Поки вона розмірковувала, як їй уникнути розширення мого впливу на неї, дружина Конопльова Дубовицька Євгенія Федорівна, запросила її перейти в відділ розповсюдження радіохвиль. Запрошення було прийняте з глибокою вдячністю і таким чином моя половина уникла небажаного додатковою контакту з моєю особою.
Оскільки на мені лежали немалі обов'язки щодо БРК2, керівництво розробкою передавачів для Р7 лягло на керівника приєднаної групи Іванова Миколу Омеляновича. Я, щоправда, теж підключився до цієї роботи і зайнявся питанням, яке вважав дуже важливим для бортового передавача. Справа у тому, що проектування всієї системи велося за аванпроектом, розробленим Конопльовим, Дубовицькою та Манукяном Е.М. втрьох. Цей проект дав більш-менш вірний напрямок розробки, узгоджений з тодішнім станом радянської радіотехніки та завданими строками, але ніхто з цієї висококваліфікованої трійці не знав цілої низки особливостей магнетронних генераторів, приладів для них нових. Тому у аванпроекті було запропоновано таку структуру імпульсних сигналів, що вимагала чималого ускладнення та збільшення ваги бортової апаратури, чого можна було уникнути, застосувавши іншу структуру сигналів. Саме з такою пропозицією я і звернувся до Борисенка, він нічого на це не відповів, тільки хитав головою, тоді я спитав чи можу я довести свою пропозицію до автора згадуваної структури Манукяна, а також до того, хто відає обробкою сигналів Богуславського і, в разі потреби до головного конструктора інституту Рязанського. Дозвіл я одержав одразу, пішов до Манукяна, він уважно вислухав мене, щиро подякував за цікаву розповідь про магнетрони, визнав що пропозиція моя слушна, але сповістив, що він тепер до таких питань непричетний, тож може лише підтримати мене, якщо вище начальство спитає його думку. Щось подібне сказав і Богуславський, але без обіцянки підтримки. Рязанський же під час моєї розповіді уважно дивився під стіл і сказав, що Манукян та Богуславський повинні вирішити щодо моєї пропозиції самі, якщо ж вони цього не роблять, то він не може їх примусити. Може хтось інший на моєму місці пішов би кудись далі та ще й не з усною доповіддю, а з доповідною запискою, я ж мусив від'їжджати на полігон на випробування Р5М, а мій замісник Іванов виявився чи то скромнішим, чи розумнішим за мене, не став тоді пробивати це питання, проте за три роки по тому добився відповідної зміни структури сигналів.
Як не дивно, розробник вибраних нами магнетронів Федосєєв Анатолій Павлович (що за кілька років по тому втік до Англії) погодився з запроектованою структурою сигналів за умов відбору магнетронів випробуваннями у еквівалентах наших передавачів з тими самими сигналами, та замовлення нами для бортового передавача спеціальної модуляторної лампи.
На цьому і закінчилась, практично, моя участь у проектуванні ракетного комплексу Р7, бо наприкінці листопаду 1954 року другий пів комплект наземної станції БРК2 було виготовлено та відправлено на полігон для участі у випробуваннях ракети Р5М, що мали початися у грудні. У середині грудня виїхав на полігон і я з бригадою випробувачів. Під'їжджаючи до Кап. Яру ми перегнали свою станцію і встигли до її прибуття влаштуватись у готелі військового містечка, 10-ї площадки, по місцевому. До прибуття ракети та держкомісії з випробувань ми розгорнули обидва пів комплекти на одному з об'єктів неподалік нашого помешкання і перевірили їх у дії після тривалої подорожі. Все було більш-менш до ладу, тому коли 29-30 грудня всі з'їхались, ми одразу перебазувались на бойову позицію, спільну з старою БРК, що на першому етапі випробувань забезпечувала керування ракетою, поки триватиме програма перевірок характеристик нової системи у кількох польотах. Спільне базування двох систем найпростішим способом вирішило питання охорони нової системи, тож ми могли спокійно зустрічати новий 1955 рік, тим паче, що за повідомленнями з технічної позиції, вся держкомісія не дуже квапилась розпочинати підготовку ракети до пуску, а натомість заходилася готуватися до свята. А це було значно ускладнене домовленістю начальника полігону генерала Вознюка В.І. з місцевим райкомом КПРС про заборону продажу на території району будь-яких спиртних напоїв з 15-го грудня. Але саме тому весь полігон вельми солідно запасся цим зіллям у сусідніх районах, навіть наша бригада з восьми чоловік, маючи у достатку медичний спирт ректифікат, закупила про всяк випадок ящик горілки, з якого кілька пляшок видали нашому Борисенку, за його словами для Корольова, у чому я щиро сумніваюсь. Забігаючи трохи вперед, зазначу, що на думку місцевого населення, військове містечко ще ніколи так не напивалося, як у цю новорічну ніч мабуть саме через оту заборону.
Пройшла ця п'яна ніч і святковий день, почалася робота випробувачів. Поки готували ракету до першого старту ми мали досить часу, аби до ладу підготувати свою станцію. Оскільки апаратура була в порядку, основним завданням нашим було відпрацювати взаємодію операторів на передавальній стороні та на контрольному пункті, у передпусковий час по чотирьохгодинній готовності, вивчити можливість аварійних ситуацій та розробити дії для їх подолання. Конструктивне рішення щодо побудови станції з двох пів комплектів дозволило під час першого етапу випробувань з ракетою, доручити роботу у колі керування перевіреній системі БРК, встановивши у певному місці її наземну станцію та замінивши один з бортових приймачів БРК2 на приймач системи БРК. Для реалізації цієї можливості було виготовлено декілька приймачів БРК, перероблених для забезпечення їх взаємозамінюваності з приймачами БРК2. Це дало можливість експериментувати з відстанню наземної станції БРК2 від стартової позиції. Для експлуатації що менша відстань, то краще, але при надмірно малій відстані, невеликі лінійні відхилення ракети від площини стрільби викличуть завеликий вихідний сигнал бортового приймача БРК2, бо він пропорціональний кутовому відхиленню, та й у процесі польоту співвідношення цього сигналу і кутового відхилення сильно мінятиметься, що небажано для системи керування. Разом з тим при малих відстанях до старту практично неможливо забезпечити радіозв'язок БРК2 з ракетою на більшій частині активної дільниці польоту через наявність мінімуму діаграми направленості бортових антен у напряму, паралельному осі ракети. Хоч відпрацьовування бортових антен провадиться на досить досконалих моделях, усе ж реальні характеристики потребують перевірки на льотних випробуваннях. Це все ще було попереду, а поки треба було провести сеанс зв'язку з ракетою в польоті та порівняти телеметричні записи прийнятих на ракеті сигналів систем БРК та БРК2. Наприкінці січня відбувся пуск ракети, який приніс дуже цікаві результати. По-перше на телеметричних записах рівня сигналу, прийнятого бортовим приймачем нової системи, не було помітно ніякого впливу струменя вихлопних газів ракети, у той самий час, коли аналогічні записи приймача БРК показували наприкінці активної ділянки польоту стрімке зниження рівня сигналу, практично до нуля як завжди. Хоч з теорії гарячих газів витікало, що в сантиметровому діапазоні радіохвиль так і повинно бути, але якось не вірилось, бо надійної експериментальної перевірки цього досі не було. Крім того, на записах рівня сигналу після приблизно 40-ої секунди польоту було помітно досить сильну, до 50%, синусоїдальну модуляцію сигналу, ймовірніше всього у результаті інтерференції основного сигналу наземної станції з сигналом, відбитим поверхнею землі у безпосередній близькості до розкриву антени, що і очікувалось, але вважалось, що модуляція буде значно менша. Тепер же виявилась потреба суттєвого зменшення цього явища. Для цього застосували добре відомий засіб — металевий екран, що перекривав пряму видимість між будь-якою точкою активної дільниці траєкторії ракети та смугою землі метрів шести завширшки перед антенною. У майстернях полігону нам виготовили за нашими ескізами дві дерев'яних рами, оббитих бляхою, які і було використано у ролі екранів.
Все, здавалось, йшло як слід, але одного вечора мене раптом покликали до телефону — якось пробилася до мене з Москви через купу військових комутаторів моя дружина — виявилося, що серйозно захворів наш менший синок, однорічний. Дружина вимагала мого негайного приїзду, аби хоч чимось зарадити, бо як частенько буває, ніхто з лікарів не зміг поставити діагноз, отож і не знали, чим лікувати та чи можна вилікувати... Хоч як мені треба було додому, та начальство ніяк не хотіло відпустити, принаймні до другого пуску та аналізу роботи системи, під час його ще раз переконатися у відсутності затухання сигналу у струмені газів, подивитися дію екранів, та й мені було зрозуміло, що кинути свою роботу на самому відповідальному етапі не можна. Я порадив дружині викликати її маму якщо медицина безсила, то вся надія на мамин життєвий досвід, вона ж бо виростила чотирьох дітей. За два дні теща прибула, дружина трохи заспокоїлась, тому вже можна було не дуже спішити.
Результати другого пуску нас задовольнили ще раз підтвердилася відсутність затухання сигналів БРК2 у газовому струмені та екрани повністю зняли модуляцію.
На другий день я виїхав додому, де до мого приїзду дружина з тещею вже знали діагноз хвороби малого синочка. Авітаміноз, який, буває, проявляється у дуже неприємній та страшній формі. Коли жінка зателефонувала до мене, я якраз читав оповідання одного австралійського письменника, де описувалась смерть дитини від хвороби з тими ж самими страшними симптомами, про які сповістила дружина...
На сімейній раді, після консультацій з родичами, вирішили відправити Андрійка до тещі з тестем на село лікуватися овочами, козячим молоком та хвойними ваннами з натуральної хвої, бо в умовах великого міста такого режиму не забезпечиш. Жаль було розлучатись з малим, та що зробиш...
У квітні випробування, що були перервані наприкінці лютого мали продовжитись, тому я з бригадою вилетів на полігон трохи зарані, бо треба було підготувати нову позицію, розгорнути на ній станцію, та ще й у нових умовах, бо подальші пуски мали вестися з нової, щойно побудованої стартової позиції.