Виявилося, що на ракеті знову виникли значні коливання по курсу і тангажу відносно центра мас, аналогічні тим, що були на двох перших пусках, завдяки чому система безпеки заблокувала запуск другого ступеня. Взявший участь у аналізі цього пуску М.О.Пилюгін зробив висновок про те, що обертові коливання ракети на попередньому пуску не дали розгорнутися цим самим коливанням, бо виникли раніше, але принципова здатність системи до коливань відносно центра мас залишилась — це відоме явище, коли у системі з кількома ступенями свободи наявність коливань у одному ступені унеможливлює виникнення коливань на інших ступенях. У даному разі так і вийшло — радіальні перегородки у баках лише створили додатковий ступінь свободи на якому виникли нові коливання, але не були ліквідовані причини первісних коливань. Коли ці припущення були перевірені розрахунками та моделюванням, було прийнято рішення про впровадження додаткових поперечних дірчастих перегородок у баках трохи нижче рівня рідини, що, згідно з законами гідродинаміки наблизило характеристики баків до характеристик твердого тіла, принаймні у небезпечній зоні польоту.
Після цього, ракета Р16 почала літати більш-менш нормально, хоча траплялись ще і великі аварії в основному через прояви виробничого браку у самих різноманітних системах і приладах.
Поки розвивались вищезгадані події, на тому ж полігоні, поблизу станції Тюра-Там, йшли льотні випробування кисневої ракети Р9, розробки С.П.Корольова та підготовка до запуску міжпланетної станції на Венеру, а також підготовка до пуску першого у історії Землі космонавта. Теж не все було гаразд у перших двох роботах — перша з запущених у бік Венери станція так і залишилась на приземній орбіті через застосування на ній приладів неспроможних працювати у відкритому космосі та ще й без відома авторів цих приладів. За тиждень до запуску Гагаріна потерпіла аварію ракета Р9 і аналіз причин аварії, що був оприлюднений ввечері напередодні польоту Гагаріна змалював дуже безрадісну картину стану виробництва у головного конструктора Косберга, на якому було виготовлено двигуни і останнього ступеня "гагарінської" ракети. Якщо ж згадати, що ще й півроку не пройшло після трагедії з Р16, то приходиться визнати, що тло для польоту людини в космос був не дуже приємне.
11 квітня 1961 року напередодні польоту Юрія Гагаріна сталася остання моя зустріч з живим С.П.Корольовим. В той час я приймав участь у випробуваннях ракет Р16 і тому перебував на полігоні, що з наступного дня став відомий як "Космодром Байконур". Знаючи, про те, що завтра відбудеться перший політ людини в космос, я наприкінці робочого дня приїхав на площадку №2 полігону, аби стати очевидцем цієї історичної події. На цьому об'єкті в той же вечір я побачився з Сергієм Павловичем, який дуже тепло мене зустрів, я привітав його з усіма, керованими ним, великими подіями у освоєнні космосу з часу нашої зустрічі три з половиною роки тому. Сергій Павлович ніяково посміхнувся, а потім сказав, зітхнувши " Не с чем особенно поздравлять, плохого за это время тоже было много..." .
Наступного дня я зранку прибув на пункт радіокерування ракетою Р9, звідки мені порадили спостерігати пуск Гагаріна за два кілометри від старту. В очікуванні старту я ознайомився з цією системою, розробку якої виконав колектив відділу, керованого моїм першим начальником та вчителем Борисенко М.І., колектив, у якому виріс і я як спеціаліст. Знайомили мене з апаратурою мої друзі, колишні співпрацівники. Це була перша з наших ракетних радіосистем, що базувалася стаціонарно, а не на транспортних засобах, тому я з зацікавленням познайомився з особливостями, що витікають з її базування. Як і слід було чекати, не всі вигоди, що дає стаціонарність апаратури були використані — інерція мислення, явище від якого нікуди не дінешся. Але автори вже багато усвідомили на майбутнє і поділилися зо мною своїм досвідом, я ж зі своєї сторони теж висловив кілька думок, з якими хазяї погодились. Цей візит і дещо пізніше ознайомлення з системою ще декількох наших фахівців, стали у пригоді нашому колективу, бо нам надалі довелося конструювати лише стаціонарні станції.
За півтори години після старту "Востока" я прибув на майданчик перед бараком у якому державна комісія, що керувала пуском, чекала звістки про приземлення Гагаріна, приєднався там до натовпу, що очікував того ж. Досить довго ніякої інформації не було, але хвилин за тридцять на ґанок вибіг полковник Тарасов з Москви і схвильовано сповістив натовп про благополучне приземлення Першого космонавта. Натовп радісно зашумів та почав розходитися. А я відшукав попутну машину з академіком Іосиф'яном А.Г. і поїхав з ним додому, на 43-ю площадку — це кілометрів за п'ятдесят.
Голова нашої комісії під час пуску Гагаріна був у Москві на підлеглому йому координаційно-обчислювальному центрі, через який здійснювалось управління космічними програмами, в даному разі польотом Гагаріна. Після його повернення, 13 квітня, зайшовши у якійсь справі до нього, я почув його хвальковиту розповідь, як було виправлено телеграму космонавта у якій той доповідав про виконання завдання партії та уряду — після слів "Докладываю партии и правительству" генерал вставив " и лично товарищу Хрущёву ". Генерал похвалявся тому, що, після одержання телеграми адресатом, у вищих колах заговорили про те, яким чемним та розумним виявився "цей старший лейтенант", згадавши про "лично Хрущёва" і оповідач радів, що так вдало прислужився.
Випробуванням Р16 правлячі кола Союзу приділяли багато уваги, що проявлялося, зокрема і у тому, що у роботі урядової комісії та вирішенні ряду технічних питань приймали безпосередню участь перші замісники голів Державних комітетів (так тоді звались промислові міністерства), що несли найбільшу нагрузку у створенні цієї ракети, Звєрєв А.О. (оборонна техніка), Третьяков (суднобудування) та Шокін О.І. (радіоелектроніка). Завдяки перебуванню таких високих осіб, від причетних до Р16 організацій на полігоні також були присутні керівники та найбільш кваліфікований персонал, тож практично всі питання взаємодії між цими організаціями і у плані інших робіт, у тому числі і перспективних, вирішувались у першій половині 1961 року на полігоні. Серед таких питань повстало і питання про подальший розвиток прецизійних траєкторних вимірювань. Справа у тому, що під час зустрічі з Головою Держкомітету з радіоелектроніки В.Д.Калмиковим, після загибелі Конопльова ще до призначення нового керівника ОКБ692, я розповів йому про наше з покійним рішення про згортання радіотехнічних робіт. Це повідомлення його обурило, бо, як він сказав, безліч маємо радіотехнічних робіт, які країна не в змозі вести через брак спеціалістів, а тут цілий колектив збираються згортати! На моє зауваження, що перебуваючи у складі ОКБ-692 ми маємо дбати перш за все за його основну тематику, він відповів, що наша робота також тісно зв'язана з цією тематикою. Втім, я й сам це знав, бо ж другий етап створення прецизійної системи вже пора було розпочинати, але я не мав права не сповістити міністра про наші задуми, тим більш, що невдовзі мало бути призначено нового керівника організації замість загиблого і я повинен був визначитись. Мабуть про цю розмову довідались Янгель та Соколов основні замовники траєкторної системи, тому на полігоні Янгель і Соколов зібрали нараду для обговорення подальшого розвитку робіт у відсутність нещодавно призначеного начальника нашої організації, якого я зватиму Шефом. На цій нараді я наполягав на тому, що не маю повноважень для участі в ній і вимагав попереднього повідомлення Шефа про необхідність розвитку траєкторних систем силами колективу комплексу №2. Результатом цього з'явилась презентація мене маршалові Москаленку як людини, що може створити дуже потрібні радіосистеми, але чогось капризує. Мої роз'яснення з цього приводу Москаленко слухати не став, а перебивши мене порадив змінити на позитивне своє ставлення до траєкторних вимірювань. За день-два я звернувся за порадою до щойно прибувшого на полігон Шокіна з питанням, як мені поводитися у даній ситуації. Шокін обурено заявив, що я повинен займатись своєю справою — радіосистемами і не зважати на всяку там політику, що він вже пообіцяв Москаленку направити мене на правильну путь. На моє прохання сповістити про це Шефа, Олександр Іванович сказав, що я можу зробити це й сам від його імені, але не раніше, як буде складено, погоджено зі мною та підписано замовниками тактико-технічне завдання на створення прецизійної системи з графіком її проектування та виробництва.
Новий керівник підприємства познайомився зі мною ще восени 1951 року, коли в одному з приміщень нашого відділу НДІ-885 готувалася для показу керівництву зацікавлених міністерств апаратура системи радіокерування ракетою Р2Р. Мій майбутній Шеф також приймав участь у цьому показі, він забажав, чи був повинен, показати розроблену ним апаратуру керування спеціальної антени, але заніс її на цю виставку запізно десь о десятій вечора, коли вся причетна до спорядження виставки публіка розійшлась і ніякі умовляння не могли примусити старшого по приміщенню зачекати ще годинку, не зачиняти приміщення. Я спостерігав цю сцену, бо теж чогось забарився. Майбутній Шеф так умовляв старшого, що я не витримав і запропонував свої послуги — я взявся зачекати поки встановлять та перевірять апаратуру і зачинити стенд, бо "чужим" старший не міг довіритись. Як дякував мені прохач мало на коліна не ставав, аж я пожалкував, що погодився затриматися. За дев'ять років по тому я ще не раз пожалкував, що я зробив цю послугу ...
Тим часом мене сповістили з Харкова про те, що Шеф скасував наказ свого попередника про підпорядкованість відділу покійного Рубанова керівництву другого комплексу. Мене, звичайно, обурило, що це було зроблено поза моєю спиною, незважаючи на попередню домовленість про те, що я поінформую нового керівника про мету, з якою Конопльов видав свій наказ. Я збирався довести до відома Шефа всі обставини, що призвели до такого рішення, але йому все було ніколи, доходило навіть до того, що ми домовлялись про зустріч, я чекав виклику до пізнього вечора, а потім виявлялось, що начальство про все забуло та сидить вже вдома.