Щоправда, у серпні 1955 року мені потрапила до рук інформаційна брошура, у якій сповіщалося про вдалу спробу двох ленінградських учених створити підсилювальну лампу —клістрон, для роботи на радіохвилях довжиною близько 10-ти сантиметрів. У брошурі було подано креслення цього приладу з зазначенням розмірів. Вивчення цієї статті та аналіз креслення переконливо доводили, що автори мають рацію, коли роблять висновок про можливість створення підсилювального клістрона і на більш короткі хвилі, придатні для радіокерування. А це означало, що побудова неімпульсної системи вимірювання швидкості ракети, стає реальною, бо для цього не вистачало тільки такої лампи, яка б забезпечила підсилення сформованого у бортовому ретрансляторі надвисокочастотного сигналу "відгуку". Я поділився своїми роздумами з Борисенком, він, здалося, все зрозумів і висловив згоду поставити перед електровакуумною промисловістю питання про розробку потрібного приладу. Та коли дійшло до ділової розмови з одним із провідних конструкторів НВЧ радіоламп, Борисенко, вловивши скептичні нотки у міркуваннях того з приводу нашої пропозиції, швидко змінив свою позицію і повів розмову про звичайний магнетрон(!) для системи, що базується на обробці модуляційного а не несучого сигналу і одержав згоду на таку роботу, яка, на мій погляд, зовсім була непотрібною. Отже, я ще до остаточного повернення до лабораторії вже знав, що ніякої роботи, крім тої, що вже ведеться у ній, більш нема і мені треба займати своє місце начальника та перебирати на себе керівництво, з яким добре справлявся Іванов, що заміщав мене за моєї відсутності. Навряд чи це було б йому приємно...
З листопада 1955 року у нашому інституті стали з'являтися посланці заводу ім. Шевченка, у зв'язку з урядовим дорученням цьому заводу розпочати серійне виробництво станцій БРК2 та створити радіосистему керування для ракети Р5М, яка на державних випробуваннях не змогла досягти завданої кучності, але була прийнята на озброєння з умовою поліпшення цієї характеристики. Керівником розробки системи керування на заводі було призначено Рофварга Лева Петровича. Він та ще два-три інженери і були тими посланцями, що мали перейняти досвід нашого підприємства у радіокеруванні. Коли у пошуках часток цього досвіду Лев Петрович завітав до мене, я виклав йому свою позицію щодо створення радіокерування для Р5М. Мені здалося, що він був трохи здивований тим, що один з авторів БРК2 має свої думки і про радіокерування взагалі, але з зацікавленістю вислухав мої ратування за вимірювання швидкості допплерівським методом на несучій частоті і, як виявилося опісля, став полум'яним прихильником такої ідеї. Я відчув певну заздрість до харків'ян і подумав, що не погано б було взяти участь у такій роботі.
Тоді ж стало відомо, що колишній замісник Борисенка — Костянтин Костянтинович Зиков, що був головним конструктором згаданого заводу, захворів, потребував тривалого лікування та й деякі зміни у сім'ї його батьків, що мешкали у столиці, потребували переїзду Зикова до Москви.
ХАРКІВ
Моє положення у лабораторії, та заздрість до харків'ян призвели до того, що коли до мене звернувся Борисенко з пропозицією обійняти посаду головного конструктора заводу ім. Т.Г.Шевченка у Харкові, що мав випускати серійно станції БРК2, я вирішив погодитися.
Щоправда, я спочатку запитав, чому саме мені він це пропонує. Михайло Іванович відповів, що він дуже занепокоєний освоєнням випуску БРК2 на заводі і хоче, аби там був працівник, що повністю перебере на себе технічне керівництво цим процесом та звільнить його від вирішення поточних питань виробництва, а знаючи мою вдачу, він певен того, що я саме так і буду поводитись. Відповідь мене задовольнила і я дав свою згоду, навіть не порадившись з дружиною.
Розмова ця відбулася у січні, але конкретні дії щодо переводу заплановано було розпочати у квітні, після першого, так би мовити, сеансу лікування Зикова. Дружина моя до переїзду поставилась негативно, та не дуже, бо вона розуміла, що нова робота то є серйозне підвищення, та й з переїздом у Харків ми мали змінити свою однокімнатну квартиру у Москві на трьохкімнатну зиковську. Але довго вона не могла забути того, що я погодився на таку зміну у житті сім'ї не спитавши її поради...
У квітні, вийшовши з лікарні та довідавшись, що я не змінив свого рішення, Зиков звернувся до начальника головного управління, якому були підпорядковані і наш інститут і завод ім. Шевченка, з відповідним поданням. На другий день мене було викликано до главку, де зі мною познайомився директор заводу, розпитав про мою роботу, сім'ю, житло, довідавшись про все він зауважив, що у зиківській квартирі буде жити краще. Він ще до нашої зустрічі детально розпитав про мене замісника начальника главку, що донедавна був директором дослідного заводу нашого інституту і добре знав мою роботу на виробництві та був доброї думки про мене. Начальник главку також розпитався про все у мене та свого замісника, що був присутній на розмові і доповів про згоду директора заводу взяти мене на роботу. Я резервував за собою право прийняти остаточне рішення після візиту на завод. Перед цим візитом я навідався до свого діда, маминого батька, що мешкав у Крюкові під Москвою, старого, ще дореволюційного, інженера, що майже усе життя працював у провінції, аби порадитись, чи слід їхати до Харкова як на його думку. Перш за все старий спитав "А кто там директор? Инженер, или "товарищ"?". На це я відповів, що вже давно "товарищи" повивчались на інженерів. Дідусь покивав головою "да, пожалуй так..." та сказав, що у провінції спеціалісти швидше ростуть, а що мені рости більш і не треба, то мушу дивись та зважати сам. Приїхавши у Харків, познайомившись з заводом я побачив, що далекий він від ідеалу, м'яко кажучи, але нічого особливо поганого я там не побачив і сказав Зикову, що спитаю останній раз Борисенка чи їхати і вирішу залежно від його відповіді. Я розумів, що і у Москві я вже маю добру посаду, яку можна обіймати до самої смерті, а з Івановим якось розберемось, тим паче, що він ні рухом, ні духом не давав підстав сумніватись у його товариському ставленні до мене, що з квартирою з часом усе налагодиться, то можна було б і залишитись. З іншого боку, самостійна робота у Харкові над розвитком знайомої мені галузі радіотехніки, негайне вирішення житлового питання теж щось важили.
Тому по приїзді я зайшов до Михайла Івановича та розказав про свої заводські враження, спитав чи радить він мені їхати, чи він не передумав. У відповідь я почув щось на зразок " Твоя справа, роби як знаєш". Отакої, начеб не за його пропозицією я збираюсь їхати! Поїхав я у міністерство та й дав згоду. У обідній час, повернувшись до інституту, я зустрів збентежену дружину, що розказала мені, як Борисенко, поки я був у міністерстві, умовляв її —"Повлияй ты на своего хохла упрямого, пусть откажется, и здесь получите все, чего вам не хватает!". На її зауваження, що я роблю все за його пропозицією, він відповів "Ну, была слабость, убоялся я заводских вопросов да и Косте хотел помочь, ведь учились вместе, но с заводом и так справимся, а Костя пусть сам выпутывается, ведь мог он и не переезжать в Харьков." Знаючи, що я був у нього перед візитом у міністерство, дружина спитала, чому він тоді не сказав усього цього мені і Борисенко зник, мовчки. Моя дружина правильно зважила, що тепер мені відмовлятись ніяк не можна, бо тоді і у Москві всі дороги будуть закриті ніхто не стане таку несерйозну людину просувати на високі посади.
Ось так ми опинились у Харкові я, дружина, старший син та сестра дружини, що приїхала до нас після закінчення середньої школи і досі не визначилась чи вчитись далі чи пристати до якоїсь роботи. Моя дружина опинилась у Харкові вперше, тож вона відчула деякий дискомфорт через незвичність до мови вивісок, що у ті часи були переважно українськомовними, до вигляду місцевих жителів, особливо чоловіків, що багато з них ходило у вишиванках та з короткою стрижкою, але за два-три дні освоїлась. Щоправда, її неприємно вразило, що на переважній більшості вишиванок на перехожих вона бачила вишивку, що була точною копією вишивки, подарованої їй моєю мамою з наказом не давати її нікому копіювати. Коли за день-два ми одержали контейнер з своїм майном, жінки взялись за обживання квартири, а я ще за кілька днів до перевезення сім'ї став до роботи.
Моя нова посада у Харкові звалася: головний інженер Особливого Конструкторського Бюро, Головний — Конструктор заводу. Справа у тому, що у радянські часи чисельність інженерно-технічних працівників (ІТП) заводів визначалась не реальними потребами, а за якимись нормативами, вигаданими бюрократами, виходячи з хибних уявлень радянської економічної науки ще десь у 20-ті роки, коли ж реальне життя стало вимагати збільшення складу ІТП, бюрократи не стали переглядати свою псевдонауку, а погодились на створення при заводах особливих конструкторських бюро, що мали вирішувати всі технічні питання, пов'язані з продукцією, що випускається заводом. Аби уникнути прямого адміністративного тиску на інженерів задля збільшення випуску продукції та скорочення строків її освоєння та виробництва, чим завжди грішили оті самі "товарищи", ці колективи були на більшості заводів самостійними у адміністративному та технічному відношенні, проте, аби вони не дуже відривались від заводів, директор заводу обіймав посаду ще й начальника ОКБ, здається у міжнародному плані це має назву "особиста унія". Так було і на заводі ім. Шевченка, але й бухгалтерія була спільна, тож головний бухгалтер заводу частенько дозволяв собі дещо вільне поводження з коштами ОКБ.
Крім того директор та його замісники через спільний відділ кадрів дозволяли собі наймати на роботу за рахунок штатів ОКБ людей, що не мали до нього ніякого відношення, у зарплатні працівників ОКБ панувала сваволя — одним встановлювали зарплатню виходячи з заводських ставок, другим з ставок ОКБ, а третім як заманеться. Правду кажучи, і московське начальство на це дивилось скрізь пальці. Разом з тим потреба у конструкторських розробках у нашій галузі була така, що цим заводським ОКБ часто доручались вельми серйозні роботи, як, наприклад розробка згадуваної радіосистеми керування.