А щодо двох інших запитань я тільки розвів руками. Мене попрохали вийти, аби я не заважав при підготовці "вироку". За кілька хвилин мене запросили у кабінет та оголосили, що з сукупності моїх пояснень, бюро дійшло висновку про неможливість відновлення мого членства в комсомолі. Я спитав, чи можна йти геть і, сподіваючись на позитивну відповідь повернувся до дверей. Але мене затримали та спитали, чого це я так спокійно сприйняв таке страшне покарання, та чи буду я щось робити, аби все ж залишитись в комсомолі? Я відповів, що то не така вже й страшна кара на мене замахали руками та сказали, ми нічого не чули, а ти краще помовчи! А що я робитиму та чи робитиму то треба обміркувати. Тоді мені сказали, що бюро пошуткувало, що мене залишили у комсомолі без стягнень, бо їм відомо, що я слухав радянське радіо під час окупації та все почуте переповідав людям і взагалі я непоганий хлопець, тільки чудний.
З малих літ батьки намагались виховувати мене у комуністичному дусі і я піддавався цьому вихованню легко, вже семирічним я усвідомлював, що весь світ поділяється на СРСР — країну, що будує найпередовіше суспільство, де всі будуть дуже освічені та дуже багаті, але без надмірностей, властивих куркулям, купцям та фабрикантам, — буржуям, одним словом, і на закордон де живуть гнані та голодні, поневолені купкою тих буржуїв і що завдання нашої країни допомогти тим гнаним та голодним повстати і скинути своїх гнобителів. Отож з малих літ я був прихильником комуністичних ідей у їх найпростішому вигляді ідей проголошених, як мене навчали, найдобрішим дідусем Леніним колишнім симпатичним хлопчиком, що його портрет висів над моїм ліжком. Проте, вслід за появою у мене комуністичних уподобань, з'явилось і почуття, що щось все-таки не так, бо як же можна пояснити дуже теплі, як нас переконували у 30-х роках, наші взаємини з капіталістичною Туреччиною, ненависть до Леніна у рідному селі мого батька, де мене відгодовували після голодної зими 1932-33 років (наше село не голодувало, чому не знаю, може через близькість до державного кордону). Сильні сумніви у прогресивності нашого суспільства стали виникати у мене, коли я пішов до школи де нам стали давати уроки суспільствознавства, чи не з першого класу. В цих уроках багато суперечило навіть тому мізерному життєвому досвіду, що мали восьми-дев'ятирічні малюки. Події 1937-1938 років теж добряче розхитали мої комуністичні настрої. Щоправда, у 1939 році керівництво більшовицької партії видало якісь рішення, що засуджували репресії, повернулися додому наші знайомі, що були заарештовані, двоє з яких померли у перший же рік волі, а один вийшов божевільним і таким залишився. Під час німецької окупації Житомира добрі люди переховували його, аби німці не знищили, як вони робили з усіма божевільними. По війні цей чоловік ще довго жебрачив у Житомирі...
Звільнення в'язнів почалося після призначення Л.П.Берія наркомом — керівником щойно створеного наркомату державної безпеки, через це в уяві багатьох Берія виглядав визволителем. Тому на початок війни з фашистською Німеччиною багато людей, в тому числі і наша сім'я, сприйняли жахи колективізації та "єжовщину" як наслідок того, що наше прогресивне суспільство будується у країні з небувало низьким рівнем культури та проявами середньовічних порядків — це небажаний наслідок залучення до керування державою окрім порядних людей — справжніх комуністів, і всіляких пристосуванців. Прикро, що так сталося, але ж величезна історична місія, що її покликано виконати нашу країну, не може обійтись без жертв. Те уявлення мало під собою і те підґрунтя, що в ці ж часи тривало створення ще однієї імперії з не менш жахливими порядками, тож кожен громадянин намагався відшукати виправдання подіям у своїй країні, бо стати на сторону Німеччини він не міг як через звірячу природу нацизму, так і через відчуття німецької імперії історичним ворогом слов'янства.
Таким чином, привабливість комуністичних ідей в моїй свідомості не похитнулась. Але, ставши студентом, я довідався про те, чого не знав доти про те, що іменем партії більшовиків було скоєно на приєднаних у 1939-40 роках землях, про методи створення "народної демократії" у країнах Європи, про жорстокі репресії проти звільнених з німецького полону, про негативне ставлення до тих, хто перебував на окупованій території, про те, що у головних містах Союзу до війни реабілітовано дуже мало репресованих, не те, що у якомусь Житомирі. До того ж, вивчаючи основи марксизму-ленінізму та політекономію, студентська молодь не сприймала багатьох тверджень цих наук, бо брехливість першої витікала з власного досвіду, а другої з її несумісності з повсякденним життям.
Але курси цих наук були корисними вони привчали до того, якої саме віри, яких правил гри, треба дотримуватись про людське око, аби вважатись лояльним громадянином. Разом з тим, переважна більшість молоді вважала, що для виграшу економічного змагання з капіталістичним світом у нашої тодішньої батьківщини не було жодних шансів.
Зважаючи на все наведене, я не збирався вступати до комуністичної партії і коли мій безпосередній керівник спробував завербувати мене до неї, я відмовився, зауваживши, що я не знаю, чи це партія, чи вже щось інше, бо вже 7 років по війні, а навіть з'їзду не було. Буде з'їзд послухаємо, що це тепер за партія, тоді і вирішатиму, чи вступати до неї, чи ні. Звичайно, я знав, що вербувальник вельми порядна людина і не "стукатиме".
За два-три місяці по цій розмові, відбувся XIX з'їзд партії, але і після того бажання вступити до неї у мене не виникло. А з усіх сторін підказували — вступай до партії, бо ніякі твої позитивні якості не забезпечать твоєї кар'єри, якщо будеш безпартійним.
Ще за кілька місяців помер Сталін і невдовзі повіяло свіжим вітром. Ось тоді я наважився вступити до КПРС. А також ми з дружиною вирішили завести другу дитину. Я, як і безліч інших людей, сподівався, що смерть Сталіна призведе до появи в керівництві партії і держави справжніх інтелектуалів, людей, спроможних і бажаючих знайти реальну путь до всенародного добробуту, до побудови дійсно передового суспільства, взірцевого для всього світу і, звичайна річ, хотів працювати з цими людьми у вказаному напрямі.
Здавалося, що вступ у партію зняв можливі перешкоди з моєї кар'єри, але то тільки так здавалося... У своїй діяльності інженера, керівника колективів різних рівней, я завжди зважав на доцільність своїх дій, а не на вимоги партійних керівників, що, на жаль, весь час мого перебування в партії за своїм рівнем дуже нагадували сталінські часи. Навіть постанови центральних комітетів партії, що ставили цілком правильні завдання перед партією та народом, вряди-годи перекручувались у сталіністському дусі, я вже не кажу, що справжніх інтелектуалів серед цих керівників майже не побільшало. Я мав немало неприємностей за протести проти рішень партійних органів щодо відволікання трудящих від їх прямих обов'язків та фінансової підтримки нікому не потрібних організацій і товариств і всіляких кампаній. Разом з тим я наполегливо працював над залученням до партійних осередків, членом яких доводилось бути, кращих і перспективніших виробничників, аби заповняти всі вищі посади гідними людьми і запобігти можливим появам з ласки начальства партійних бездар. Я також робив все можливе, аби якнайшвидше звільнити ці осередки від потрапивших до них випадково нечесних людей та алкоголіків.
Саме тому я можу тепер заявити, що у партійній організації колективу, до якого я мав честь належати з 1956 року, були дійсно кращі робітники, техніки, інженери, службовці, а які їх справжні ідеологічні уподобання хто знає, бо всі знали і виконували встановлені правила гри, а думав кожен по-своєму, як життя навчило. Але я також впевнений, що ніхто з цих людей не відчуває симпатій до КПРС і не боятиметься суду над нею, якщо такий відбудеться, бо в нас совість чиста ми сумлінно працювали на користь своєї країни і не можемо нести відповідальності за те що коїло керівництво партійних структур, час від часу демонструючи своє непримириме ставлення до всякого інакомислення і залякуючи всіх нас загрозою всяких репресій, до фізичного винищення включно.
Так ось, тоді у 1953 році я був прийнятий у кандидати партії і після цього повороту у своєму житті я виїхав у відпустку до Анапи де вже більше двох місяців перебували моя дружина та трьохрічний синок. У поїзді я їхав в одному купе з симпатичним подружжям Рубанових — людей, що випадково не потрапили у катастрофу гігантського літака "Максим Горький" у 1936 році. Чоловік був радіофахівцем, розробником одного з радіоприладів, що обслуговували польоти цього літака і мав два квитки на саме той політ, що став фатальним. Але перед вилітом щось розладилось у його наземному радіоприладі і довелось йому відмовитись від польоту, не зважаючи на благання дружини, що вже зібралась летіти, але категорично відмовлялась летіти сама, без чоловіка. Так вони і залишились на землі і коли побачили, як гігантський літак розвалюється в повітрі, заціпеніли від жаху... І після цього все життя згадують про цю жахливу подію та своє випадкове врятування.
Приїхавши до Анапи я знайшов своїх на квартирі у місцевих жителів, став жити за тутешнім курортним регламентом — зранку на базар, готування сніданку, сніданок, похід на славетний анапський пляж, купання, загоряння і, у саму спеку похід додому з заходом до крамниці, готування та поїдання обіду, післяобідній відпочинок і, коли починає спадати спека, похід на купання під високим берегом. Не дуже мені тут сподобалось багато клопоту з їжею, не сподобався запах гниючих на березі водоростей, відсутність прісної води для душу та прання. Тож коли нам трапився "затійник" з дому відпочинку мукомолів, що запропонував нам взяти участь у екскурсії до Сочі і на озеро Ріцу, ми погодились не вагаючись. Екскурсія виявилась дуже цікавою — теплоплавом "Победа" з Новоросійська до Сочі, відвідання сочінського дендрарію та одного-двох престижних санаторіїв, морська прогулянка на глісері, купання на сочінських пляжах, поїздка на Ріцу у відкритому автобусі з купанням на гагрському пляжі, чарівні пейзажі, тоді ще не зіпсовані, прогулянка на глісері по озеру, пішки по його берегам, екзотичні вина.