Як боляче, — долітало з палати, коли медсестра вкладала бабу Лізу у ліжко. — Як же це все витримати?..
Глава 12
Багато магазинів Хайфи ще були зачинені. Але вулиці, занадто вузькі для міста з такою кількістю машин, вже були заповнені автомобілями, на деяких ділянках навіть виникли корки. А ще ж так рано!
— Отже, план сьогоднішнього дня такий: спочатку робимо бізнес,
декуди заїдемо і де з ким побачимось. Це багато часу не займе, до обіду впораємось. Потім заправляємо повний бак і… — Томас присвиснув. — Прямою ходою — на Ейлат. Номер в готелі заброньований, все ніштякас. До речі, ти не забув узяти свою книжку? Буде мені що почитати на відпочинку.
Вони вийшли з кав'ярні і пішли до машини Тома, що була припаркована неподалік. Але йшли чомусь не по прямій, а звернувши у якийсь провулок.
— Ти, як завжди, ходиш лабіринтами, — промовив Натан.
У глибині душі в нього все ж ворушилися недобрі передчуття —
якось дуже рознервувалася баба Ліза, коли він йшов. Зрозуміло, що їй була потрібна його присутність, кожну мить якої вона так цінувала після стількох років самотності. От і влаштувала сцену.
"Ти мене бачиш востаннє! Все, я помру! Прощавай, онуче!" Скільки разів баба Ліза казала ці рокові слова в різних випадках, витираючи при цьому сльози, і тягнулася до Натана своїми пухкуватими руками, підіймаючись навшпиньки. Натан слухняно нахилявся, щоби бабусі було легше. Він уходив в армію — баба Ліза поцілувала його перед смертю (своєю); їхав в Америку на рік — баба Ліза за столом промовила тост, в який вплела незмінний мотив свого "вмирання", через що всі гості засумували; приїзжав до Ізраїлю навідати рідню — баба Ліза зустрічала його словами: "Яке диво: я дожила цього разу", а проводжала: "Прощавай, тепер вже назавжди".
А, може… Може, в такій її манері розставання приховано велику людську правду? Адже ніколи не знаєш, що трапиться завтра, сьогодні, через хвилину.
— Так, брате, робота в мене така, що доводиться ходити
манівцями, — Томас вийняв з карману зв'язку ключів. — Будь ласка, містере. Сумку свою закинь у багажник, а сам сідай на переднє сидіння. Тепер задавай мені поменше питань, зараз все сам зрозумієш.
Сівши за кермо машини, Томас дістав свій мобільник:
— Менахем? Все, як зазвичай? Буду через п'ятнадцять хвилин.
Вж-ж-жих! — завівся двигун.
***
У деяких місцях Хайфа віддалено нагадує старий Вільнюс. А ще Хайфа чимось схожа на район Гринвіч-Вілледж у Нью-Йорку, де на тихих вуличках ще вітає старовинна печаль минулих століть…
Але справи це зараз жодним чином не стосувалося. У всякому випадку, тієї справи, якою займався Томас і — мимоволі — містер Натан з Нью-Йорка, що сидів поруч із ним — так представляв його Том своїм "клієнтам".
Його машина неслася вулицями Хайфи. Томас зараз був гранично зосереджений і серйозний. З Натаном майже не розмовляв. Відповідав на телефонні дзвінки і сам комусь телефонував. Після розмови вивергав брудну лайку на адресу якихось Бень, Сар, Мойш. Часто поглядав у дзеркала заднього виду, чи нема за ним чогось підозрілого.
Зупинившись на "точці", відкривав бокове скло, і до салону всувався якийсь тип. Спочатку здивовано дивився на Натана, мовляв, хто цей пасажир?
— Все беседер, не хвилюйся. Це мій друг, містер Натан зі Штатів.
Він там торгує коксом7. Привіз мені трохи спробувати. Без домішок, кошерний. Хочеш взяти? — рука Тома зникала під сидінням, де було сховано невеличку упаковку.
— Скільки ти хочеш за грам?
Клієнт передавав Томасу згорнуту купюру і брав з його рук
малесенькі целофанові пакетики. Все це — розмова, передача грошей і наркотиків — забирало не більше хвилини.
Неподалік від банку "Леумі" до них підійшли два молодих хасиди. Один з них, всунувши у вікно голову і не знімаючи капелюха, передав Тому гроші. Говорив він якоюсь жахливою сумішшю івриту і російської.
Потім до їхньої машини на заднє сидіння хвацько застрибнула красуня в обтягнутому джинсовому костюмі:
— Шалом, я задовбалася на тебе чекати. Як будеш спізнюватись,
піду до іншого. Зрозумів?
— Вибач. Зустрічав в аеропорту друга з Нью-Йорка. Він, до речі,
привіз мені трохи коксу. Хочеш спробувати? Їхній, американський, з нашим не порівняти, наш просто лайно. Ні, в борг не даю, в мене залізне правило. Але для тебе, так тому і бути, зроблю виключення, — Томас передав дівчині пакетики. — І так, скажи Хаїму, що в нього будуть великі проблеми, якщо не поверне мені п'ять тисяч.
Дівчина вийшла, і , наче нічого й не було, розмахуючи сумочкою, пішла по вулиці.
— Лерва8, — промовив Том, дивлячись їй услід.
Натан сидів мовчки. Правду кажучи, до такого він не був готовий.
Том — наркоторговець! Вліз в таку багнюку! Ще й використовує їхню давню дружбу з комерційною метою…
Бентежили також поліцейські машини, що проїжджали повз. Натану здавалося, що зараз їх зупинять, вимагатимуть вийти, влаштують обшук. Вдягнуть кайданки. А потім доводь у відділку, хто є хто.
Сумно. Нічогісінько не залишилося від їхньої дружби. Якісь дитячі спогади, юнацькі дурощі. Слабенькі запахи від вже опалого листя… Хоча ще там, у Вільнюсі, коли їм перескочило за двадцять, вже було зрозуміло, що вони з Томом — дуже різні люди, і шляхи їхні почали розходитись…
Потім Натан здружився з Едікасом Басийокасом. Разом вчилися в універі. Едікас був родом з хутору під Паневежисом. Його батько з п'ятнадцяти років воював у "лісових братах" проти загонів НКВС, потрапив у полон, і ледь не до семидесяти років, аж до розпаду радянської імперії, сидів у таборах — його ненадовго випускали, а потім "шили" нову фальшиву справу, давали новий термін і відправляли у Сибір. Як і його батько, Едікас на дух не виносив все російсько-імперське, але на відміну від батька, був не воїном, а поетом. Самородок, у своїх віршах він віртуозно поєднував фольклор і модерн. Литовська мова, на перший погляд, не душе мелодійна і гнучка для поезії, у віршах Едікаса розкривалася у неповторному звучанні, з такими обертонами!
Перед очима Натана виник фонтан неподалік від Вільнюського театру ляльок. Ще було холодно, весна щойно почалась, і фонтан був виключений. Удвох з Едікасом — студенти першого курсу, вони сиділи на гранітному холодному парапеті. Поспішали кудись перехожі, на кільцевій розверталися тролейбуси. Едікас у хутряній шапці, зсунутій на маківку, читав вірші, говорив про призначення поета, що призначення — це від Бога, не від людей…
— Едьку, хей! Як ти там, у вільному Вільно? Коли ти нарешті
надрукуєш мою повість у своєму літературному журналі?
***
— Ти не боїшся цим займатися? — спитав Натан, який все більше мучився поганими передчуттями. Може, не їхати ні в який Ейлат? Попросити Тома, щоби підкинув його до автобусної зупинки, і повернутися назад до Афули?
Їхня машина стояла на тінистій вулиці, і вони чекали на останнього "клієнта".
Томас рахував гроші.
— Поліція зараз зайнята безпекою, до нас в неї руки не доходять.
— А конкуренти?
— Ці небезпечні. Зараз всі хочуть влізти на російський ринок,
навіть араби, — він сховав товсту пачку грошей у карман. — Та де ж той баран? Скільки його можна чекати? А-а?
Все, що відбулося потім, тривало секунди, але у сприйнятті Натана розтягнулося до безкінечності. А подія й направду відносилась до розряду позачасових, таких, що тривають якусь мить, а змінюють життя назавжди.
Завищали гальма, і у двох кроках, перекривши їм дорогу, зупинилася сіра "Субару". Натан не встиг повернути голову, щоб подивитися, куди це раптом зник Томас. Застигнувши, як кам'яна баба, дивився перед собою немигаючими очима.
З переднього вікна "Субару" висунувся чоловік у чорній масці. Фонтанчики вогню раптом застрибали з його витягнутої руки. Після кожного спалаху роздавався приглушений звук: д-дух! д-дух! — і машина Томаса легенько посмикувалася.
Чоловік у масці направляв пістолет у різні боки. Д-дух! Д-дух!..
Натан наче занімів, йому стало дуже холодно. Але дивно — його охопила незрозуміла впевненість, що саме зараз він не загине. Хотіли би вбити, стріляли би не в капот машини, а по ньому. І взагалі він не причетний до цих розборок драгдилерів! Він в цій машини опинився абсолютно випадково. Не може ж він загинути так безглуздо!.. На краєчку свідомості раптом промайнула смішна думка, що він обов'язково вставить цей епізод у свій майбутній роман.
Запищавши шинами, сіра "Субару" рвонула з місця і зникла за поворотом.
— Натику! Натику, ти живий?! — кричав Том, сіпаючи його за
плече…
***
... — Ти що, заснув? Чи перегрівся на сонці? Питаю ще раз: ти в туалет хочеш? Зупинитись на заправці?
Натана струсонуло, наче він прокинувся. Кинув на приятеля дивний погляд. Подивився по боках. Він сидів в машині Томаса, і машина неслася по шосе:
— А-а, Томе, це ти… Ні, в туалет я не хочу, їдьмо без зупинок до
Ейлату. Мені тільки що на думку спала одна цікава річ, сюжет для майбутнього роману. Про те, як один письменник зустрічається з другом дитинства — драгдилером — і мимоволі допомагає йому продавати наркотики. Потім на них нападають, намагаються вбити, але далі з'ясовується, що ці начебто розбирання наркодилерів влаштувала одна жінка, через ревнощі.
— Звучить, як чергова чорнуха, — зробив висновок Том і присвиснув.
До речі, Томас займався продажем автозапчастин і ніколи не мав щонайменшого відношення до наркоторгівлі.
Глава 13
День від'їзду. Все вже сказано, обговорено. Два великих букети квітів: один на столі у баби Лізи, другий — у кімнаті чергових медсестер. І коробка шоколадних цукерок також у них. І конверт з грошима в кишені у медсестри Софії.
Понад усе Натан чомусь побоювався сцени прощання. Все ж таки проти своєї природи не підеш, а по природі своїй баба Ліза завжди була актрисою у душі. Він із досадою ловив себе на думці, що бабуся зараз почне демонстративно плакати, голосно причитати, щоб усі навколо бачили. Звичайно ж, не обмине згадати про "останній раз", про те, що вони "вже ніколи не побачяться".
Вставши на ноги і почавши ходити, баба Ліза швидко повертала всі свої минулі манери і звички "до падіння".