На чолі цієї організації було поставлено сина наймогутнішого помічника Сталіна — Сергія Берія, чим чітко підтверджувалась пріоритетність ракетної ППО. Тими ж рішеннями було ліквідовано всі роботи з керування зенітними ракетами, що провадились в інших колективах, а також і самі колективи.
Одним з таких колективів був 5-й відділ нашого НДІ. Одного літнього дня 1951 року цей відділ розпочав роботу як завжди, але за годину сповістили про його ліквідацію з використанням частини фахівців для доукомплектування інших відділів у межах наявних у них лімітів чисельності і фонду зарплатні та звільненням решти. Було також наказано до обідньої перерви ліквідувати всі, без винятку робочі місця, винести з приміщень та здати меблі та обладнання відповідним службам і по обіді всьому персоналу (щось близько ста чоловік) з'явитись у відділ кадрів для вирішення своєї долі. Цікаво, що з розігнаного відділу до нової організації потрапили лише одиниці та й то лише фахівці найнижчого рівня. А ще за деякий час почали примусово забирати до цієї організації людей з інших підрозділів нашого НДІ, переважно молодь цього та минулого року випусків, хоч і деяких солідних фахівців прихопили. Зазнала втрат і моя група, що втратила таким чином чотирьох фахівців, у тому числі обох розробників бортового ретранслятора, і восени 1951 року нас залишилось троє. Оскільки з нашими приймачами все наче було гаразд, ми заходились завершувати розробляння та випробування ретранслятора, що тільки-тільки було розпочате.
Восени цього ж року мене було прийнято до аспірантури нашого НДІ. Вступний реферат я написав про коливальні системи з нелінійністю у колі зворотного зв'язку, розглянувши роботу помножувача частоти у 1/(N+1)
разів з позицій квазілінійної теорії самозбудження. Реферат здобув найвищу оцінку і мій науковий керівник професор Терентьєв порадив мені і дисертацію писати на базі цього реферату. Він пропонував також писати дисертацію відразу, не гаючи часу на прослухування теоретичних курсів. На превеликий жаль, я знехтував цю добру пораду і почав відвідувати лекції з теорії ймовірності, функцій комплексної змінної, а ще до того повторно слухав лекції з теорії електромагнітного поля, яку вже вивчав у ВНЗ'і і відвідував практичні заняття з англійської мови, хоч вільно читав і перекладав "з листа" радіотехнічні англомовні та німецькі часописи. Став я і користуватись аспірантськими днями по два на тиждень. Чесно кажучи, ефективність домашніх та бібліотечних занять у ці дні була мізерна. А внаслідок зменшення моєї участі у основній роботі та в зменшеній групі, поступово накопичувались всілякі недоробки, ще й тому, що мені було доручено з часткових описів системи БРК, написаних авторами окремих ланок системи, скласти загальний опис та відредагувати його. До того ж весь квітень 1952 року я прохворів на якусь хворобу з високою температурою, щоправда, по одужанні мене два тижні досліджували, аби виявити, що то була за хвороба, нічого не виявивши відпустили з лікарні з діагнозом "паратиф Б?".
Отож повернувшись у травні до роботи, я постав перед необхідністю терміново підготувати приймачі до комплексних випробувань системи радіокерування на летовищі льотно-випробувальної станції НДІ-88, що до нього входило ОКБ-1 під проводом Корольова. Задля цього було споряджено бортовою апаратурою нашої системи літака ЛІ-2, що належав цій станції і планувалось виконання кільканадцяти польотів на максимально можливій висоті до пропадання зв'язку з наземним пунктом, розгорнутим на тім летовищі.
Не так вже важко та довго було усунути згадані вище недоробки, як відновити працездатність приймачів, що була втрачена через застосування настроєчних феритів, вироблених нашим заводом з грубим порушенням технології. Зглянувшись на складне становище у моїй групі, Конопльов перевів до неї вельми акуратного та методичного працівника Євгена Геронімуса, який швидко ліквідував більшість негараздів, поки я відшукував рішення щодо неприємностей з феритами, коли ж рішення було знайдено ми його теж швиденько реалізували. На той час було виготовлено два дослідних зразки ретранслятора — один для згаданих випробувань, а другий — разом з перевірочними генератором та приймачем, для цехових випробувань ракет у складальному цеху дослідного заводу НД-І88.
Під час комплексних випробувань виявилося, що на літаку створюються великі радіоперешкоди для лінії вимірювання швидкості як системою запалювання двигунів літака, так і обертанням його гвинтів. Для ліквідації перешкод від запалювання на вході обчислювального приладу системи було встановлено фільтр з смугою частот порядку двохсот герців, це зняло повністю вплив запалювання, перешкоди ж від гвинтів залишились у вигляді фазової модуляції допплерівської частоти. Але ж на ракеті гвинтів, чи чогось подібного немає, тож це нас не турбувало. А що перешкоди іскрового типу а ракеті існують, то для роботи з нею було терміново виготовлено фільтр відповідної допплерівської частоти з смугою частот теж щось близько двохсот герців. Про похибки за рахунок вузької смуги вже ніхто і не згадав.
Більше неприємностей з доплерівською лінією не було і мені дозволили виїхати у відпустку після проведення залікового польоту, що мав продемонструвати військовим замовникам готовність системи до випробувань з ракетою. У першій половині погожого літнього дня після останнього, перед заліковим, польоту, Конопльов роздобрився і сказав, що проблем з моєю апаратурою напевне не буде та дозволив починати відпустку. Я негайно виїхав до Москви, забіг на роботу, аби передати комусь з своїх співробітників секретні папери, що можуть їм знадобитись за моєї відсутності і коли вже пішов геть, зустрів одну з секретарок, що бігла мені назустріч. Вона розповіла, що щойно до неї зателефонував Конопльов і наказав затримати мене, бо він скасовує мою відпустку, через неполадки у лінії швидкості. Секретарка сказала йому, що вже за півгодини, коли я пішов додому, а мені порадила мовчати та їхати собі у відпустку вона ж бо не знала, що Конопльов мешкає у сусідньому зо мною будинку. Я ж рвонувся знову у Підлипки (тепер Корольов) на летовище, там вже нікого не було. Вдома я застав заплакану дружину — начальство вже побувало тут, все передало, та поїхало ночувати на дачу в Кратове, а де там була його дача, катзна.
Тож я ранком проводив сім'ю до Білоруського вокзалу, посадив її у літній поїзд Москва-Львів, що йшов через Житомир і поїхав на роботу, де зустрів Конопльова, що посадив мене у свою машину і ми рушили на летовище. По дорозі він розказав, що на заліковому польоті погано працювала лінія вимірювань відстані, але коли відключали ретранслятор швидкості, негаразди зникали, ось чому і затримали мене аби полагодив свій прилад. Поки їхали, ми розробили дуже мудру та не менш ймовірну гіпотезу про механізм прикрого явища, але приїхавши швидко впевнились що все значно простіше — на заліковому польоті бортові акумулятори, що живили всю нашу бортову апаратуру дещо виснажились, їх напруга поменшала, а прилади лінії вимірювання відстані виявилися нестійкими щодо зниження напруги, коли відімкнули ретранслятор швидкості напруга на акумуляторі трохи зросла і знову все стало як повинно бути. Хоч протягом години і мене і мій прилад було "реабілітовано", у відпустку мене так і не відпустили...
Поки тривали випробування на летовищі, наше дослідне виробництво подало на регулювання партію ретрансляторів для Р2Р, здається вісім штук. Вся ця партія потребувала солідної переробки, що частково виявилося під час випробувань макета, залишеного первісними авторами приладу. Проте ми підготували все для переробки, але не стали її робити в процесі виготовлення, аби не нервувати виробничників, взявши на себе під час регулювання все владнати, але під час регулювання зіткнулись з деякими новими проблемами, що випадково не були виявлені раніше. Отож мені та ведучому цього приладу Анатолію Пилиповичу Курському довелось ще раз ретельно переглянути ретранслятор. Ми обидва були дуже обережні у підходах до чужих творінь, і приймали рішення про переробки лише тоді, коли вичерпали всі аргументи на користь правильності роботи наших попередників — гіркий досвід навчив нас не спішити критикувати з першого погляду. Тому регулювання і випробування партії тривали досить довго більше двох місяців. Але здано її було вчасно і ми нікого не затримали.
У серпні на дослідному виробництві НД-І88 у підмосковних Підлипках почались комплексні випробування ракет Р2Р, що були виготовлені для льотних випробувань з системою радіокерування. У випробуванні першої ракети довелось взяти участь і мені. Саме тоді я познайомився з цікавою людиною — Миколою Степановичем Лукавенко, головним інженером цього дослідного заводу. Привід для знайомства був, щоправда, неприємний — вихід з ладу нашого ретранслятора, що потребував ремонту у нашому НДІ за тридцять кілометрів від Підлипок. Справа ускладнювалась ще й пізнім часом, бо несправність було виявлено десь о 20-й годині. Проте спільними зусиллями Лукавенка та моєї групи прилад привезли до нашого інституту, до півночі відремонтували і о 11-й наступного дня повернули до Підлипок. Знайомство з Лукавенком потім стало у пригоді через 10 років.
На 1-ше жовтня 1952 року всю підготовку до випробувань радіосистеми з ракетою було закінчено, всю наземну апаратуру було розгорнуто на Державному Центральному Полігоні (російське скорочення ГЦП) в районі Капустиного Яру Астраханської області, Конопльов з одинадцьтьма останніми учасниками випробувань, включаючи мене, прилетів на полігон і випробування розпочались.
Спочатку було проведено кілька обльотів тим самим літаком і за тою ж програмою, що й польоти під Москвою. Тим часом у монтажному корпусі 2-ї площадки полігону перевірялись і готувались до пуску ракети з усім їх обладнанням, включно з бортовою апаратурою радіокерування. Обслуговування апаратури допплерівської лінії двох радіопередавачів робочого і "гарячого" резерву, наземних приймачів та бортового ретранслятора здійснювалось трьома працівниками Бєловим М.М., Геронімусом Є.В. та автором. Останній мав удень працювати на пункті радіокерування, а вночі у монтажному корпусі, брати участь у підготовці ракети до польоту.