До речі, як виявилося потім, на основі аналізу роботи передавача під час всіх і всяких випробувань, кількість, тривалість та величина спонтанних коливань частоти магнетрона зменшувалась протягом часу його експлуатації відбувалось так зване тренування магнетрона — процес, позитивне значення якого було визначено для всіх радіоелектронних приладів за рік-два по тому.
Досягнуте збільшення стабільності створило можливість зменшити смугу частот приймачів, бортового та наземного. Але, на жаль, я, як керівник роботи, знехтував пропозицією наших фахівців саме так і зробити. Не вбачаючи у широкій смузі частот нічого поганого, принаймні в умовах полігонних випробувань, я не схотів переорієнтовувати розробників, аби не затягувати випуск технічної документації, бо вже і так ми запізнювались. Щоправда, і виробництво серійних ракет Р5М на Південному Машинобудівному заводі у Дніпропетровську теж йшло з серйозним відставанням від урядового плану, тож нічого було сподіватись на виділення у 1957 році з їх числа чотирьох ракет для випробувань радіосистеми "Звезда".
З початку 1956 року ОКБ нашого заводу не тільки брало участь у освоєнні радіомаяка БРК2 для Р5М, але і приймало участь у процесі освоєння виробництва цієї ракети Південмашем в тому, що стосується бортової апаратури та апаратури передстартового контролю цієї ж системи, позаяк апаратуру передстартового контролю було застосовано і для перевірок стану бортової апаратури у випускному цеху ракетного заводу. У перший же тиждень мого перебування на посаді головного конструктора заводу, я одержав виклик у Дніпропетровськ у зв'язку з проблемами, що виникли при монтажу на першій ракеті бортових приладів БРК2. Не встиг я ще й зібратись, як мені зателефонував А.М.Гінзбург головний конструктор харківського заводу "Комунар" і запросив їхати разом з ним у авто, що йому вдалось роздобути. Виявилося, що на Південмаші є проблеми і з приладами автономного керування, що виробляє "Комунар" для тієї ж ракети. Приїхавши годин за шість на Південмаш ми застали там замісника міністра оборонної промисловості Руднєва К.М. та начальника головного управління цього ж відомства Гришина Л.А., що приїхали розібратись у причинах відставання виробництва ракет. Нас же з Гінзбургом, як і ще кількох головних конструкторів викликали, бо керівництво заводу пояснило всі затримки проблемами з виробами суміжників. Це був звичайний "хід конем", розрахований на те, що начальство вдовольниться цим поясненням та поїде додому до Москви, аби там пред'явити претензії суміжним міністерствам, а тим часом, може щось зміниться на краще... Але згадані начальники виявилися хитрішими – вони, почувши пояснення відразу натиснули всі керівні кнопки і викликали обвинувачених. Пройшовши у випускний цех та роздивившись добре, ми з Гінзбургом побачили, що всі проблеми полягають у невеликих деформаціях установчих деталей наших приладів, заподіяних складальниками Південмашу, аби встановити нештатні датчики, що для чогось були потрібні та для яких чомусь не знайшлось більш зручних місць. Щось подібне було і з виробами інших суміжників. На другий день ми написали, відредагували та попідписували відповідні папери і всі викликані роз'їхались, залишивши Південмаш наодинці з своїми власними проблемами та начальством.
Виробництво бортової, наземної та перевірочної апаратури БРК2 на нашому заводі посувалось дуже поволі, перед усім через нашу національну (а може радянську?) звичку робити все абияк, не зважаючи на вимоги що містяться у кресленнях. Цікаво те, що і деякі керівники заводу та, особливо, цехів заохочували до такої роботи робітників тим, що вимагали у конструкторів всіляких спрощень у кресленнях та дозволів на невідповідність їм продукції. Лише робітники інструментального та дослідного виробництв працювали на совість. Отож директорові заводу і довелося на певний час доручити найвідповідальніші роботи цим двом категоріям робітників. Але за малочисельністю вони не могли виконати весь обсяг цих робіт у потрібні строки, та й на стані інструментального парку заводу таке рішення негативно позначилось, виникли затримки з виготовленням макетів та дослідних зразків тої ж "Звезди". Так і працювали, як Охрім свиту латав.
Найбільш серйозні труднощі виникали у виготовленні деталей для надвисокочастотних каскадів бортового приймача, але у боротьбі за якісне їх виготовлення дещо допомогла мені розумна позиція майстра складального цеху Бакланова О.Д., що підтримав мою пропозицію створити об'єднану групу вхідного контролю деталей, надходячих з інших цехів. До складу групи ми включили конструктора, технолога та висококваліфікованого слюсаря-складальника, Бакланов створив належні умови для роботи групи і ніколи не заперечував її висновки, вимагаючи від інших цехів деталей належної якості. Таке ставлення цього майстра до якості створило йому настільки позитивний "імідж", що забезпечило Бакланову чудову кар'єру — у 1972 році, пройшовши всі щаблі керівництва підрозділами заводу він став його директором, а згодом замісником міністра і міністром загального машинобудування Союзу РСР.
А тим часом вибухнула суецька війна, радянський уряд виступив з загрозою застосувати ракети проти Ізраїлю, якщо агресія триватиме. На другий день після цієї заяви на заводі з'явився генерал Мрикін О.Г. один з керівників військового управління, що відало закупкою ракетної зброї. Зустрівшись з керівниками заводу та ОКБ він повідомив нас, що він прямо з курорту, бо почувши погрози нашого уряду, він не зміг не кинутись до нас, бо знає, що хоч і є вже ракети здатні долетіти до названого ворога та немає БРК2, щоб їх до ладу запустити. Таким чином, на його думку, якщо уряд погрожує всерйоз, то ми можемо стати крайніми винуватцями нездійсненності цих погроз. Ми запевнили товариша генерала, що зробимо все, аби скоріше здати його представникам перші два комплекти, але раніше листопада це не вийде. Мені здалося, що він сам не вірив у реальність виконання погроз уряду, тим паче, що єдина ракета, здатна досягти Ізраїлю, існувала на той час лише у ядерному варіанті. Тож справа може йти не про ракетний удар а про ракетноядерний, а це вже надто серйозно...
З початком регулювання апаратури БРК2 я переключився цілком на роботу у випускному цеху, бо виникало багато питань, що потребували негайного вирішення. Хоч апаратуру було досить добре відпрацьовано, але випливало багато питань через те, що не всі результати відпрацювання внесено до креслень, та й помилки у кресленнях ще зустрічались, були й не повідомлені нам зміни технічних характеристик комплектуючих виробів, вимушені заміни цих виробів на вироби з іншими характеристиками, помилки виготовлення. Провідним інженером цієї системи на заводі був Г.В.Гареколь вельми серйозний та акуратний фахівець, але для одної людини навантаження було завелике. Коли ж прийшла пора виїжджати на заводський полігон за 90 кілометрів від Харкова, для остаточного регулювання та здачі станцій замовникам, я очолив усю роботу на ньому, залучивши до неї і свого замісника Іванова М.А., що досі до БРК2 причетним практично не був. Тодішній заводський полігон являв собою чисте поле розміром близько 0,5 км на 2,5 км, все обладнання якого складалось з землянки та кабельної лінії 2 км завдовжки для живлення контрольного пункту. Землянка була і кухнею і їдальнею і спальнею, її енергопостачання забезпечувалось або електростанцією, або акумулятором, або дровами та моторним пальним залежно від обставин. Живлення електрикою забезпечувалось пересувними електростанціями. на 12,5 кВа.
Працювати на полігоні було нелегко, бо, як і завжди вистачало недоробок та помилок виробництва, які треба було усунути, що вимагало безперервного зв'язку з заводом в складних зимових умовах. Все ж до кінця року станції було здано військовим представникам та відправлено за призначенням.
Таким чином, я міг з самого початку 1957 року знову зайнятись розробкою "Звезда", не виключаючи, щоправда, і нагляд за виробництвом системи БРК2. По-перше треба було закінчити ескізний проект системи "Звезда", розіслати його, одержати відозви та захистити його на науковій раді головного інституту нашого главку — НДІ-885. За усталеною традицією доповідь про пропоновану систему на засіданні ради мусив зробити я, як головний конструктор. Виступав у такій ролі я вперше в житті і, хоч і відчував натхнення, добряче хвилювався. Бажаючи якнайкраще доповісти я написав та ретельно відредагував вступну та загальнотеоретичну частини доповіді. Перейшовши до розповіді про апаратурні рішення я вирішив залучити до її створення розробників окремих підсистем, бо не все знав (та й не міг знати) про них у деталях. Це я вирішив зробити за допомогою магнітофона, начувшись про його корисність у подібних справах. Я вирішив наговорювати на плівку те що знаю, а фахівці підказуватимуть мені та поправлятимуть і ці підказки та поправки відразу будемо вносити до фонограми. Нічого путнього з цього не вийшло, мабуть треба було б спочатку відпрацювати технологію роботи з магнітофоном, а може просто старі засоби кращі. Прийшлося припинити підготовку доповіді та їхати з конспектом вступної частини, бо вже не було часу. Проте, доповідь без зарані підготовленого паперу пройшла вдало, проект було схвалено і рекомендовано розробку системи вести згідно з ним.
Власне, розробка вже йшла повним ходом, тільки ще залишалась неясність у питанні проектування бортового ретранслятора, бо, хоч і було узгоджено тактико-технічне завдання на два вакуумних прилади для нього, ми не мали навіть габаритних креслень цих приладів — підсилювального та помножувального клістронів, не згадуючи вже про потрібні для них параметри електричного живлення. Що ж до працездатних зразків цих клістронів, то вони мали надійти лише наприкінці року. Але щодо проектування усіх інших приладів системи була повна ясність, тому у другому кварталі я знову очолив комплексне регулювання та здачу військовим чергових стан цій БРК2. Цього разу моя участь у вирішенні технічних питань потрібна була лише задля заспокоєння керівництва заводу, бо мені довіряли більше ніж керівництву випускного цеху.