Тому не дивно, що американські лікарі виявляють надзвичайну обережність, вважаючи за краще зайвий раз перестрахуватися, аніж ризикувати своєю ліцензією, посадою, кар'єрою. Запідозривши щось, поспішають викликати "швидку", щоб пацієнта відвезли до найближчої лікарні. "Нехай там з'ясовують і відповідають за наслідки. Моя спина прикрита".
Наведу приклад, що підтверджує, яким серйозним є питання суїциду в американській системі медицини, аж до абсурду. Коли я проходив практику у клініці в Гарлемі, несподівано виплила справа одного пацієнта, який відвідав цю клініку вперше і востаннє аж.. два роки тому. Хлопця зареєстрували і призначили день, коли він мав з'явитися до лікаря.
Жодних небезпечних симптомів у нього не помітили: леза при собі не мав, пістолета також, а в залі, поки йому оформляли папери, на нього чекала весела подруга. На перший погляд, у нього не було серйозного психічного порушення – він скаржився на безсоння й слабкість. На прийом до лікаря він так ніколи й не прийшов. А два роки потому наклав на себе руки – застрелився на даху будинку.
Ця клініка в Гарлемі входила до складу міської лікарні. І коли самогубця з простреленою головою привезли до моргу цієї лікарні, електронна система показала, що він був зареєстрований в гарлемській клініці. Отже, колись був пацієнтом!
Машина зразу ж почала рухатися: в архіві знайшли тоненьку папку зі справою; з головного офісу приїхало високе начальство і адвокат. Запросили працівника, який два роки тому оформляв хлопця на прийом і давно забув, як той виглядав. З'ясуванню, чи не винен у чомусь персонал, чи не можна буде до чогось причепитися, присвятили аж три довгих засідання! Побоювалися, що батьки самогубця – їх почуття зрозумілі – подадуть на лікарню судовий позов.
Іноді такі хроніки ковтають таблетки у ризикованих дозах, ріжуть собі вени. І
відразу ж самі телефонують у "911".
Хворі люди, зрозуміло.
Але деякі люди і справді періодично відчувають велике бажання суїциду і не
впевнені, що зможyть з цим бажанням упоратися. Вони приходять до "психіатричної швидкої", просять, щоб їх на певний час "зачинили".
……………………………………………………………………………………………………
Випадок з Іваном був іншим. Іван не шукав уваги від тих, хто його оточував. Нікого не шантажував погрозами піти з життя. Не звертався до "швидкої" за допомогою. Він кинувся з платформи під поїзд, що виїхав з тунелю. Його привезли до психлікарні, прив'язаним ременями до нош, де він пролежав тиждень.
Що ж стосується мене, то я, поварившись у цьому "психотерапевтичному бульйоні" (майже три роки в інституті і на практиках), вже був дуже обережним щодо можливого суїциду моїх пацієнтів. На щастя, жоден із них руки на себе не наклав. Однак і мені не раз доводилося відводити сумнівних хворих до свого керівництва, викликати їм "швидкі".
Іван був першим у моїй практиці, хто здійснив реальну спробу самогубства.
Глава 8
………………………………………………………………………………………………………
– Тільки по суті, тільки по справі! Жодних гіпотез, жодних здогадок. Говори лише те, що відомо напевно, – давала мені останні настанови Сандра дорогою до зали, де мала відбутися нарада.
Треба сказати, Сандра також трохи хвилювалася, все ж таки я проходив інтернатуру під її безпосереднім керівництвом, за мої помилки вона, як супервайзер, також відповідала.
– О'кей, я зроблю все, як ти радиш.
… У кінці стола сидів суворий завідувач Річард Грубер. Лікарі, що зібралися, сіли
у крісла і приготувалися слухати мою презентацію.
Розкладаючи перед собою папери, я крадькома глянув на скляну стіну навпроти,
що відділяла залу від коридора.
– Отже, ось історія хворого: раніше, в Україні, Іван Н. був хірургом. Він заздрив своєму братові – успішному бізнесменові, власнику автомайстерні… трагічний інцидент під час операції… його мучили докори сумління… розвинулася важка депресія…
Увесь цей час я говорив за пам'яттю, лишe іноді поглядаючи на лист паперу у руках. І раптом… за скляною стіною навпроти… Коридором повільно пройшов чоловік із скуйовдженим волоссям у сірому потертому пальті. Ні, не він. Усі божевільні чимось схожі один на одного: розхристані, недоглянуті. Блукають як тіні коридорами місських клінік і лікарень…
Почалося обговорення. Моїх американських колег відразу ж зацікавив суто фінансовий бік справи. Їм здалося дуже дивним, навіть неправдоподібним те, що Іван – хірург – заздрив успіхові брата – власника автомайстерні. Хіба таке можливе?
Зарплата хірурга в Америці вимірюється шестизначними цифрами, сотнями тисяч
доларів. Це – у звичайних, рядових хірургів. Про світочів хірургії навіть згадувати
не будемо. Багато американських хірургів часто виступають у пресі, ведуть свої
радіо— і телепрограми, є поважними членами суспільства. А власник автомайстерні?
Дрібний господар у замащеному комбінезоні: приварити трубу глушника, заклеїти
пробиту камеру колеса.
Вони почали мене про це розпитувати. Я підтвердив: так, в Україні таке можливе, тим більше, якщо мова йде не про Київ. Якщо середньостатистичний хірург звичайної обласної лікарні складе всю свою зарплату і гроші, отримані як хабарі, то все одно до рівня власника хорошої автомайстерні не дотягне.
Ця інформація – про жалюгідне становище лікарів в Україні – викликала такий жвавий інтерес, що про бідолашного Івана ненадовго забули. Американські лікарі не могли заспокоїтися, здивовано знизували плечами. І, мабуть, зайвий раз раділи, що народилися в Америці.
Потім Річард Грубер направив обговорення в потрібне русло.
Я мляво відповідав на питання, плутався у відповідях. Мною заволоділа незрозуміла апатія. Сандра, помітивши, що в мене несподівано занепав дух, намагалася заступитися за свого підопічного. Але де там! Почалися зауваження: мовляв, у роботі з Іваном я щось упустив, щось незрозумів.
– Зате яке терпіння потрібне було Германові у роботі з цим пацієнтом! – Сандра розсипала похвали на мою адресу. – Германе, розкажіть, як вам вдалося розплутати клубок темної душі цього хворого? Германе, що з вами?
– Мені потрібно вийти, терміновий дзвінок! – я підняв у руці свій мобільний. І, не дочекавшись нічийого дозволу, швидко рушив до дверей.
У коридорі – Іван! Він був без шапки, у поношеному пальті в клітинку, в
якому я його бачив востаннє в церкві. Не розтуляючи губ, Іван широко усміхнувся.
Мене завжди вражала ця його здатність – широко усміхатися, не розтуляючи губ. Його
обличчя було свіжопоголеним, правда, недбало, на краях широких щелеп темніли
острівки щетини.
– Випустили з психлікарні. Ось так… – промовив він.
Іван ще не встиг закінчити, як я вже схопив його за пальто й потягнув за собою коридором. Він опору не чинив, ішов покірно, вірніше, чвалав. Ми опинилися біля дверей якогось кабінету, неподалік ліфта. Там, у кутку під стелею, висіла відеокамера.
– Ч-чорт! – я потягнув Івана ще далі, до вузенького коридору біля туалету. Дістав з кишені дві зім'яті двадцятидоларові купюри. – Я знаю, знаю, що ти – вбивця! Але я нікому не розповім про це. Тепер бери гроші і йди! Йди…
Іван ошелешено витріщив на мене очі. Побачивши в моїх руках гроші, відсахнувся. Не міг зрозуміти, що відбувається. Незабаром у нього з'явилася якась здогадка. Його обличчя скривилося. Він подивився на мене з неймовірним презирством. Позадкував, прикривши обличчя руками так, ніби його з розмаху вдарили. Потім повернувся і пішов геть.
……………………………………………………………………………………………….
– Що ж, колеги, час закруглюватися, – сказав завідувач після того, як я повернувся і нарада наблизилася до кінця. – Думаю, всі, хто хотів, уже висловилися. Герман, без сумніву, отримав для себе немало корисних порад. Психічний хворий у стані алкогольного сп'яніння кинувся під поїзд. На щастя, не загинув. Коли пацієнт до нас повернеться, ми зможемо скласти повну картину того, що трапилося. Що б там не було, Герману і його супервайзерові варто спостерігати за Іваном надзвичайно уважно, – завідувач зробив коротку паузу і несподівано додав: – А, взагалі, Герман блискуче працює з цим пацієнтом. Молодець!
ХХХ
Через кілька тижнів, коли страхи і пристрасті трохи вгамувалися, я зателефонував Іванові. Він не відгукнувся. Не відгукнувся ні на другий, ні на третій мій дзвінок. Пройшло ще трохи часу, і його справу закрили.
Як далі склалася його доля? Чи зумів він знайти в собі сили покаятися? Чи, можливо, повернувся до України? Одружився?
Однак, думаю, у нього ніщо не змінилося: він як і раніше п'є горілку, падає зі сходів, ламає собі руки й ноги. Судиться. Продовжуючи так страшно мстити собі і світові.
Як не дивно, все ж таки я був переконаний, що раніше чи пізніше ми з ним знову зустрінемося.
Але чому я так повівся? Чому? Тому, що погоджувався, коли потрібно було обуритися, ввічливо усміхався, коли потрібно було гнівно закричати. Усмішечка за усмішечкою, згода за згодою. Так прийнято. Такі правила. І ось так непомітно скотився.
Ганьба, лікарю Германе. Га-аньба!..
Психіатрія й тиранія
Тепер мова буде про жінку, з якою мені пощастило познайомитися в цій клініці. Про жінку великою мірою незвичайну. Хоча за своїм способом життя і манерою триматися вона здавалася найзвичайнішою.
Коли я з нею познайомився, Асі M. було не мало, не багато… вісімдесят три рочки. Усі – і персонал, і пацієнти так її й називали – лікар Ася.
На зріст вона була невеличка, середньої комплекції. Її кругле обличчя з припухлими щоками обрамляло коротке, пофарбоване в каштановий колір волосся. Очі – світло-сірі; праве око після якоїсь операції було трохи булькатим, повіко лежало на ньому товстою складкою. Її голос ще був досить сильним, але коли у рідкісних випадках лікареві Асі доводилося розмовляти з кимось підвищеним тоном, у її голосі все ж таки вчувалася стареча хрипота.