і вона розказала, що розмовляючи зо мною вона бачила у вікно величезну пожежу на місці де перед тим вже кілька днів стояла ракета...
Подальші випробування ракет типу Р16 також проходили з аваріями бортової кабельної мережі, навіть з вигорянням ряду її частин, руйнуванням ракет у польоті та іншими прикрощами в наслідок неякісного математичного моделювання процесів у баках, відсутності бодай приблизного фізичного моделювання. Це не провина тої чи іншої організації всі учасники розробки припустились серйозних прорахунків, бо строки були закороткі.
Другу ракету, що її запуском мали бути відновлені льотні випробування, планувалося вивезти з Дніпропетровська десь в середині грудня 1960 року одним ешелоном з колективом випробувачів, тож я з ще одним фахівцем і прибув туди напередодні планованого від'їзду, але зайшовши до цеху зустрів спантеличеного працівника першого комплексу нашої фірми, який сповістив мене, що виїзд затримується через вигоряння частини бортової кабельної мережі. На щастя, я ще не відпустив шофера з машиною, що нею ми дістались з Харкова, тож вийшов з заводу і ми рушили додому, у Харкові забіг додому до жінки, забрав в неї останні гроші і поїхав на вокзал. Від зустрінутого там співробітника довідався, що назавтра військовими замовлено транспортного літака з Москви до Тюра-Тамського полігону. Тож прибувши до столиці я відразу зателефонував у відповідну військову службу, там занесли нас у польотного листа і висловили сумнів, що ми встигнемо до летовища Остаф'єво до виліту літака. Взяли ми таксі і поїхали. Приїхавши, на прохідній довідались, що наш літак ще у Пскові і що пасажири ще не прибули. Аж тут під'їхала вантажівка з вантажем для нашого рейсу, ми перенесли на неї наш чималий ящик з своїм вантажем, що вона повезла до стоянки, на яку мав прибути літак. Після досить тривалої суперечки між двома вартовими наземним та морським, і нас було допущено на летовище. Справа у тому, що на ньому базувалося два авіаполки армійський та флотський, тому на прохідній було два контролери, відповідно. Але, як виявилося, не було узгоджено питання про режим їх роботи чи кожен має пропускати своїх, чи пропускати "за консенсусом". Отож і знадобився деякий час на подолання вето хлопця у флотській уніформі.
Погода почала псуватися і шансів на прибуття літака поменшало, але все ж літак після обіду прибув, скориставшись деяким покращанням погоди, на радість нашу та щойно прибулих інших пасажирів, теж харків'ян з заводу "Комунар". Проте виліт відклали на завтра і довелося подбати про ночівлю. Гарнізонний готель був заповнений якоюсь перевірочною комісією, але нам вдалось зухвало захопити дві кімнати у казармі, що саме звільнялась для ремонту — на таку можливість нам вказала випадково зустрінута кастелянша тої казарми, вона також забезпечила нас постелями. Одну кімнату зайняли чоловіки включно з екіпажем прибулого літака, що теж залишився без помешкання, другу ж віддали дівчатам з "Комунару". Екіпаж пояснив нам справжню причину затримки літака — по наявній погоді дозволялися польоти лише пілотам першого класу, а наші мали лише другий, хоч де-факто мали всі об'єктивні дані для присвоєння першого класу. На заваді став брак коштів для підвищення пілотської зарплатні. Взагалі ми багато чого почули про порядки у нашій військово-транспортній авіації, що аж ніяк не сприяли підвищенню кваліфікації та боєздатності фахівців та підрозділів. Прожили ми три дні у тій казармі, поки погода змилувалась над нами і ми вилетіли до Уральська де заночували і наступного ранку вилетіли до полігону. Прибувши на летовище полігону я з дверей літака побачив бригаду своїх працівників у повному складі, що бігла до літака. Виявилося, що вже три дні вони вештаються по летовищу, очікуючи, що прилетить їхній шеф і відпустить їх до Харкова на святкування Нового року. До мами захотілось... Довелося їх розчарувати.
Ми заходились продовжувати налагоджування станції і до моменту прибуття ешелону з ракетою та випробувачами на чолі з Ягелем. Станція вже начорно була підготована до роботи, але з огляду на очікувану тривалість підготовки пуску ми поралися далі, запроваджуючи всілякі поліпшення.
Перший після катастрофи запуск Р16 відбувся на початку лютого 1961 року. Підготовка і до цього пуску була досить нервозна, бо знаходилося досить людей так чи інакше причетних до випробувань, що дозволяли собі висловлювати вголос всілякі побоювання чи не можуть опори ракети зачепитись за деталі стартового столу на початку руху, чи не можуть спрацювати якісь піропатрони від роботи радіотелеметрії, тощо. А що у складі випробувачів було кілька справжніх академіків, то відповіді на подібні запитання народжувались по кілька днів. Та й не все було гаразд з технікою. Навіть наш бортовий прилад системи "Оріон" став капризувати, як виявилося, через перегрів, бо відірвався погано пропаяний провід що йшов до вентилятора. Довелося ремонтувати.
Тепер, після катастрофи на полігоні керувати роботами з апаратурою керування розробленою ОКБ-692 став А.М.Гінзбург ...
Наземну станцію "Оріон" було підготовано до пуску протягом грудня та січня. Власне, підготовка звелася до відпрацювання кабельної мережі системи в умовах реальної місцевості з блукаючими струмами від державної енергетичної мережі, від власної електростанції системи, від телефонної мережі. На жаль довелося винищувати і внутрішні шкідливі сигнали, що з'явились внаслідок грубої помилки при розробці розмножувача гетеродинних сигналів. Відпрацювання на полігоні також виявило необхідність мати у системі комплект бортової апаратури з антенами для комплексних перевірок, що й було організовано. Загалом, "Оріон" працював як і було задумано.
Перед першим після катастрофи стартом на другому ступені ракети вийшла з ладу апаратура телеметрії "Трал" розробки ОКБ Московського Енергетичного Інституту, але технічний керівник випробувань Янгель прийняв рішення все ж пускати ракету, бо, врешті решт, від цього пуску треба було одержати хоча б характеристики польоту першого ступеня, якщо ж знову йти до "чистого" експерименту, то і часу треба багато витратити і невідомо, чим може скінчитися заміна "Тралу" на підготованій до пуску ракеті. Щоправда, було прийняте рішення і про пуск без "Оріону", що базувалось на неправильно зрозумілій доповіді одного з операторів, але наша система у цьому пуску працювала нормально і стала єдиним джерелом інформації про причини невдалого польоту ракети. На жаль тодішні засоби оперативної інформації, що були у системі "Оріон" не дали змоги відразу розібратись у тому, що трапилось і я прибув у зал засідань держкомісії не доповісти про результати спостережень, а довідатись, як полетіла ракета. У залі вже сиділа значна група начальства — щойно призначений головкомом Ракетних військ маршал Москаленко К.С., голова урядової комісії генерал Соколов А..І., головний конструктор ракетного комплексу Янгель М.К., головні конструктори систем, командування полігону. Коли я з'явився, мене запитали, що я можу сказати про політ, я ж сам хотів довідатись про це ж, тому я щось пробелькотів про нормальність польоту, белькотіння це викликало зневажливі усмішки присутніх — всі вже знали про невдалість польоту, але не знали де впала ракета, саме це непокоїло присутніх. Москаленко довго бурчав про те, що вже й американці знають де впала наша ракета а ми не знаємо, згадав про роботу постів ПСОЗ(ВНОС) на початку війни 1941-1945 років, довго розказував анекдоти про бомбардування та про мішки з нікому непотрібною інформацією цих постів. Всі понуро слухали маршальське бурчання і ніхто не знав що робити. В решті решт всі розійшлись зваживши на те, що якби в когось влучили, то вже б було відомо.
На другий день, обробивши наявну інформацію ми побачили, що вона охоплює лише перший ступінь ракети, а радіальні швидкості виміряні "Оріоном" близькі до штатних величин. Але на записах допоміжного параметра — величини сигналу, на входах наземних приймачів були помітні великі коливання, що могли виникнути лише внаслідок аномально великих коливань бортових антен жорстко встановлених на корпусі другого ступеня, тобто коливань корпусу відносно центра мас, наприкінці польоту першого ступеня, при чому ці коливання з частотою коло 1 герця спочатку наростали, потім затухали і знов стали наростати до моменту аварії ракети. Період наростання і затухання був кілька секунд. На думку нашої бригади радистів це означало, що на ракеті відбувався процес, який система керування намагалася заспокоїти, але не змогла. За частотою ж процесу можна було б відшукати і його витоки. Ці висновки я доповів члену держкомісії полковнику Смирницькому та особисто Янгелю. Але висока комісія не зважила на думку якихось дилетантів, що виникла на підставі якихось радіотехнічних даних і на келійному засіданні без широкого кола спеціалістів вирішила пустити ще одну ракету з працюючим "Тралом" другого ступеня.
Результат пуску був точно такий, як і попереднього і цього разу через телеметрію таки одержали інформацію про наявність перед кінцем роботи першого ступеня коливань, або як кажуть авіатори, флатера, з частотою близько 1-го герця, за якою швидко знайшли винуватця — коливання рівня пального та окислювача у баках другого ступеня. Аби запобігти такій халепі на майбутнє, були оперативно зроблені радіальні перегородки для баків, прямо на полігоні їх було встановлено на чергову ракету, яку й пустили невдовзі. Цей пуск відбувся як по писаному, ракета досягла цілі на Камчатці. Проте, у кінці польоту першого ступеня були помічені невеликі, досить високочастотні коливання навколо осі ракети. Замісник головного теоретика ОКБ-692 Гудименка, Яків Єйнович Айзенберг зразу винайшов рішення як це явище ліквідувати, що й було зроблено. І ось ми очікуємо чергового пуску, сподіваючись на підтвердження досягнутого попереднім пуском успіху. Але у нас на очах після закінчення роботи двигунів першого ступеню, другий ступінь не запустився, а лише відділився від першого. Так і летіли у променях щойно зайшовшого сонця дві рожеві цяточки, поки не зникли у темряві над обрієм.