Тож треба було разом з топогеодезичною службою полігону визначити нове штатне місце розташування станції та місця для проведення експерименту про який сказано вище. Залежно від місцевості було вибрано штатну позицію для БРК2 на відстані 32 кілометри від старту, для експериментів позиції за 15 і 23 км. Першою обживати стали позицію за 23 км від старту, так виявилося зручніше, бо було ближче до нашої домівки 2ї площадки полігону, на якій знаходилась і наша згорнута у похідний стан апаратура. Тепер вже поряд не було станції БРК, а тому треба було подбати про обслуговування і автомашин, у яких було розміщено апаратуру, і пересувних електростанцій, що її живили, та й організувати охорону станції у неробочий час. На 2-й площадці було розташовано випробувальний полк, з якого нам виділили декілька солдатів — шоферів, мотористів та охоронників з командиром лейтенантом Міхеєвим Євгеном Івановичем, щойно випущеним з Артилерійської академії ім. Дзержинського. Щоправда, наш "гарнізон" не відразу скомплектувався — попервах нам дали лише двох ледь-ледь навчених шоферів, а лейтенант закопався у адміністративних справах, тому переганяли ми машини загальними зусиллями було в нас двоє-троє хлопців здатних водити машини.
Ця робота по обживанню позиції проходила за чудової лагідної, теплої весінньої погоди, кожен новий день приносив щось нове у стан степу — він ставав дедалі зеленішим та більш пахучим, зпопід землі з'являлись дебелі, м'ясисті листя та бутони тюльпанів, що невдовзі розквітли та наповнили повітря тонкими, невимовно приємними, пахощами... З'явились стрепети, що частенько випурхували зпід коліс машини, на пагорбки повилазили грітись блискучі змії, на більших пагорбках влаштовували свої неохайні гнізда степові орли, поночі у світі фар як чортенята танцювали тушканчики на польових дорогах та їжаки на шосе ласували розчавленими зміями... Мені пригадались тоді яскраві, поетичні розповіді моєї першої коханої "про красу степів, про гаряче сонце, про вітри та хмари..." цю тему вона дуже любила і, слухаючи мої скептичні поліські зауваження, казала, що ще навчить мене любити степ...
Від нашої позиції починалось суцільне тюльпанове поле, де тюльпани росли за 15-20 сантиметрів один від одного, аж до обрію. Це дало нам змогу відрядити до Москви одного з наших хлопців з двома чемоданами тюльпанів для наших дружин та знайомих. До наших дружин вони дійшли дещо зів'ялими, але поставлені у воду ожили. За два тижні по тому, повернувшись до Москви я ще застав вдома букет, що вже почав осипатися. До речі, члени Корольовського колективу надіслали у той же день тюльпани своїм близьким у шайках з водою вони осипались тільки-но їх вручили адресатам.
Робота системи на пусках ракет з цієї позиції підтвердила одержані раніше результати — екрануючої дії вихлопних газів нема, стало помітне зменшення сигналу у районі головної команди внаслідок наближення мінімуму діаграми направленості бортових антен. Такі ж результати дала і робота з відстані 15 км від старту, тільки зменшення сигналу за рахунок діаграми стало ще більше.
Під час випробувань Р5М мені довелося мешкати в одній кімнаті з трьома ведучими фахівцями одним з нашого інституту та двома з ОКБ Корольова. Я найбільш зблизився з одним з них — Рефатом Фазиловичем Аппазовим, дуже культурною, широко освіченою людиною, одним з провідних балистиків. Якось я спитав його про його національність, каже "татарин", я сказав, що несхожий він на татарина, а Рефат пояснив, що він кримський татарин. Це мене здивувало і запитав як же він уникнув депортації. На це він пояснив, що оскільки радянські порядки не передбачували запису в паспорті епітету "кримський" чи "казанський", то у Москві, де татар (казанських) більше ніж в Казані, на нього просто не звернули уваги, а його стареньку матір, таки виселили з Сімферополя до Узбекистану, про що він, звичайно, нікого не сповістив. І після випробувань Р5М наші з Аппазовим життєві шляхи неодноразово сходилися і це приємне знайомство триває й досі. Мені було надзвичайно приємно побачити у 1991 році Аппазова на екрані телевізора членом меджлісу кримськотатарського народу і я щиро порадувався і за мого приятеля і за його народ.
До речі, Рефат одного вихідного запросив мене піти з ним на риболовлю до найближчої водойми одної з безлічі річок Волго-Ахтубинської заплдави. Рано вранці ми прийшли до мальовничого куточка на березі невеликої річки, Рефат пішов на город, що був поряд, до сторожа, по лопату, аби накопати черв'яків, я ж взяв невеличку блешню, що якимсь чином опинилась в мене, прив'язав до капронової жилки, що була при блешні та після кількох невдалих спроб закинув блешню у ріку метрів на десять. Підтягуючи її до себе рукою та зубами, я відчув на жилці тріпотіння чогось живого, виявилося, що то був гарненький окунь грамів на триста. Відчепивши його, я знову закинув блешню і цього разу підтягуючи її відчув тріпотіння значно сильніше це був також окунь, але разів у півтора більший розмірами. Рефат, що саме підійшов подивитись, що я роблю спитав, що то за риба. "Окунь", кажу. "А разве окуни такие большие бывают?" спитав він. "Как видишь.." відповів я. Закинувши блешню ще два рази я спіймав на тому ж місці ще двох окунів такого розміру, як перший. Після такого початку я був певен того, що і далі буде так добре ловитися, проте цілий день я кидав блешню у цьому ж місці та поблизу, все марно. Рефат з компанійських почуттів намагався ловити на вудку поряд зі мною і теж безрезультатно, коли ж йому увірвався терпець, він категорично запросив мене на інше місце, де наловимось "від пуза". І насправді на новому місці безвідмовно клювала на черв'яка непогана тарань. Ми так захопилися цим зайняттям та розмовою про дореволюційну риболовлю у цих краях з підійшовшим старим селянином, що не помітили, як споночіло і тоді лиш хутко побігли додому, аби встигнути на вечерю до їдальні. Куди бігти було видко на нашій площадці сяяла вогнями висотна частина монтажного корпусу, але де й взялись на нашому шляху яри та байраки, що їх ми вранці не помітили. Так що додому прибігли добре "намиленими".
Після закінчення експериментів з розташуванням станції, переїхали на штатну позицію, оптимальність якої цими експериментами доведено. На цій штатній позиції трапилась неприємність через серйозну несправність одного з пів комплектів системи ми вийшли до пуску лише з одним і ось за 15 хвилин до пуску чергової ракети вийшов з ладу передавач єдиного пів комплекту. Я вирішив сповістити керівництво випробувань лише у відповідь на оголошення чергової готовності, сподіваючись до цього моменту полагодити станцію, але не вийшло. На об'яву 10-хвилинної готовності ми сповістили про свою аварію, ми вже знали що трапилось і тому попрохали десять хвилин на ремонт. Через деякий час мене покликав до телефону Воскресенський Леонід Олександрович, замісник С.П.Корольова з випробувань, спитав чи скоро відремонтуємось я відповів за десять хвилин, якщо не будете дзвонити. "Хорошо, не буду" відповів він і сказав, мабуть відповідаючи на чиєсь запитання: "Барановский горячий резерв разогревает". За п'ять хвилин по цьому станція вже працювала, ми зачекали поки пройдуть названі нами хвилини і сповістили про готовність. Далі все пройшло нормально. Зустрівшись другого дня зі мною Леонід Олександрович ні слова не сказав, а на моє прохання вибачити учорашній випадок тільки кивнув головою. Після я довідався, що на командному пункті дещо порушили технологію підготовки — спочатку відключили підживлення ракети зрідженим киснем, а потім оголосили 10-хвилинну готовність, замість того, аби спочатку одержати звіти про прийняття готовності, а потім відключати. Так що стартовій команді довелося виконувати нештатну і нелегку роботу вертати до ракети кисневу цистерну-підживлювач та стикувати кріогенну систему у другий раз.
Ця аварія, що була другою на нашій станції, мабуть виникла у результаті частих змін позицій і пов'язаних з цим переїздів з малокваліфікованими шоферами за кермом, бо проявилася вона у виході з ладу електронної лампи — високовольтного кенотрона довоєнного зразка. Першою ж аварією був вихід з ладу кулькового підшипника антенного комутатора. Не так вже й багато неприємностей для макетного виробу.
Сергій Павлович Корольов, хоч і не був присутнім на полігоні протягом всього часу випробувань, але у найважливіші моменти завжди прилітав на прийняття рішення про пуск ракети, на аналіз результатів пуску.
На всіх засіданнях комісії з випробувань Сергій Павлович поводився як справжній інтелігент — виступав чемно та доброзичливо, хоч і не у всіх все бувало гаразд, поважав тих, хто не приховував своїх труднощів, але вмів влучним дотепом виставити на сміх любителів "потемнити".
Одного разу, в літаку, по дорозі до Капустяного Яру, я помітив, що коли я в розмові з сусідом по сидінню сказав слово "Житомир", то С.П., що саме проходив по літаку, зупинився, зацікавлено глянув на мене і, за мить, пішов далі. Тоді я ще не знав, що С.П. народився в Житомирі. До речі я вже давно помітив, що його російська мова звучить не по-московському, а так, як мова російськомовних українських інтелігентів. Мені запам'ятався і такий випадок — у 1955 році на екранах Москви з'явився фільм "Індонезія" де оповідалося про природу та населення і культуру цієї, тоді майже невідомої радянським людям країни. Ми, учасники випробувань, боялися, що поки ми повернемось додому, цей фільм знімуть з екранів Москви, а до нас він не встигне дійти, тому ми звернулись до Сергія Павловича з проханням посприяти, аби ми могли побачити цей фільм на полігоні. І ось, завдяки турботам Сергія Павловича, ми дивимось цей чудовий фільм, супроводжуваний чарівною мелодією... У перервах, коли на проекторі міняли частини фільму ми поспіхом обмінювались враженнями, Сергій Павлович також приймав участь у цьому обміні, проявляючи майже дитяче захоплення фільмом, з радісним обличчям і веселими очима.
У червні цього ж року наш дослідний завод виготовив перший промисловий зразок основного варіанту БРК2. Остаточну здачу станції замовникам вирішили зробити на полігонній позиції, зважаючи на згадані обмеження щодо випромінювання у відкритий простір, тим паче, що саме для полігону і було її призначено.