Крім проектування БРК2, моя лабораторія також почала пошукові роботи з створення у сантиметровому діапазоні і системи керування Р12 по відстані пророблялися різні варіанти використання для цього сигналів БРК2, а також висловлена нашим молодим фахівцем В.Й.Леонтьєвим ідея побудови системи на імпульсному сигналі з нетрадиційним обробітком його.
Тим часом у кінці грудня 1952 року на Капустино-Ярський полігон було завезено все матеріальне забезпечення для початку першого етапу випробувань Р5 і з перших чисел січня 1953 року ці випробування почались. На них С.П.Корольов вивіз головних конструкторів всіх систем цього ракетного комплексу, у тому числі Борисенка. На час відрядження мого начальника, керівництво відділом було покладено на автора.
Перший квартал 1953 року був дуже напружений — наш дослідний завод мусив виготовити апаратуру для другого етапу розпочатих випробувань та апаратуру системи керування для ракети Р11, випробування якої мали початися у квітні. Не пригадую, коли саме потрібно було здати апаратуру для Р5, але з усього було видно, що у заданий строк не упораємось. Як прийнято було у СРСР в подібних випадках, керівництво нашого НДІ вдалось до заходів, що хоч і не зарадять справі, то, принаймні, продемонструють палке його бажання вчасно виконати завдання. Це були улюблені нашими керівниками щонічні "оперативні" наради на яких учасники або спритно відбріхуються, або куняють, а директор час од часу будить куняючих закликами "Отдыхать будем при коммунизме!". Хоч усі, не виключаючи й директора, знають, що такі заходи марні, але ніхто з високого начальства не закине, що у важких обставинах керівники склали руки та пустили все самопливом. Працювати по 12-14 годин на добу мені вже доводилось, але то було коли було що і чим робити. Але з описаною вище системою "симуляції бурхливої діяльності", я познайомився вперше. Причини ж відставання полягали насамперед у безграмотному плануванні, що передбачало початок виробництва за побіжною технологічною підготовкою, яка практично зводилася до так званої маршрутної технології — це коли у виробничі підрозділи замість технологічних процесів надсилають папірці з переліком технологічних видів робіт. Це вже не кажучи про те, що у розробці креслень технологи практично не приймали участі. До того ж кожна нова розробка містила у собі досить велику кількість нових виробів загального призначення, що їх не можна було придбати у готовому вигляді, і які кожен розробник системи мусив проектувати разом з основною апаратурою і виготовляти на своєму виробництві. У СРСР на той час промисловість для потреб широкого загалу радіосистем і приладів виробляла лише радіолампи, деякі напівпровідникові елементи, резистори, постійні конденсатори, обмоточний та монтажний дріт, кабелі, деякі штекери, деякі установочні деталі. Тому і існувала необхідність у самостійному виготовленні лампових панелей, дротяних змінних резисторів, конденсаторів змінної ємкості, трансформаторів на промислові частоти, дроселів, штекерів, установчих деталей, тощо. Кожен виріб такого роду потребував кваліфікованої розробки та тривалого відпрацювання на виробництві. А у виробничих планах на цю потребу не зважали. Оскільки ж і у постачанні серійних елементів не все було гаразд, через те, що переважна більшість їх теж перебувала у стадії освоєння виробництвом за трофейними та американськими аналогами, переважно на трофейному обладнанні, то запізнення виробництва було невідворотне.
У нашому відділі на той час було досить спокійно, бо, хоч наше виробництво виготовляло комплект БРК з вертикально поляризованими антенами, та ця робота йшла без серйозних неприємностей, бо документацію на систему, окрім цих антен, вже було відпрацьовано на нашому та харківському заводах.
Проектування нової системи БРК2 також посувалось спокійно, хоч і довелося вирішувати низку технічних проблем, які досі у вітчизняній техніці сантиметрових радіохвиль не зустрічались — це забезпечення безпошукового входження в зв'язок з віддаленим передавачем, швидка комутація хвилеводних ліній, створення стабільної антени з спеціальною діаграмою направленості, побудова імпульсно-кодового передавача з системою підстройки та приладами експлуатаційного контролю.
Мій шеф Борисенко міцно "засів" у Капустиному Ярі без надії вирватись звідти аж до літа, тому я інколи інформував його про наші справи урядовим телефоном з апарату нашого тодішнього першого замісника міністра, якого щосуботи після обіду не бувало на своєму робочому місці, або за наглої потреби з апарату встановленому у Головному артилерійському управлінні Міноборони у наших замовників. Це було досить складно, бо треба було спочатку сповістити свого кореспондента про бажаний день і час переговорів, потім у призначений час дістатись урядового телефону, знайти когось з маючих право користуватись ним, аби замовив розмову та довго і нудно чекати поки з'єднають. Чути було дуже погано, але ж все-таки порозумітись вдавалося.
У Москві тоді було неспокійно 13 січня 1953 року "Правда" сповістила, що група змовників лікарів намагалась вкоротити віка Сталіну, що вони тривалий час неправильно лікували верхівку партії та країни, прискоривши смерть декількох видатних діячів. А що серед тих "змовників" були виключно євреї, то тишком нишком поповзли чутки про загальне зрадництво євреями нашої країни та радянського народу. Щоправда, і до цього часу бували публікації в пресі та усні інформації партійних органів, що давали підґрунтя до таких чуток. Після згаданого повідомлення з кожним днем стали відчутно наростати вуличні антиєврейські настрої. Московському простолюддю, принаймні у ті часи, кожен, хто краще середнього одягнений, кожен, хто говорить з не московською вимовою ввижався євреєм, через те і дуже багатьом неєвреям довелось на собі відчути ці вуличні настрої.
Але, як не дивно, смерть Сталіна, що сталася 5 березня, на цілий рік припинила антиєврейську пропаганду, може тому, що опубліковані медичні висновки ніяк не пов'язували її з діяльністю заарештованих лікарів, яких незабаром повипускали. Смерть вождя змусила публіку задуматись над її впливом на наше подальше життя-буття, а найбільш люмпенізована її частина готувалась до участі у видовищі прощання з людиною, що довгий час впливала на долю всього світу. Щоправда, досить багато і освічених людей піддались спокусі кинути на Сталіна прощальний погляд. Після того, як тіло Сталіна було відкрито для прощання, до нас на роботу стали доходити чутки про величезну кількість бажаючих віддати "последний долг" померлому, про те, що багато їдуть у переповнених поїздах на побачення з померлим, про давку у черзі до Дому Спілок та про травмованих і пограбованих у тій давці. Майже всі працівники нашого НДІ та дослідного заводу, вдовольнилися траурним мітингом, що відбувся в день повідомлення про смерть вождя і спокійно працювали, підприємство наше було кілометрів за п'ять від центру столиці, трудящі наші мешкали ще далі, тож зі згаданими подіями ми контакту не мали. Але до мене звернулись дві молоді дівчини з апарату начальника відділу, аби відпустити їх на один день з роботи. Коли ж я довідався що їм забажалося попрощатися з Сталіним, я сказав, що відпущу їх, але не раджу йти на прощання, аби не наражатись на небезпеку, бо під час подібних процедур буває велика колотнеча, розказав дівчатам про те, що 1936 року у Лондоні в наслідок подібного прощання з померлим Георгом V, до лікарень було доставлено 10000 травмованих, нагадав їм про Ходинську трагедію тут таки у Москві та розповів, як і мене добряче таки давнули 9-го травня 1945 року. На початку розмови до кабінету зайшов начальник відділу постачання, що мав до мене якусь справу, і очікував закінчення розмови. Коли ж я розрадив дівчат від їхнього задуму, він підійшов до мене і перш за все якось шанобливо сказав "Как вы правы, что отговорили девушек. Я ведь в 1924 году, когда умер Ленин тоже попал в давку и еле спасся." "А почему же вы не рассказали этого девушкам?" спитав я. " Но вы и так их убедили!". Значно більше було у мене розмов з співробітниками та сусідами, переважно жінками, що питались, як же наша держава виживе без такого генія, що врятував(!) країну від фашистської навали, що геть усе за нас вирішував. Людям не дуже знайомим я пояснював, що будь-яка людина не може жити вічно, а людство живе, тож проживемо і без Сталіна. Надійним людям я пояснював, що без Сталіна ми може і війни не мали б, не згадуючи вже про голодомор та єжовщину і беріївщину, тож горювати нічого. Та скоро розмови щодо Сталіна ущухли. ЦК КПРС та Рада Міністрів створили декілька великих міністерств, що об'єднали споріднені групи міністерств сталінських часів, що додало роботи і, новим, і колишнім міністрам, і їхнім апаратам може саме у цьому і полягав сенс такої перебудови — завантажити бюрократів роботою, аби не мітингували. Щодо всього іншого населення, то за своїми щоденними турботами, воно теж заспокоїлось одразу після похорону.
Невдовзі мене викликав директор інституту і повідомив про те, що з чиєїсь подачі готується рішення про передачу з нашого НДІ до Мотозаводу лабораторії, що продовжувала розробляння радіовізиру, буцім для створення їй найбільш сприятливих умов, а насправді для використання її кадрів для потреб заводу. Він порадив мені задіяти якомога більше працівників цієї лабораторії у роботах за нашою основною тематикою, тоді можна буде їх врятувати від такої долі. Для цього він попрохав довести цю інформацію, не вказуючи її джерело, до моїх приятелів, що я мав серед цих людей, і відповідно загітувати їх.
На жаль, не вдалося мені нікого загітувати, тільки нажив собі ворогів, тим більше, що за наказом Борисенка я одного фахівця таки перевів у свою лабораторію, не спитавшись у нього, він же не став опиратися. Це був Віктор Ізраїлевич Аппель людина вже під шістдесят, найбільш досвідчений та кваліфікований фахівець з "ентузіастів радіовізиру". Звичайно, відступництво від колективу та його справи далося йому нелегко, але ж в нього були такі жахливі житлові умови, що заради місця у черзі на житло у нашому НДІ, що обіцяло йому швидке одержання квартири, він ладен був на все.
Але коли вийшов наказ міністра про переведення лабораторії, до мене звернувся замісник директора з кадрів та режиму з вимогою повернути Аппеля у її склад.