Шевченка, очолюваних головними конструкторами заводів А.М.Гінзбургом та Г.О.Барановським (автором), відповідно. Це було зроблено за пропозицією Харківського обкому КПУ, підтриманою ЦК КПУ, Устиновим та Брежнєвим для покращання умов праці колективів — розробників. Поспіх з узгодженням питання про траєкторну систему можливо пояснювався якраз створенням цієї організації щоб вирішити його поки не призначено начальника нової організації, а то хто його знає, як він до неї поставиться.
Покінчивши справи в урядових колах я повернувся на полігон для участі в останньому пуску. Він пройшов спокійно, але ми поквапливо обробили виміри параметрів руху ракети, аби обчислити точку падіння ракети до одержання результатів прив'язки цієї точки на місцевості з врахуванням обчисленої за результатами попереднього пуску похибки польотного завдання. На нашу думку, у цьому випадку найефектніше буде доведено точність "Звезди". Наші обчислення дали результат з яким співпала геодезична прив'язка, одержана на другий день після нашого обчислення, з похибкою порядку п'яти метрів. Таким чином ми одержали підтвердження того, що праця наша, попри всі негаразди та труднощі, дала очікуваний результат, що й було зафіксовано у звіті комісії, узгодженим з полігоном в особі його начальника В.І.Вознюка. Перед від'їздом з полігону я мав бесіду з Василем Івановичем, з його ініціативи, стосовно подальшої долі системи "Звезда" . У цій бесіді ми дійшли висновку, вірніше приєдналися до думки вищих військових кіл, що для ракет на відстань стрільби більше 1000 км, зважаючи на потужність їх бойових зарядів і досягнуті на ракеті Р12 точності влучання, радіосистема керування активною ділянкою траєкторії непотрібна і тому треба надбаний нашим колективом досвід використати, згідно з пропозицією М.К.Янгеля, для створення системи траєкторних вимірювань. При цьому Василь Іванович попередив: " Будьте тільки обережні, бо тепер ракетною технікою по лінії ЦК КПРС керує Л.І.Брежнєв, я його знаю як..." і постукав кісточками пальців по столу. Одержавши цю пораду я відкланявся і став збиратись до дому.
Підчас перебування на полігоні нашій експедиції довелося бути свідками деяких подій, що не мали відношення до випробувань "Звезди". Це два атомних вибухи протиповітряних засобів, здійснені на сусідньому полігоні на початку листопада 1958 року та дещо інше. Про те, що ці вибухи мають статися, дні та час їх, було відомо за кілька днів, проте за своїми клопотами ми не підготувалися до їх спостереження і я не бачив спалаху першого з них, бо був у темній роздягальні, закінчивши одягатися, я вийшов на ґанок та зупинився аби щось сказати одному з працювавших з нами військових, не встиг я й рота відкрити, як пролунав гучний та різкий звук, начеб поряд розірвався 150-міліметровий гарматний снаряд, я закрутив головою, намагаючись побачити джерело цього звуку та спитав співрозмовника "Що це?". Той зробив кам'яне обличчя, наче не почув запитання, на повторне запитання також не відреагував. Тільки потім, у виробничому приміщенні, мені пояснили, що то був звук атомного вибуху, а поясняти це мені на вулиці, де перехожі, не годиться, бо ж таємниця. Щоправда на цій площадці кожен перехожий знав цю таємницю, та все ж... Я погорював, що за справами не підготувався до спостереження атомного вибуху і вирішив наступний вибух, що мав статися через день, не пропустити. Ми з співробітниками очікували вибуху у приміщенні монтажного залу, величезні вікна якого виходили у сторону очікуваної події. День був похмурий, як і підчас першого вибуху, небо закрите суцільною хмарністю. І ось здалось, що на мить скрізь хмари блиснуло сонце, на підлогу лягли світлі плями від вікон, за дві хвилини дійшов до нас і звук, але значно тихший, бо ми були в приміщенні. У день першого з цих вибухів група наших фахівців від'їжджала з полігону машиною УАЗ-69. На радощах, що їдуть додому, хлопці забули про все і коли серед голого степу почули звук вибуху, вирішили, що це щось з машиною трапилося, ретельно її оглянули балони, ресори та все інше, що можна було запідозрити, знайшли що все гаразд, але побоялись їхати швидко, може щось тріснуло, а вони не помітили. Тож і тяглися до Волгограду з швидкістю 40-45 кілометрів на годину.
На полігоні де випробували "Звезду" на той час проводились і інші випробування, зокрема крилатої ракети "Метеор" головного конструктора В.М.Чоломія. Крім того було організовано навчання великої групи авіаційних полковників з ракетної техніки, ця робота одержала, як годиться у військових, кодову назву "Липа", що спричинило багато смішного. Так одного разу я бачив, як з монтажного корпусу вискочив черговий офіцер і спитав у вартового "Полковника Іванова не бачив?" "Якого Іванова? Липового?" "Та ти що? Справжнього!". Бо так вже повелось називати приїжджих полковників "липовими". Та коли скінчилась "операція Липа", місцеві гумористи говорили, що для старших офіцерів треба було б вжити слово "Дуб". Аж одного дня починається "операція Дуб" — ознайомлення з далекобійними ракетами командуючих артилерією військових округів поважних, огрядних, старих генералів.
Почалась ця операція з трагікомічного випадку на летовищі полігону, про який доповідав Вознюку його начальник штабу Буцький у моїй присутності. Сталося так, що один з прилетівших "дубових" генералів, що виходив першим з літака, ступивши на трап раптом провалився і впав на землю. Виявилося, що солдат, обслуговуючий трап, реконструював його так, аби можна було його підкочувати до літака самотужки, без помічників. Реконструйований трап у робочому положенні солдат мусив утримувати стоячи на нижній сходинці, але ще не встиг стати на неї, коли на нього ступив генерал. Він не постраждав і навіть не злякався, як сам розказував, але його попутники, що зійшли з літака після повернення трапу у штатний режим, добре посміялися над тою пригодою, бо впавший, зодягнутий у товстенний кожух, в польоті жартуючи доводив, що йому у цьому кожусі нічого не загрожує, навіть якщо літак впаде. Отож і дожартувався.
Командира полігону ця оповідь також розвеселила, тільки спитав, чи не довелося міняти генеральську білизну. Після негативної відповіді Буцького він порадив не наказувати солдата-реконструктора, але подбати, аби подібні випадки більше не повторювались.
Вдома на мене чекала нова робота у складі нової організації, що мала розробляти системи керування як інерціальні, так і радіотехнічні для забезпечення ракетних комплексів, створюваних ОКБ-586 під проводом Янгеля — затятого прихильника висококип'ячих (не кріогенних) окислювачів та інерційних систем керування. На 1959 рік розробники ракетних двигунів та інерціальних систем керування вже мали ряд технічних досягнень, що дозволяли сподіватись на можливість заміни бойових ракет з кріогенним окислювачем та радіосистемами на більш бажані для військ ракети з висококип'ячим окислювачем та інерціальною системою керування.
Справа у тому, що експлуатація ракет наземного базування Р7, що на той час були основним засобом ядерного стримування, була дуже ускладнена тим, що на них використовувався в ролі окислювача скраплений кисень. Це обумовило необхідність мати на позиціях складне й примхливе кріогенне обладнання для зберігання, експлуатаційного контролю та заправки ракети безпосередньо перед стартом, бо перебування ракети в заправленому кріогенним окислювачем стані за декілька годин виводить її з ладу, якщо ж в разі затримки пуску окислювач злито не дуже пізно, то й тоді відновлення працездатності ракети потребує багатогоденних ремонтних робіт. Друга незручність Р7 для військових замовників полягала в застосуванні для керування ракетою радіотехнічної системи з двома великими та вразливими, в умовах ядерної війни, наземними пунктами з кількома антенами, розташованими на площі у кілька гектарів, та й ще на відстані 200-300 кілометрів один від одного та від місця запуску ракети.
Колективи під проводом С.П.Корольова та В.П.Глушка змушені були застосувати двигуни на зрідженому кисні тому, що на час розробки ракети Р7, двигуни з висококип'ячим окислювачем — азотною кислотою, ще не могли забезпечити енергетичні характеристики, необхідні для "діставання Америки" та виводу на орбіту супутників, що також передбачалося запропонованою Корольовим та його соратниками програмою робіт, оформленою відповідними урядовими рішеннями.
Таким чином, при надзвичайно жорстких строках роботи, визначених урядом, це було єдине правильне рішення, хоч і тимчасове. Разом з тим, у 1958-1959 роках С.П.Корольов організував широку взаємодію з вченими та інженерами кріогенної техніки, що дало змогу почати проектування нової міжконтинентальної ракети Р9, значно надійнішої, у якій недоліки пов'язані з кріогенним окислювачем вдалося звести до мінімуму — це була остання спроба Корольова зберегти для своєї організації замовлення на бойові ракети, аби не втратити вельми щедре фінансування. Не захотів, чи не зміг Сергій Павлович визнати те, що замовникам було відомо apriori, що і ця ракета не зможе досягти надійності та зручності експлуатації, притаманних "азотним" ракетам. Щоправда подальший перебіг подій у світі та у СРСР довів, що і космічна техніка може забезпечити таке ж щедре фінансування, бо військові вміють геть усі здобутки науки та техніки обернути на службу війні...
З огляду на наведене, десь наприкінці 1958 р., чи на початку 1959 р. було прийнято запропоновану М.К.Янгелем та Міністерством оборони програму побудови двох типів міжконтинентальних ракет Р14 та Р16, з висококип'ячим окислювачем та автономною (інерціальною) системою керування, з виходом першої на льотні випробування у 1959 році, а другої у 1960 році, роботи ж по Р9 не припинялись, оскільки не було повної впевненості у тому, що вдасться вчасно створити згадані "азотні" ракети без недоліків, що можуть затримати їх прийняття на озброєння.
Власне аналогом по відстані до цілі ракетам Р7 та Р9 стала ракета Р16, вона (як і Р14) створювалась колективом під проводом М.К.Янгеля. Цей колектив мав досвід створення ядерної ракети Р12 на відстань 2000 км з інерціальною системою керування та з азотною кислотою у ролі окислювача.