По тому повернення до Новоросійська та з нього в Анапу. Після такої прогулянки Анапа стала ще непривабливіше, тому за два-три дні ми виїхали до Новоросійська, там сіли на "Україну"(трофейну румунську "Basarabia") і "пішли" до Одеси, зайшовши до Ялти, де на пірсі гуляли генерали, як у чеховські часи. Корабель стояв у Ялті кілька годин, тож я години дві гуляв по місту, що у той рік було геть пусте — навіть у обідній час у кафе та їдальнях більше половини столів були вільними, в той час, як у Сочі за кожним столиком стояли черги на три-чотири зміни. Фрукти у Ялті продавались удвічі дорожче ніж на Кавказі. Таким чином, я мав підстави доповісти дружині, що "дикунам" тут робити нічого. Вийшовши з Ялти ми милувалися краєвидами Південного берега з борта корабля. Я був з ними знайомий по листівках, що мій тато назбирав під час свого службового відрядження до Криму і розказував публіці де що знаходиться де царський, де емірський палаци, де Суук-Су, де Ореанда, де Сімеїз.
Ввечері прийшли на зовнішній рейд Севастополя, але море тим часом розхвилювалось і погрузка-вигрузка не відбулась. Ніч корабель простояв на зовнішньому рейді, а рано вранці його завели до бухти, висадили і прийняли пасажирів і пішли далі. Десь з годину ми постояли навпроти Євпаторії з її симпатичною мечеттю з мінаретом і ввечері прибули до Одеси, купили на Морвокзалі квитки на нічний літак до Києва, дістались аеропорту та прилетіли о другій ночі до Жулян, переночували на лавах у залі очікування, вранці сіли у таксі і приїхали у Житомир до батьків у їх нову оселю, що вони купили того ж таки року. На другий день після нас прибула і моя мама з Ворзелю з санаторію, разом з Петром Івановичем — молодим прирученим білченям. Нам дуже сподобалась нова батьківська оселя всі вікна виходили у сад з квітником, вся територія саду була у розпорядженні нашого Альоші, він там бігав, вивчав рослини від моркви до інжиру, барабався у піску та у бочці з водою, спілкувався з білченям, котом та псом Шариком. Проживши з місяць у Житомирі я одержав виклик на роботу — Борисенко скучив за мною, довелось їхати всій сім'ї.
Повернувшись до Москви я одержав завдання від мого шефа якнайскоріше зробити макет наземної станції БРК2, зібравши докупи макети її складових частин для демонстрації начальству та для польових випробувань. Інженери лабораторії, включно зі мною, опирались, доводячи, що перш за все треба відпрацювати ці макети автономно, аби не мати зайвого клопоту з відпрацюванням їх у складі макета станції в польових умовах, що відбере значно більше часу. Але ж танцюй враже, як пан каже... Довелося підкоритись... Вже у грудні 1953 року ми змогли показати сяк-так діючий макет головному інженерові 7-го управління міністерства озброєнь, яким на той час був колишній наш головний інженер Михайло Сергійович Рязанський, що по кількох роках повернувся до нашого НДІ. 7-му управлінню було підпорядковано і організацію С.П.Корольова.
Швидкісне створення макету призвело до того, що конструювання дослідного зразка системи велось на основі невідпрацьованих технічних рішень і, хоч ми все ж організували відпрацювання більшості складових, ми не змогли вчасно створити надійний імпульсний модулятор, тому у креслення дослідного зразка було закладено модулятор на недосконалих лампах, копіях перших американських модуляторних ламп, схильних до пробоїв. Все ж для другого дослідного зразка ми розробили і відпрацювали більш надійний модулятор на водневих тиратронах. Але перший зразок станції довелося виконати по-старому, аби не нервувати виробництво корекціями.
Особливість проектування сантиметрового імпульсного радіомаяка полягала у необхідності забезпечити стабільність рівносигнальної зони, що визначається стабільністю розташування апертури(отвору) антени, відхилення від горизонтальності мало бути менш ніж 0,6 кутових мінути, тобто на порядок менше за допустиму похибку влучання по напряму. Найпростіше та найнадійніше задовольнити таку вимогу вдалося застосуванням для постаменту антени лафета зенітної гармати С60. У свою чергу для забезпечення надійності магнетронного передавача він мусить бути розташованим якнайближче до антени, а ще краще на ній. До передавача тяжіє модулятор, а до нього високовольтне джерело живлення. Тому оптимальною є конструкція, у якій антена, передавач, модулятор та високовольтне джерело скомпоновані у єдиний прилад, що сприяє надійності захисту від атмосферних впливів. Але, з огляду на великі габарити високовольтного джерела живлення, довелось його сформувати окремим приладом, розташованим на лафеті трохи осторонь від антени і сполученим з модулятором високовольтним кабелем. Саме це і створювало проблеми щодо можливих атмосферних впливів — рухомий кабель, два проходи цього кабелю з напругою 20 кіловольтів через стики блоків і надто довга довжина ліній роз'єму кришок двох високовольтних блоків. Тому більш оптимальною виявилась конструкція з застосуванням водневих тиратронів, що дозволило користуватись джерелом напругою лише 4 кіловольти, розмістити його та модулятор у опалюваному кузові автомашини, а модуляційний імпульс подати звичайним коаксіальним кабелем на підвищувальний трансформатор, що живить магнетрон і об'єднаний з ним у єдину малогабаритну конструкцію. Наведені міркування не вичерпують всього, що бралося до уваги і було прийнято у пошуках оптимального варіанту, але саме вони визначили основні риси конструкції. І хоч вони здаються досить простими та очевидними, але задля втілення їх в життя мені і моїм однодумцям довелося витримати тривалу війну з прихильниками інших точок зору за умов нейтралітету нашого головного — Борисенка, бо, не маючи у цьому питанні власної точки зору, він не став і формувати її, аби не образити наших супротивників — людей значно старших і за мене і за нього.
Після того, як ми буквально "зляпали" макет, шеф зажадав вивезти його у поле та перевірити його пеленгаційні характеристики. Я виступив проти цього, вважаючи, що з такою апаратурою працювати взимку недоцільно, бо будуть не випробування, а тільки латання "дірок", що виникатимуть щогодини завдяки морозу та волозі. Тоді Борисенко доручив одному з працівників іншої лабораторії, члену парткому інституту, проведення цих випробувань, доручивши йому створити для цього бригаду потрібних фахівців, не зважаючи на їх належність до тієї чи іншої лабораторії. Цю бригаду було оголошено незалежною і шеф у моїй присутності заборонив її керівнику узгоджувати свої дії з будь-ким, крім нього самого.
За два місяці випробувань макета на підмосковному летовищі поблизу селища Сукового ніяких результатів досягнуто не було, не зважаючи на витрату двох каністр спирту "для промивки рівносигнальної зони". Не зважаючи на прокламований, незалежний від мене особисто, статус бригади випробувачів, за такий стан справ було покарано мене по партійній лінії, як замісника секретаря з виробничих питань. Тому на другий день після покарання я виїхав у Сукове і прийняв керівництво бригадою на себе, не зважаючи на опір бригадира. Ображений бригадир поїхав до Москви скаржитися, та там і залишився. Цей бригадир по тому зробив не аби яку кар'єру ставши невдовзі начальником цеху, за два-три місяці при першій слушній нагоді став начальником відділу технічного контролю дослідного заводу, потім головним інженером його, начальником нашого головного управління, директором заводу. Після звільнення його з останніх двох посад всі щиро дивувалися як можна було терпіти такого працівника, адже результати його особистої діяльності були на всіх цих посадах нульовими. Проте у Радянському Союзі такі явища не були поодинокими, а у певні періоди були системою, що і у пострадянському світі ще існує та править бал.
У Сукові протягом березня та квітня було налагоджено апаратуру, що зіпсувалась за попередні два місяці зими та проведено наземні випробування з контрольним приймачем на відстані 12 кілометрів, На порядку денному стали випробування з вертольотом, обладнаним бортовим приймачем системи. Цей вертоліт було запозичено у розташованому тоді у Теплому Cтані військовому полку за 6-7 кілометрів від нашого летовища. Цей полк був першим вертолітним з'єднанням Радянської армії, що відпрацьовував застосування вертольотів у різноманітних військових та господарських справах.
Поки начальство видобувало вертоліт, ми, бригада випробувачів, присвятили десь коло чотирьох-п'яти тижнів роботі у рідному підприємстві, реалізуючи у кресленнях та створюваних дослідних зразках радіомаяка результати суківських випробувань. У цей час раптом почали зростати антиєврейські настрої, що по смерті Сталіна було ущухли — хтось їх інспірував, незабаром підприємствами Москви прокотилась нова хвиля звільнень євреїв і після неї знову стали наростати вуличні антиєврейські настрої та так, що вже подеколи з'являлись окремі акти насильства над євреями, або ж тими, що комусь видались за євреїв.
Того часу і моя кар'єра захиталась — одного дня схвильований Борисенко заїкаючись повідомив мене, що його попереджено про те, що мені заборонять доступ до секретних робіт, як особі, що перебувала на окупованій території і що він одержав пораду позбутись мене "по тихому", але не кажучи правди. Тож бідолаха Борисенко не втямивши, як можна приховати це від мене, сповістив про цю халепу відкритим текстом, благаючи про це нікому не розказувати і запропонував мені перебратись до однієї телевізійної організації з тою ж зарплатнею, що й у нашому інституті. Я відповів, що нічого не робитиму, а якщо я не маю права тут працювати, то хай звільняють. Борисенко спитав, "Чи треба тобі так ризикувати? Пересидиш у тій конторі, поки все заспокоїться після смерті вождя та й повернешся до нас!" Я ж відповів, що це мені не підходить і не розумію в чому тут ризик. "Ну, не розумієш, то й не розумій, а як же бути мені?" спитав Борисенко. Я ж відповів, що у даній ситуації я щонайперше мушу вирішити свої питання і його справи мене не обходять.
4 квітня 1954 року "Правда" опублікувала передовицю щодо національного питання у Радянському Союзі, у якій котрий вже раз наголошувалось на повній рівноправності всіх націй в цій державі, подавались відповідні приклади, а наприкінці передовиці сповіщалось, що всю "справу лікарів" і нинішні гоніння євреїв було сфабриковано авантюристом Рюміним М.Д., що якось пробрався на посаду замісника міністра держбезпеки, зараз його знято і усіх потерпілих відновлено у правах.