, дозволила уникнути взаємних радіоперешкод між приймальними пунктами за умови ідентичності їх апаратури, це ще одне спрощення. До того ж вдалося і приймальний пристрій ведучого пеленгатора виконати на тій самій приймальній апаратурі, додавши до неї надвисокочастотний перетворювач амплітудних співвідношень у фазові.
На наше щастя, вдалося досить легко спроектувати систему синхронного приводу антен завдяки тому, що один з підмосковних інститутів, у Кунцеві, розробив схемну документацію на цілу низку приладів автоматичного керування для всіляких потреб, що базувалася на освоєних промисловістю елементах, які серійно виготовлялися.
Дуже допомогло нам застосування у апаратурі шаф для приладів, розроблених керованим Н.О.Пилюгіним колективом, що виготовлялись складанням типових деталей кількох найменувань, а що харківський завод "Комунар" був зацікавлений у освоєнні цих деталей до надходження замовлень від Пілюгіна, то заводська ливарня взялася забезпечити ними виробництво шаф всіх трьох комплектів.
Взагалі, наші інженери і техніки розгорнули широкий пошук інформації про елементи, пристрої та технології необхідні для нової системи, завдяки чому, навіть за діючої в СРСР системи відомчої замкнутості, нам пощастило одержати всі необхідні відомості навіть і з атомної промисловості. У цьому пошуку основним методом одержання інформації стало використання родинних зв'язків, знайомств, дружніх стосунків. Втім, людей все одно не вистачало, бо треба було забезпечувати випробування двох ракет Р16 на "Байконурі" та Р14 у Кап. Ярі, а це значить тримати у зазначених місцях бригади спеціалістів. Але раптово виявилась можливість використати для обслуговування випробувань і для участі в розробці нової системи працівників харківського відділення союзного проектно-монтажного тресту ПМТ-5 — солідної організації, що мала неабиякий досвід і у налагоджені електронної апаратури. Чогось на ті часи знизилась загрузка у цієї організації, ось вона і запропонувала нам (і не тільки нам) своїх працівників у найми на зразок того, як німецькі князьки віддавали своїх людей у ландскнехти. Тут ще один штришок соціалістичної економіки — найняти цих людей у нашу організацію не можемо через жорсткий ліміт фонду зарплатні, але гроші на оплату сторонніх організацій дають без звуку, хоч у цьому разі доводиться оплачувати витрати на управлінський апарат контрагента.
Все наведене вище дало змогу нашому колективу розробити систему та документацію для її виробництва протягом 1962 та 1963 років і наприкінці 1963 року передати документацію у виробництво.
Комплект системи включав в себе:
- передавач з керованою антеною;
- вісім приймальних станцій кожна з керованою гостро направленою антеною;
- загальний гетеродин для цих станцій;
- апаратуру обробітку інформації з ЕОМ;
- автоматизовану систему контролю параметрів антенного поля;
- апаратуру автоматичної перевірки з некерованими антенами на мачтах;
- кабельну та хвильоводну мережу з загальною довжиною стволів близько 2-х кілометрів;
- систему керування антенами та апаратуру керування комплексом.
Паралельно з розробкою креслень апаратури Центральний Інститут з Проектування Споруджень Міністерства оборони проектував за нашими вихідними даними будівлі для розміщення апаратури системи "Вега" як власне системи, так і апаратури загальнотехнічного призначення, що обслуговує систему — електричної підстанції, телеграфної та телефонної станції, пункту системи єдиного часу, акумуляторного приміщення, фотолабораторії, холодильної станції, систем вентиляції та опалювання. З усіх споруд, що мали проектуватись найбільш серйозними були антенні та контрольні пункти інтерферометру та пеленгатора, а також потерни, що їх сполучують, бо точність системи визначається точністю та стабільністю геодезичних характеристик пунктів і температурними характеристиками потерн. Слід зазначити, що згаданий інститут на той час ще не мав досвіду проектування споруд з потрібними для "Веги" характеристиками, але дуже серйозно сприйняв наші вихідні дані і зробив все для їх забезпечення. Взагалі, тодішню роботу над проектами у цьому інституті було дуже добре організовано — у інституті постійно знаходилась бригада працівників НДІ-4, що виконувала роль зв'язкової ланки між проектантами, авторами систем, що для них проектуються приміщення, та полігонами. Завдяки цьому всілякі непорозуміння розв'язувались швидко та якісно.
Наприкінці літа 1963 року мені зателефонував директор московського заводу №192, дослідного заводу НДІ-885 — інституту, що дав мені путівку в життя. Він запросив мене відвідати його для переговорів на предмет розміщення виробництва "Веги" на цьому заводі. Підчас зустрічі, що відбулась за кілька днів по запрошенню, він сповістив мене, що НДІ-885 неспроможний загрузити завод і керівництво його вимушено шукати роботу. Наша ж система базується на звичній для цього заводу технології і тому найбільш підходяща для загрузки заводу на скрутний час. На моє запитання, як до цього поставиться керівництво НДІ я одержав відповідь, що не очікується жодних перешкод і тому дав згоду. Після розмови з директором під головуванням головного інженера почалась нарада з начальниками окремих виробництв та технічних служб про порядок передачі документації та взаємодії. Нарада почалась з нецензурного вступу головуючого що сповістив про те, що, бачте, такий-сякий головний конструктор хоче виготовити на нашому заводі свою паршиву апаратуру. Оскільки я з цією людиною вже був знайомий з часу випробувань у Сукові, то цей стиль я розцінив як реванш за його усунення з цих випробувань і поставився до хамського тону байдуже. Всі присутні при перших "не версальських" словах опустили очі долу та крадькома поглядали на мене цікавлячись мабуть моєю реакцією, а коли головуючого викликали до директорського кабінету, вони скочили з своїх місць, оточили мене і стали умовляти не судіть нас по промові головного інженера, ми всі хороші інтелігентні люди та й хазяїн кабінету не такий поганий, як сам себе виставляє.