Станція надійшла у відання нашого лейтенанта, вже старшого, Михеєва, її було встановлено замість дослідної станції, здача ж провадилась у вільний від пусків час, його було достатньо. До цього часу додалися ще три дні, в які з Капустино-Ярськими полігонами знайомився тодішній міністр оборони СРСР Жуков Г.К.. Оскільки обидва полігони виконували досить велику програму показу йому в дії багатьох штатних бойових засобів — твердопаливних тактичних ракет, зенітних ракет, засобів керування ними та ще деякої військової техніки, то поточні роботи було зупинено, більш того, на основну технічну позицію нашого полігону було наказано "гражданских не пускать", про що замісника Пилюгіна Глазкова та автора сповістив солдат-контролер на прохідній, заїкаючись та почервонівши від сорому за військове начальство. Цей візит міністра очікувався ще минулого року. Тоді провели ряд заходів щодо підготовки до цієї події, з яких широкому загалу постійного та тимчасового населення полігону запам'яталися доставка з Москви лімузину "ЗиМ" та побудова акуратних вбиралень вздовж запасної залізничної колії 2-ї площадки по дві рядом і кожна пара одна від другої на відстані довжини залізничного пасажирського вагона мабуть почет Жукова мав жити у вагонах. Вбиральні так і лишились без клієнтури, бо поїзда з почтом не було. А "ЗиМ" так рік і простояв без діла, проте у 1955 році надіслали ще один, про всяк випадок. Перед візитом Жукова начальнику полігону Вознюку мабуть добряче попсували нерви жуківські посіпаки, через що майже напередодні візиту у нього стався інфаркт і Жуков знайомився з полігоном без командира, проте завітав до нього і побажав здоров'я. Корольова на полігоні тоді не було, на запитання, чи він не приїде разом з Жуковим та Устиновим, його замісник Воскресенський відповів мені, що С.П. не полюбляє приймати участь у подібних заходах. До приїзду маршала полігони добряче вичистилися — на протязі всіх внутрішніх доріг (щось коло 200 км) солдатики два дні підмітали бетонку, знищували рослинність у тих місцях, де її наявність могла не сподобатися високому начальству. Але польоту великих ракет Р1, Р2, Р5М, Р11 та Р11ФМ, що на той час не були на озброєнні, а лише відпрацьовувались, начальство не побачило, хоч і познайомилося з ними вислухало доповіді військових фахівців та оглянуло на технічних та стартових позиціях наявні ракети та обладнання для їх запуску. Перший день візиту Жукова ми зі згаданим Глазковим просиділи на сонечку перед готелем, згадуючи воєнне лихоліття — в ті часи це була основна тема для спогадів. Коли ж і на другий день нас не допустили до роботи, я дістався до Капустиного Яру, де мешкала моя бригада та підмовив хлопців йти до Ахтуби на риболовлю, що й було зроблено та й з немалим успіхом. Ввечері, повернувшись на 2-гу площадку я довідався, що мій шеф телефонував мені по урядовому телефону, аби сповістити про хворобу старшого сина у Кіровській області, де відпочивала моя сім'я. Він ледве пробився до телефоністки, що безперервно чергувала на апараті Корольова, бо цей апарат у зв'язку з приїздом Жукова було вимкнено. Як розказував потім Борисенко він добився аби його з'єднали з телефоністкою лише завдяки брутальній лайці на адресу чергового офіцера, що сидів у оселі маршала, людську річ той не зрозумів.
Воскресенський відпустив мене на кілька днів до хворого сина і ранком наступного дня я виїхав до Волгограду автобусом Корольовської експедиції з кількома другими відпущеними. Та дорогу було перекрито, адже ж начальство незабаром теж мало їхати, на аеродром. Про те наш шофер знехтував вимогу вартового ВАІ вернутися назад і поїхав сказавши: "не стрілятиме ж...". Коли я через дві доби дістався до своїх, син вже видужав, тож я мав просто тиждень непоганого відпочинку у сімейному колі з дружиною та обома синами. Наш "засланий" Андрійко цілком поправився після зимового авітамінозу і, хоч і не зразу, та визнав своїх вже дещо забутих батьків та брата. Від'їжджаючи з полігону, я прихопив з собою блешню та жилку і приїхавши до своїх, що жили на березі непоганої у ті часи річки, змайстрував собі щось на зразок спінінга і навіть щось впіймав на подив жінці і на радість синам.
Щасливий тиждень швидко пройшов і я повернувся до Москви, а звідти до Капустиного Яру.
У червні 1955 року відбулося засідання пленуму ЦК КПРС з питань зовнішньої політики та промисловості, яке, судячи з повідомлень преси мало мати неабиякий вплив на становище держави. Тому партійна група експедиції звернулась до політвідділу полігону з проханням надати їй матеріали пленуму для ознайомлення, бо ми побоювалися, що не зможемо потрапити до Москви, поки матеріали ще перебуватимуть у наших парткомах. Наше прохання задовольнили і нам надали змогу зачитати ці матеріали. Вони справили на нас велике позитивне враження — ми упевнились, що процес десталінізації триває, керівництво взяло курс на розв'язання штучно створених проблем, що створювали непотрібну напруженість у міжнародних взаєминах як з капіталістичними країнами, так і з соціалістичною Югославією, було засуджено сталіністський міжнародний курс члена політбюро ЦК Молотова. У справах промисловості також було намічено прогресивні напрями роботи. Дещо неприємно, щоправда, було читати, що намічена розбудова реактивної цивільної авіації робитиметься, так би мовити, на відходах військової, але у цілому рішення щодо розвитку промисловості породжувало сподівання, що наша країна вже кінчає пасти задніх у техніці і стане нарешті великою не лише за територією та за кількістю замордованих. Як же ми помилялись і вкотре..!
Бездоганна робота макетної системи БРК2 довела, що її можна вмикати в коло керування ракети, тим паче, що на штатній позиції вже встановлено штатний варіант наземної станції з військовою залогою. Саме тому мій шеф, Борисенко, на черговий етап випробувань надіслав двох своїх замісників — мене та автора бортового приймача системи. Цей фахівець був років на десять старший за мене і мабуть саме тому він ще у літаку підкреслено став сторонитись мене, та тулитись до замісника Пілюгіна, з яким і оселився в одному з номерів готелю. Крім того він зайняв позицію старшого і почав видавати команди навіть з неслужбових справ. Я дуже переживав таку його поведінку, бо вже звик займати у роботі з створення БРК2 найвище положення після Борисенка і мені здавалось, що воно було зароблене моєю працею. Не поспавши ніч та багато чого передумавши, я врешті-решт вирішив стерпіти та зайняти позицію підлеглого — хай тішиться, а я собі ціну знаю і мої кваліфікація та досвід завжди при мені. Після виявилося, що мій суперник зрозумів, що йому не слід висуватись перед замісниками Корольова у ролі першого замісника Борисенка тут він не заважав мені грати першу роль. Коли я це зрозумів, ще більш переконався у правильності своєї позиції. Через деякий час я виїхав до Москви і довелося згаданому товаришу трохи попредставляти нас і перед Воскресенським, це був, щоправда, період без пусків.
На прохання Б.Ю.Бердичевського, що представляв відсутнього Пілюгіна було проведено наочну перевірку пеленгаційної характеристики системи БРК2 з його участю, після чого і було реалізовано вмикання обох пів комплектів в коло керування. Перший пуск ракети з таким включенням показав, що коефіцієнт підсилення у каналах бокової корекції автомата керування виявився дещо завеликим процес приведення ракети у рівносигнальну зону проходив з надмірними коливаннями. З цього приводу Сергій Павлович на засіданні урядової комісії, роблячи огляд дії агрегатів і складових частин комплексу при першому запуску ракети штатної комплектації на засіданні комісії сказав "Хорошо также работает новая БРК, хоть и жестковато".
З технічного погляду це вислів не зовсім вірний, бо справа не в БРК, а у тім, як використовується її сигнал, але я розцінив це речення як подяку нашому колективу, хоч і промовчати про "жесткость" роботи він не мав права та не хотів закидати цю дрібницю співробітникам Пілюгіна. На подальших пусках підсилення у пілюгінській апаратурі було зменшено і все стало на свої місця. Цей етап випробувань провадився з головною частиною з начинням виробництва атомної промисловості нічого власне ядерного там не було, але на це начиння поширювався жорсткий режим секретності — голови споряджалися на спеціальних площадках, що охоронялися спеціальними підрозділами внутрішніх військ, а не армії, по прибутті головної частини на стартову площадку охорона її також передавалася звідкись привезеним охоронцям з цих самих підрозділів і, як я одного разу спостерігав, ця спецварта змінювалась знову на армійську ледь тільки ракета відривалась від стартового столу (саме так!) — боялись перетрудитись хлопці. А були парубки здорові на зріст, вгодовані, на відміну від малогабаритних армійських солдатів строкової служби.
Десь у серпні 1955 року закінчився ще один етап випробувань. На черзі були випробування з ядерним зарядом. По моєму прибутті на міжетапну перерву, Борисенко повідомив мене, що надалі я мушу залишитись у Москві, бо все ближче підходять строки завершення розробки ракети Р7, яка повинна стартувати на початку 1957 року, а мій найближчий помічник, Володя Леонтьєв вже довів, що прекрасно впорається з керуванням нашою бригадою.
І ось тепер виявилося, що мої тривалі відрядження то у Сукове, то на полігон призвели до того, що я відстав від своїх співробітників, робота ж по Р7 набрала таку швидкість, що на ходу не застрибнеш.
Разом з тим, за півтора роки випробувань Р5 та Р5М, я набув певного досвіду, що змусив мене переглянути деякі мої особисті погляди на радіоапаратуру керування ракетами як на її проектування, так і взагалі на подальші перспективи її розвитку. Під час цих випробувань я був у курсі справ не тільки БРК2, а й інших систем, що приймали участь у цих роботах чи то як складові ракетного комплексу, чи як допоміжні — це системи радіокерування для Р5, радіосистеми аварійного виключення двигуна, радіотелеметрії, системи єдиного часу. До цього досвіду додався ще й деякий досвід розробки передавачів для системи керування Р7. Зроблені мною для себе висновки можна було сформулювати так:
а) у майбутньому радіосистеми керування бойових ракет мають відмерти, бо дуже незручні для бойового застосування, а в умовах ядерної війни і зовсім непридатні;
б) поки ще є необхідність у радіокеруванні, застосування для вимірювання швидкості ракет імпульсних методів неперспективне, бо потребує надзвичайно коротких імпульсів з дуже крутими фронтами, для створення яких потрібна вельми складна (для військових умов) та неекономічна апаратура;
в) найбільш придатною була б радіосистема керування з розміщенням обчислювально-вирішуючого приладу на самій ракеті з застосуванням наземної апаратури лише для створення спеціального електромагнітного поля у якому бортова апаратура ракети орієнтувалася б сама.
Аналіз тодішнього стану радіотехніки показав, що для реалізації цих висновків поки що немає відповідних умов, як тепер кажуть, елементної бази, тобто приладів та комплектуючих виробів здатних забезпечити виміри швидкості не імпульсним методом та забезпечити компактність бортової апаратури, достатню для розміщення її на ракеті.