Він не приховував чому хоче позбавитись його — по-перше єврей, по-друге жив п'ятнадцять років у Франції, по-третє вивчився у Паризькому університеті, одним словом, кваліфікований ворог. На моє запитання, чи він щось думає, коли обзиває ворогом цивільну людину, нагороджену під час війни орденом Червоної Зірки та Сталінською премією, він не відповів ніяк, але наполягав на своєму. Я категорично відмовився виконати вимогу режимщика, зауваживши, що у нього самого досить влади, аби самотужки вирішити поставлене ним питання. Тож Аппель залишився на деякий час в інституті, допоки " ентузіасти радіовізиру" не умовили нового нашого міністра повернути його до них силоміць.
Це сталося тоді, коли згаданий колектив зрозумів, у яку халепу він потрапив і домігся зустрічі з міністром, що пообіцяв їм створити належні умови для завершення роботи і вирішення подальшої долі колективу за її результатами. Зазначу, що згодом було зроблено прекрасний радіовізир, але він виявився нікому непотрібним, колишні замовники від нього відцурались, а ентузіасти "розлізлися межи людьми мов мишенята".
Десь у квітні згаданий керівник нового міністерства електростанцій та електропромисловості Михайло Георгійович Первухін міністр, член президії ЦК КПРС, відвідав наш НДІ. Мені довелось доповідати йому про існуючу систему БРК. Ця доповідь відбулася у приміщенні лабораторії, де саме регулювався передавач цієї системи. Директор порадив прийняти гостя у напруженій робочій обстановці, тому ми очікували високого гостя включивши на повну потужність передавач з охолоджувальними вентиляторами, що своїм страшенним гуркотом відтворювали цю обстановку. За хвилин п'ять до приходу міністра прибіг наш начальник першого (секретного) відділу, нашвидку оглянувся та сховався десь у куточку. Первухін увійшов у приміщення першим з усієї компанії відвідувачів, наблизився до мене, стоявшого посеред кімнати, привітався, я вклонився та відповів на привітання. Поки ми віталися, нас і директора, що представив мене, взяли у кільце троє чи четверо похмурих блідих хлопців у м'ятих краватках — охоронці, по закінченні представлення ці хлопці відтіснили і директора, котрому довелося вставляючи свої речення у мою розмову з Первухіним, просовувати свою голову між ними. У почті можновладця був також і охоронець у формі майора МДБ (також блідий), що демонстративно тримався осторонь, позіхав та відверто нудьгував він, мабуть, мав притягувати до себе увагу зловмисників, хто знає... Коли, розмовляючи з гостем, я підняв руку, щоб поправити зачіску, мені стало якось не по собі, зиркнувши навколо, я помітив, що похмурі хлопці їдять мене очима, напевне наполохані несподіваним рухом моєї єдиної руки. Я також помітив, що мої співробітники забувши про необхідність підтримки робочої обстановки, з великим зацікавленням спостерігають за гостями, залишивши наше гуркочуще диво напризволяще. Довелося знову наполохати охоронців, подавши знак відключити апаратуру, аби стало тихо. Вислухавши мою розповідь та одержавши відповіді на кілька запитань, Первухін попрощався, покивавши на три сторони всьому персоналу лабораторії. Коли ж вся екскурсія пішла геть, я замислився чого цей приємний на вид чоловік нагадує мерця і вирішив, що мабуть через надто акуратний вигляд — на одязі жодної зморшки, ні плямочки, ні волосинки та й обличчя безбарвне, сиве волосся у ідеальному порядку... Здавалось, що хоч це й жива людина, та неспроможна до якихось активних дій. Втім, події 1957 року показали, що і у душі Михайла Георгійовича знайшлось місце пристрастям він виявився причетним до "антипартійної" групи партійних лідерів, що тоді створилася.
Наприкінці цього насиченого подіями місяця керівництво країни змінило усталений порядок святкувань революційних свят, зміна була невеликою, але, на мій погляд, вона символізувала прагнення нової влади до лібералізації наших закостенілих порядків. Справа у тому, що за життя Сталіна було заведено виводити всіх трудящих на демонстрації своєї відданості "Партії та її вождям з Великим Сталіним на чолі." Як і багато чого, ці демонстрації було доведено до абсурду — керівники колективів мали виводити практично весь склад працівників на ці акції, тож свято перетворювалось у нелегкий обов'язок — тривалий піший похід з носінням транспарантів революційного та величального змісту, портретами вождів та іншою "наочною агітацією", кількість якої встановлювалась партійними органами, з назначенням "правофлангових", їх попередніми інструктажами, встановленням кожному демонстранту певного ряду, у якому він мав рухатись і тому подібними нісенітницями. Щоправда, практичного значення вся ця метушня не мала, бо так чи так сформований натовп демонстрантів існував у день свят за своїми законами і майже всі попередні застереження нехтувались демонстрантами, не допомагали і шпалери охоронців, вишикувані вздовж маршруту у найбільш "відповідальних" місцях.
А після смерті Сталіна, нове керівництво запровадило демонстрації "представників трудящих", тобто у кілька разів зменшило кількість учасників демонстрації, а ще більше отої "наочної агітації". Тому передсвяткове завантаження керівників колективів значно зменшилось не треба було закликати всіх поголовно для участі у демонстрації просто виявили ми бажаючих, а такі завжди були, переважно серед молоді, та виділили серед них "правофлангових".
Але ж виявилося, що тепер багато незаписаних на демонстрацію ображені — чого їх не беруть? То не допросишся, щоб пішли, бо всі або хворі, або зайняті, а тепер і годуючі матері хочуть демонструвати...
У провінції ж багатолюдні демонстрації влаштовувались ще багато років по тому, а після відставки Хрущова і Москва повернулась до старих порядків святкування, щоправда залишивши назву "представники трудящих". Як сказав би з цього приводу замполіт нашої роти у 1943 році "Ніхто і нікому не може заборонити демонструвати свою відданість справі Леніна-Сталіна та особисто вождю всіх народів товаришу Сталіну! (або іншому на місці Сталіна) "
30-го квітня на роботі з'явився Борисенко. Як він повідомив, Устинов зажадав від Корольова, щоб перерва у випробуваннях на першотравневі свята тривала не більше двох днів і Сергій Павлович, організував виліт вищого начальства випробувань на ці два дні до Москви, зваживши на його безперервне трьохмісячне перебування на випробуваннях.
3-го травня прийшовши на роботу, я застав там Борисенка, що мав бути на летовищі. Виявилося, що він домовився з Корольовим, про мою участь у випробуваннях замість себе і що я маю негайно їхати на летовище, машину він мені пообіцяв знайти, поки я виписуватиму необхідні папери. Виписав я папери, шеф добув машину і віддавши мені двісті рублів, що були у нього в кишені, випроводив мене. Звичайно, я приїхав запізно і коли ми під'їхали до літака, круг нього бігали двоє чи троє розлючених знайомих, що буквально витягли мене з машини і заштовхнули до літака, не зважаючи на волання шофера:"А путевку кто мне подпишет?". На шум у дверях літака повернувся Корольов, роздивившись, що з'явився новий пасажир, махнув пілотам рукою. Я ще не оговтався, як запустилися двигуни і літак рушив на старт.
Приїхавши по прильоті на другу площадку полігону, я зустрівся з нашим бортовиком Летичевським, що там і святкував Перше травня. Як вже вказувалось, Летичевський був досвідченим та висококваліфікованим фахівцем, тож я, хоч і був призначений Борисенком виконувати роль головного, не вважав за потрібне втручатись у справи, що їх вів Летичевський. На себе я взяв нагляд за наземною станцією БРК, що приймала участь у випробуваннях. Це була серійна станція з військовою залогою, яка вже мала чималий досвід роботи, надбаний під час пусків ракет Р2.
Під час предстартової підготовки ракети мені також доводилося перебувати на стартовій позиції разом з іншими технічними керівниками ракетних підсистем, які всі залучались до роботи комісії з випробувань, і лише після прийняття остаточного рішення про пуск я мав відбувати на наземну станцію, що була розтащована кілометрів за 30 від стартової позиції. Отож, як і раніше, я не міг бачити зблизька старту ракети — грандіозного та вражаючого видовища. Тому перед стартом останньої ракети поточного етапу випробувань я попрохав головного конструктора системи керування Пилюгіна Миколу Олексійовича дозволити мені цього разу не їхати на станцію, бо досвідчена військова залога її не потребує мого нагляду. Подумавши трохи Микола Олексійович дозволив. Пуск мав відбутись о 4-й годині ранку наступного дня, тож звечора я знайшов собі та шоферу місця для ночівлі та вклався спати. Через деякий час, я відчув, що хтось трусить мене за плече, відкривши очі я побачив Пилюгіна, він вибачився і попрохав мене все-таки їхати на станцію. Підняв я шофера та
поїхали... На станції цього разу моя присутність виявилася потрібною через несправність одного з двох генераторів модуляційних частот, що проявлялася у спорадичному зникненні його сигналу, відповідно з'являлись ривки вихідного сигналу приймача контрольного пункту, що повинно було бути і на ракеті. Це абсолютно неприпустиме явище, а що зарадити цьому заміною ламп не вдалося, то я прийняв рішення відключити генератор вийняттям його лампи, що ліквідувало ривки та дещо відхилило рівносигнальну зону, положення якої виправили відповідною фазировкою антен. Така операція була можлива завдяки тому, що, на щастя, сигнал дефектного генератора не використовувався у колі обробітку прийнятого бортовим приймачем сигналу. Так що, справдились передчуття Пилюгіна, що змусили його відправити мене на станцію...
Робота на стартовій позиції для більшості учасників її була ненапруженою, бо полягала не тільки і не стільки в перевірках апаратури на різних етапах підготовки, скільки в очікуванні своєї черги для перевірок.