І звикнути до такого життя важко. Набагато легше звикнути до американського комфорту.
… Щось незрозуміле почало відбуватись на вулицях міста. Жалобні мелодії, що звучали ще зранку, чомусь замовкли. Все навкруги почало рухатись — раптом, під вечір, з першими зорями.
З будинків почали виходити люди, виносити столи і мангали. "Р-р-р" — задрижала земля, вулицями пішли танки та бронетранспортери. І дівчата у шортиках з налитими такими — ах-ах! — сідничками і у футболочках. Засмаглі такі, соковиті. Всі посміхаються, сміються. А-а…
День незалежності. Як? Зараз? Зачекайте хвилинку! Адже я ж був у жалобі. Згадав і про свого діда Натана, який загинув під час війни. Невідомо, де і як він загинув. Може, його розстріляли у перші дні війни, а може, пізніше — у сорок другому чи сорок третьому — коли ліквідували Вільнюське гетто. Натан завжди уявляв свого діда не смертником, не жертвою, а героєм. Одним з тих, хто організував у гетто групу самооборони і готував повстання. "Нас не поведуть, як овець, на бійню!" — такими словами починався їхній відомий заклик…
— Агов, хавере!5 Ти чому не п'єш? Чому такий сумний? — гукнув до нього якийсь чоловік біля широкого столу, на якому стояли пляшки горілки, пиво, лежала щойно зварена кукурудза.
— А що, треба пити? — Натан узяв чарку горілки і качан
кукурудзи, що йому простягнув незнайомець. Дав натомість якісь гроші.
— Звичайно! Ти де живеш — на Місяці? — чоловік злегка постукав пальцем по своєму годиннику на руці. — Вже по восьмій. День поминання скінчився, почався День незалежності6. Свято! Єврей зараз не має бути сумним. Нехай сумують наші вороги!
Дівчата вилізли на танки і бетеери і, скинувши босоніжки, танцювали на броні. Солдати вилізли з люків і обіймалися з дівчатами.
Натан зустрічав зараз медсестер і санітарів з будинку престарілих з їхніми дружинами та дітьми. І продавців книжкових магазинів, з якими встиг познайомитись, і гідів з турбюро. Одна з дівчат, що стояла на бронемашині, голосно кликала його:
— Йди-но сюди! Чи ти не впізнаєш мене? Я працюю в барі.
Американцю! Письменнику!
Поклавши руки одне одному на плечі, танцювали хасиди. Розлітались поли їхніх чорних лапсердаків. "Машиах! Машиах!" — вигукували вони, і така радість була на їхніх обличчях, що Натан, вже добряче захмелілий, раптом відчув себе навіки і нерозривно злитим з ними усіма — санітарами, таксистами, солдатами, хасидами…
А на темних пагорбах спалахували шестикутні зірки. Гримнув грім салюту. Все небо заблищало.
— Йди-но сюди, американцю!.. Хавере, чому не п'єш?.. Нас не
поведуть, як овець, на бійню! Нехай плачуть наші вороги!
Взявши руку дівчини, він намагався вилізти на бронемашину. Але дівчина чомусь руку висмикнула. Реготала, дивлячись, як цей незграбний п'яний письменник гепнувся на траву.
Піднявшись, Натан засміявся і пішов до хасидів. Вклинився в їхнє кільце, що кружляло невпинно.
Машиах! Машиах!..
Глава 11
— Йди! Йди, бабусю! Не бійся!
Вона, у блакитному халатику, стояла, оточена цілою армією
помічників, — фізіотерапевт, медсестра Софія, Натан.
І всі тридцять пар очей дивились на неї, як вона — низенька, худенька — тремтячими руками спирається на ходунки. Навіть кіномани відірвалися від телеекрану. Зараз в цьому залі відбувалось дещо, що за своєю значимістю, за напруженням емоцій затьмарювало всілякі пристрасті будь-якої мильної опери. Які там до біса зради та погоні! Все це дурниці і дрібниці.
Це вам не жарти! Жінка майже у дев'яносто років, з поламаним стегном, яка перенесла складну операцію, намагається встати на ноги і ходити. Не бажає бути калікою. Ніяк не бажає на третій поверх.
Баба Ліза чимдуж стискала трубки ходунків, зверху обтягнуті м'якою шкірою. Вся тремтіла. Навіть більше не від фізичної напруги, а від хвилювання.
Фізіотерапевт легенько підтримувала її з одного боку під пахвою, медсестра — з другого.
— Бабусю, ну ж бо, йди, йди, — просив Натан.
Кілька разів вона набирала глибоко повітря і… все одно не
рухалася з місця. Було зрозуміло, що й цього разу фокус не удався — не змогла старенька перетнути межу, за допомогою одного маленького кроку здолати прірву, що відділяє її від світу ходячих. Що ж поробиш, воно й зрозуміло. Вік. Сили не ті вже. І дух вже не той.
Нічого, не біда, спробуємо ще раз. Може, завтра вийде. Може, післязавтра. Або через рік. Час є, поспішати нема куди. Може, ніколи. Люди живуть і сидячи, прикутими до інвалідних візків. Знаходять радощі і в такому існуванні: читають, дивляться телевізор, розмірковують.
Та й куди, власне, їй потрібно ходити? На танці? І навіщо їй ходити? Адже тут, у будинку престарілих, повний сервіс: все подадуть, віднесуть. І відвезуть.
Фізіотерапевт непомітно кивнула медсестрі і губи стиснула: мовляв, все — треба її саджати назад у крісло.
— Молодетс, беседер, — голос фізіотерапевтки звучав солоденько
та фальшиво, як у виховательки у дитячому садку, коли вона хвалить дитину за писульки-кривульки на аркуші для малювання.
Але що це?! Яка сила допомогла бабі Лізі підняти своїми тремтячими, щуплявими руками ходунки, відірвати їх від підлоги? До книги яких рекордів це записати?!
Натан побачив, як розширилися від здивування очі фізіотерапевта, як стрепенулася медсестра:
— Лізо-о?..
Крок. Маленький, крихітний, сантиметрів на п'ять. Ще крок. Ще.
— Та яка вона хвора? Вона здоровіша за всіх нас, — зашипіла
одна старенька, дивлячись бабі Лізі услід.
— Твій баба — герой, з таким можна іти на будь-який фронт, —
сказав Натану ламаною російською мовою сухий старенький, що спирався на ціпок. Він був з чеських євреїв, під час Другої світової війни допомагав переправляти євреїв з Італії до Палестини. Потім потрапив у полон до англійців, збіг з табору і продовжував воювати.
Натан не зводив очей з фігури у блакитному халаті, що повільно віддалялася від нього. Ще крок. Ще… Скривився, щоб стримати сльози, що звідкись з'явилися на очах.
***
— Нічого не розумію. Всі чоловіки — бандити, всі жінки — повії. Жах та й годі, — баба Ліза відклала закриту книжку. На серветку поруч поклала лупу з чорною пластмасовою ручкою. — Невже це хтось читає?
— Так, читають. Ти трохи відстала від життя, бабусю. В моїх
книжках ще все зображено романтично, навіть старомодно.
— Не розумію і розуміти не хочу, — перебила вона. — Все ваше
сучасне мистецтво — суцільна порнографія. І в телевізорі також суцільна порнографія: всі стрибають, горлають і дриґають ногами. Була б моя воля — розтрощила би той телевізор і спалила би всі ваші сучасні книжки, — вона наблизила до очей зігнуту у кисті руку, подивилася на годинник.
Зала вже спорожніла. Клітка з канаркою була завішена. Прибиральниця витирала столи.
— Ти молодець, що почала ходити, — Натан раптом узяв руку
баби Лізи. Хотів сказати їй про те, як пишається нею.
Вона посміхнулася. Подивилася на нього так, наче побачила вперше:
— В тебе з'явилося сиве волосся. Ти дуже… — затнулася, наче не
могла підібрати потрібне слово. — Ти дуже змінився за останні роки. Став більш терпимим до людей. Став чоловіком, — накрила його руку своєю долонею. — Добре, вже пізно. Тобі час іти. А мене вже Фейга чекає. Будемо з нею вести нічні дебати про те, хто який гріх у житті скоїв. Нам є, про що згадати. Будемо сповідатись. Може, Бог почує. Почує, як ти вважаєш? — в її голосі наче звучала прихована тривога.
— Не знаю. Має почути.
— Уявляєш, іноді з нею так забалакаємось, так рознервуємось, що
потім не можемо заснути. Крутимось до ранку. Треба попросити Суру, щоб збільшила мені дозу снодійного.
— Ти підеш сама чи тебе відвезти? — спитав він.
— Відвези. Я сьогодні вже находилася за день. Втомилася.
Натан допоміг бабі Лізі обережно переміститись зі звичайного
крісла до інвалідного візка. Повіз її по коридору у палату. Дивився зверху на її маленькі, опущені плечі під халатом. На її сиве рідіюче волосся. Зараз, коли було куплено зворотний квиток до Нью-Йорку, про що баба Ліза ще не знала, він відчував до неї велику жалість і навіть нове почуття, схоже на любов…
По дорозі Єлизавета Марківна кидала погляди у розчинені двері інших палат-квартир — цікаво ж, що робиться у сусідів.
— До речі, ледь не забув тебе попередити: я завтра не приїду. І
післязавтра також, — вимовив він, коли заїхали до кімнати.
Там, на одному з ліжок, лежала Фейга, постіль баби Лізи вже була розстелена.
Над ліжком баби Лізи висіла знайома весільна світлина — баба Ліза з дідом Натаном. Вона у білій сукні, волосся накручене, вуста посміхаються, як посміхаються і очі. І дід Натан — у костюмі і у краватці, злегка нахилившись до дружини.
Ця знімка у пам'яті Натана завжди викликала рядки з любовних сонетів Петрарки та Шекспіра.
До речі, на стіні біля ліжка Фейги — схожа світлина, де молода жінка років двадцяти, теж повна життя, поруч із чоловіком у гімнастерці…
— Куди це ти зібрався? — баба Ліза нашорошилася. — І чому на
три дні?
— До Ейлату, з туристичною групою.
— Неправда. Ти їдеш із Томасом. Я ж знаю, що ти їдеш з цим
бандитом! — її обличчя стало суворим.
— А навіть якщо і з Томом? Що з того? Він — мій друг дитинства, сердито відповів Натан, розізлившись на свою балакучість:
навіщо розповів їй про нещодавню зустріч із Томом? Водночас в черговий раз здивувався і бабусиній проникливості. Нічого від неї не приховаєш!
— Натанчику, онучку. Будь ласка, прошу тебе, — вона перейшла
на плаксивий тон. — Не треба нікуди з ним їхати, це погано скінчиться. Твій Том сидів у в'язниці в Литві і тут невідомо чим займається. Він тебе до біди доведе.
— Не хвилюйся, все буде добре.
Фейга, яка досі нерухомо лежала на ліжку, повернула до нього
обличчя:
— Синочок, бабусю треба слухати. Нікуди не їдь. Інакше тебе
застрелять, і ти будеш лежати у ямі.
— Замовчи, нехай би тобі пір'я в роті поросло! — накинулася на
Фейгу баба Ліза. Знову подивилася на Натана, але вже твердо. — Ну то знай: якщо ти поїдеш — в живих мене не знайдеш, — і потягнулася до кнопки біля ліжка, щоб викликати медсестру.
… — Ой, боляче.