Тому на бетонному даху підземного бункера позиції весь час сиділа група фахівців, що чекали свого часу розважаючись анекдотами та всілякими побрехеньками і стежачи за подіями навкруги. Серед цих подій особливо зацікавили поважну компанію спорадичні появи групи людей, що багато ходили навколо ракети, спостерігаючи все що робиться з нею, але майже не вступаючи ні з ким у контакт. Бачили цю групу і на технічній позиції, де вона так само з'являлась, ходила, дивилась і за кількадесят хвилин зникала. В групі вирізнявся масивний чоловік у модному тоді "пильнику", з крагами на литках, у темних окулярах та крислатому капелюсі — цей одяг був на ньому за будь-якої погоди навіть при 28 градусах в тіні. Вбрання цього чоловіка було ідентичним вбранню шпигуна з висівшого на технічній позиції друкованого плакату з написом "Болтун находка для шпиона!", що підслуховував розмову двох солдатів. Отож військові випробувачі так його і прозвали "шпіон", а цивільні ще виразніше "враг", відповідно називали і його групу. Але це був член уряду Радянського Союзу, начальник Першого Головного Управління Ради Міністрів, що було згодом назване Міністерством середнього машинобудування, а відкритим текстом — керівник атомної промисловості Союзу Ванников Б.Л.
Як виявилося, Ванников та очолювана ним група фахівців прибула за завданням керівних кіл аби вивчити ракети з точки зору придатності їх для доставки ядерних зарядів до цілі. На нашому полігоні група знайомилась з ракетами "поверхня-поверхня", на сусідньому зенітними ракетами ("земля-повітря"). Пішли чутки, що уряд доручив також і А.Н.Туполєву висловити свою думку щодо згаданого питання, тож слід чекати і на нього.
Щодо чуток, то у тому ж таки травні по Капустиному Яру та по сусіднім селищам пішли чутки про нову фінансову реформу, що має от-от відбутися. Тож місцеве населення, з персоналом полігону включно, заходилось скуповувати горілку — єдиний наявний продукт, що міг забезпечити збереження готівкових коштів, бо мізерну кількість коштовностей у місцевій торгівлі було розібрано за годину-дві. Відповідні служби місцевої та військової адміністрації доклали чимало зусиль для подолання згаданих чуток та викликаного ними ажіотажу, серед яких була і заборона(!) офіцерам купувати горілку, для забезпечення чого посиленні комендантські патрулі відловлювали на базарі та поблизу нього всіх чоловіків у штанях з кантами.
У третій декаді травня скінчився перший етап випробувань Р5 і представники промисловості роз'їхалися по домівках.
Прибувши до Москви я застав самий розпал тої ж самої "грошової паніки", що щойно була ліквідована у Кап. Ярі, та ще й одержав листа з Анапи від дружини, в якому серед іншого вона сповіщала про такі ж чутки у Краснодарському краї та про те, що якісь спритники вже подекуди міняли гроші з зображенням Леніна на купюри з портретом Сталіна.
За кілька днів паніка у Москві набула такої сили, що населення перестало купувати квитки у трамваях та тролейбусах берегло роздрібну монету, сподіваючись на її непідлеглість реформі, як то було у грудні 1947 року. Одного вечора увійшовши до трамваю я не зміг одержати здачу, бо у кондуктора не було аж ні однієї монетки. Тоді я вигріб з кишені жменю монеток і став шукати такі, щоб заплатити без здачі. На брязкіт монет та на мою розмову з кондуктором обернулись дві бабці та зауважили, що то я не до ладу роблю, адже скоро паперові гроші знеціняться, треба берегти металеві гроші. Я їм сказав, що мінятимуть саме металеві, бо уряд визнав помилкою те, що їх свого часу не поміняли. Сказав і подумав, що, може моя байка піде по Москві, викличе відповідні вчинки, а я втішатимусь авторством. Але, на превеликий жаль, ранком наступного дня уряд спростував чутки про будь-яку можливу фінансову реформу і все заспокоїлось.
Незабаром наш Борисенко вирушив на полігон у складі гурту головних конструкторів, що мали ознайомити Туполєва з ракетними справами. Приїхавши за кілька днів з Капустиного Яру мій шеф розповів, що йому, як і іншим головним конструкторам, супроводжуючи Туполєва пощастило потрапити на позиції тамтешнього зенітного полігону, що досі перебував за могутньою "залізною завісою" і розповів багато цікавого про радіоапаратуру для керування зенітними ракетами та їх комплексами. За деякий час по тому М.С.Хрущов зібрав у Кремлі головних конструкторів основних складових частин ракетних комплексів та розробників ядерної зброї разом з відповідними урядовцями та поставив їм завдання пристосувати Р5 для доставки відповідно пристосованого ядерного заряду. Корольов та Пилюгін запропонували інше: створити нову ракету для ядерного заряду, оскільки для носія ядерної зброї потрібна велика надійність, що не може бути досягнена ракетою Р5. Керівництво країни погодилось з цим, тим паче, що Корольов, Глушко та Пилюгін довели, що нову ракету буде розроблено за менший строк, що знадобився б для пристосування старої. Це було правдиво і взагалі, і особливо у випадку з Р5, бо вона вийшла досить невдалою і нічого путнього з неї не могло вийти. Але досвід її проектування, виробництва та випробувань дав багатий матеріал для розробки нової значно досконалішої ракети. Я виклав перебіг вищезазначених подій за розповіддю про них Пилюгіна на другий день по прийнятті остаточного рішення про створення ракети Р5М, здатної нести ядерний заряд. Вихід на випробування було заплановано на грудень 1954 року, здачу на озброєння на третій квартал 1955 року.
На пропозицію головних конструкторів Пилюгіна та Борисенка, ракету було вирішено створити з автономним (інерціальним) керуванням по відстані та з новою системою бокової радіокорекції БРК2 у сантиметровому діапазоні радіохвиль задля суттєвого збільшення захисту від можливих організованих радіоперешкод.
Постановою ЦК КПСС та уряду щодо ракети Р5М було визначено головних конструкторів систем, що складають ракетний комплекс, встановлено урядові премії за виконання розробки. Головним конструктором БРК2 було визначено нашого Борисенка М.І. з встановленням йому премії у 100000 рублів. Наказом міністра його замісниками було призначено Чигирьова Р.А. та автора цих рядків з встановленням цим обом премій по 50000 рублів кожному. У зв'язку з стислими строками робіт довелося припинити пошукові роботи з системи керування відстанню та переключитись цілком на БРК2, тим паче, що ОКБ586 не збиралося застосовувати на своїй Р12 будь-яке радіокерування.
З огляду на підвищені вимоги щодо надійності ракетного комплексу Р5М нами було вирішено створити наземну станцію БРК2 з двох ідентичних пів комплектів, що являли собою самостійні радіомаяки з окремим живленням кожен від своєї електростанції. Відповідно і на ракеті встановлювалось два приймачі, кожен з яких подавав свої сигнали на один з двох самостійних приладів системи керування та стабілізації ракети. Після прийняття ще кількох рішень, що остаточно окреслили конфігурацію системи, почався етап розробки ескізної документації та виготовлення макетів, всі ділянки роботи було розкріплено по працівникам і з'явилась пауза в роботі керівних кадрів, якою скористався Борисенко з своїми замісниками, аби піти у відпустки. Після повернення у кінці травня з полігону я жив сам, бо дружина спромоглася одержати довготермінову відпустку і виїхала с сином до Анапи. Протягом місяця ми попрацювали над розробкою вказаних вище рішень, Борисенко після цього пішов у відпустку, залишивши мене виконувати його обов'язки.
Незадовго до закінчення мого перебування на цьому місці одного вечора десь о 19 годині мене запросили до директора інституту, який попрохав, щоб я взяв собі помічника, разом з ним відчинити та оглянути всі приміщення нашого відділу і зняти портрети Берії, якщо такі знайдуться та "...заховайте подалі і ні про що не запитуйте, завтра про все дізнаєтесь.". Щоправда портретів Берії у нашому відділі не знайшлося. Це було 26 червня 1953 року — день арешту всесильного Лаврентія Павловича. Ранком все стало відомо, а наш співробітник, що мешкав на Озерківській набережній повідомив, що у центрі вночі гуркотіли танки. На вулицях не стало видко блакитних кашкетів службовців МВД, тільки за три-чотири дні вони з'явились і у більшій ніж раніше кількості беззбройними парними патрулями.
У ці ж дні відбулося оформлення мого вступу кандидатом у члени КПРС, куди мене за моєю заявою прийняли на зборах партійного осередку нашого відділу.
До цього часу я був комсомольцем з 1942 року, здається непоганим та досить активним у навчанні та праці. Проте у тому ж 1942 році ми з мамою потрапили в окупацію і мама спалила мій комсомольський квиток, після того, як вирвала з рук надто цікавого німецького солдата свого ридикюля з сімейними документами, серед яких був і цей квиток. По звільненні від окупації, всіх колишніх комсомольців запросили до райкому комсомолу та запропонували письмово відповісти на три запитання: чому не евакуювався, де комсомольський квиток, чим допоміг радянській владі. Після подання цих пояснень бюро райкому вирішувало питання про поновлення членства в комсомолі, бо, згідно з статутом комсомолу, його члени, що більше трьох місяців не приймали участі в роботі комсомольських організацій, вважались механічно вибулими з комсомолу. В своєму поясненні я відповів, що не евакуювався, бо очікував повернення мами з оборонних робіт, але вона прибула запізно і ні на чому було виїхати, комсомольський квиток я спалив, вважаючи, що наражатись на небезпеку через папірець не варто, а радянській владі нічим не допоміг. Коли мене викликали на засідання бюро, бесіда зо мною почалась у мінорному тоні що ж ти таку несерйозну причину наводиш щодо того, чому залишився у німців, як же ти, гай-гай, посмів назвати документ з профілем Леніна папірцем та як не соромно тобі, що не спромігся допомогти радянській владі? Довелося нагадати секретарці райкому, що коли ми з нею востаннє бачились, в розмові зо мною та моєю мамою вона довідалась, що нам нічим виїхати, і нічим не зарадила нам. Щоправда я не став пояснювати на бюро, що вона могла б запропонувати своєму комсомольцю, а її супутник своїй викладачці, посланій ним же на оборонні роботи, підсісти на їхню лінійку, запряжену парою баских коней та тікати разом.